Моралі не буде. Лот - не авторитет. Його жінка дурна.
Ми, люди, мислимо на дуже малі відстані, на цих же малих відстанях беремо мимолітні факти, ліпимо з них закономірності, нарікаючи їх непреложними й оберігаючи паче зіниці ока. Стівен Гокінг вважав, що Всесвітів багато і в кожному з них - різні фізичні закони, залежно від того, як згорнуто внутрішній простір. Відтак неважко зрозуміти, що, посягаючи на закони, і не тільки фізичні, в параметрі яких живемо, ми тим самим посягаємо на цілісність нашого місця проживання. Для прикладу: повітря в гумовій кульці, надимаючись, порве к чорту гумову кульку. Мораль: шануйся, не надимайся, бережи свою кульку.
Діти - це, звісно, квіти. Для піпла, необтяженого вищими смислами існування, діти становлять сенс життя, їх плекають, балують, від них чекають внуків, таким чином сенс породжує сенс, а той сенс породжує наступний сенс. Прямо яку Біблії: «А Куш породив… А Міцраїм породив… А Йоктан породив…» Трішки абстрагувавшись, вийнявши морду з рептуха з вівсом, побачимо: всі ми - діти! І всіх нас хтось тупо користає. Зранку наші предки (скорочене від "попередники") виліпили нас у цих класах і казармах, вдень ми та інші «дорослі» ліпимо громадян, а точніше - армію виконавців бозна-чиєї волі з народжених нами ж. Самовідтворення біороботів і самоутилізація їх іде повним ходом. Таким чином, те, що в нав’язаному людству обичаї для зручного й надійного ним керування є квітами й сенсом, насправді ж - м’яка та ніжна на дотик глина, а що з неї виліплять - залежить виключно від так само перед тим виліплених батьків, садка, школи та інших учителів.
...Дивлюся на знимку щасливих, вгодованих школярів в окупованому Маріуполі. Так, це там, де черешні, ах які ж черешні! Ці щасливі дітки називаються «вагнєрьонкамі», вони змагаються за честь сидіти за партою з портретом «героя» - окупанта, знищеного українськими захисниками. Отже, з цих діток дуже вміло й цілеспрямовано формують патріотів рашки - ворогів України.
А річ у тому, що вчора я прослухала нову пісню Ігоря Жука. Можливо, вона в нього народилася після перегляду цієї публікації у «Главкомі». А особливо - фотографії, з промовистістю якої може позмагатися тільки знимка Сталіна й школярки. Ну чи путлєра, який цілує в пупок хлопчика. Є речі, що лякають, - це штучні квіти, яких люди допускають змагатися у красі з живими, картини ШІ і діти в руках негідників. Пісня Жука називається «Лот». Лот, як відомо, племінник Авраама. Еврейське плем’я вихідців з Ура Халдейськогого кочує і, за намовою свого бога, освоює землі, які той нібито їм дає. Так наче вони його власні. Отож, надбавши срібла-золота, отар і багато робітників, що викликало сутички й непорозуміння, ці двоє розділилися і зайняли різні території. Лот із сім’єю жив у Содомі. «Люди ж содомські були злі й грішники великі перед Господом». І ось у Содом прийшли два янголи, щоб розвідати, чи справді там живуть великі содоміти, й доповісти богові, котрий їх за те покарає. Саме на ту оказію коло міських воріт сидів Лот і, побачивши гостей, покликав їх до себе, щоб пригостити опрісноками та прихистити на ніч. А грішні жителі зійшлися та стали в Лота вимагати прибульців, аби «спізнати їх». Лот натомість - аж не віриться в таке благородство! - пропонував їм своїх незайманих дочок. Ангели ситуацію розрулили і втягнули Лота в домівку, яку міцно заперли, а на содомітів наслали тимчасову сліпоту.
Після того, як мужі-янголи вивели з міста Лота і його рідню, Господь наслав на Содом «дощ і сірку й вогню Господнього з неба». Але повернімося до пісні Ігоря Жука. В ній про те, що мужній і мудрий Лот виводить своїх дітей, тоді як діти грішників лишилися на погибель. Жінка Лотова, вона навіть без імені, квилить за чужими дітьми, а Лот повторює одно: «Спаси мене, Боже, рятуй мене від співчуття! …Врятуй мене, Боже, не дай озирнутись, не дай!» У Лота аргументи залізні - «а було не грішити!» І це правда - не він їх засудив, грішники своїм способом життя згрібають жар на свої голови. …Правда й те, що жінка Лотова таки озирнулася і перетворилася на соляний стовп, а «незаймані дочки», обпоївши батька в печері, де знайшли собі прихисток, «ввійшли» до нього по черзі, завагітніли й народили кожна сина. Але то інша історія. Їх, дивовижних, у Біблії безліч.
Отож рятувати нам дітей з черева троянського коня - чи зректися їх? Відрізати гангренозне м’ясо - чи плакати над ним? Людська мораль каже - рятувати! Але людська мораль дірява, як повія, про яку колись в угарі вістив артист Зеленський на якомусь концерті в котрійсь із балтійських країн.
Горить у нас, в Україні. Горить земля, як папір. Горить, як антонів вогонь, як гангрена, лінія зіткнення. Друга лінія фронту - обробка окупованих територій, насамперед - дітей. Це для окупантів - раби і м’ясо, і те й те має бути якісне, бажано - ще й кошерне, тобто приязне і віддане, готове за хазяїна піти на смерть не з-під батога, а добровільно. Саме таких діток вирощують окупанти з досвідом в мелітопольській та в інших школах окупованих півдня і сходу України. І ось ми визволимо ці території. Широко розплющені очі щасливих діток у білій одежі наповняться переляком перед звірами-бандерівцями, навички, здобуті в мілітарних «зарніцах», прокинуться, і молода отрута в ослабленому організмі країни почне діяти. Гангрена - розширюватись. Яка жінка відмовиться від дитини, що тягне до неї рученята. Навіть коли знає, що з отруйного сімені виросте її смерть, а з зозулиного яйця - погибель для її власних дітей. Україна переповнена паліями автівок військових, юними навідниками, що завиграшки здають оркам місця розташування ППО, Европа переповнена руцькомовними дітками. Цими каналами вливається погибель… Згадую, як внук убитої Ірини Фаріон Дмитрик за «Прівєт!», яким такий собі Гріша зустрів українського Дмитрика в садочку українського ж міста Львова, кинувся на того з кулачками. Українська громада засудила Фаріон і малого Дмитрика. Ох не засвоїла уроків українська громада! Зараза розповзається. Гангрена лютує. Вони приходять із "прівєтом" у ваші міста, на вашу землю, а а стають господарями всього, у тому числі ваших трусів і мікрохвильовок.
Моралі не буде. Всі цивілізації рано чи пізно заходять у тупик і гинуть. З досвідом попередніх вони відроджуються і пробують знову й знову. Та під Сонцем нема нічого вічного. Стати богом - це піднятися над двоїстістю, над добром і злом, погасити антонів вогонь у своїй душі, себто не судити і не співчувати. Але ми ще довго будемо колотитися...
Діти - це, звісно, квіти. Для піпла, необтяженого вищими смислами існування, діти становлять сенс життя, їх плекають, балують, від них чекають внуків, таким чином сенс породжує сенс, а той сенс породжує наступний сенс. Прямо яку Біблії: «А Куш породив… А Міцраїм породив… А Йоктан породив…» Трішки абстрагувавшись, вийнявши морду з рептуха з вівсом, побачимо: всі ми - діти! І всіх нас хтось тупо користає. Зранку наші предки (скорочене від "попередники") виліпили нас у цих класах і казармах, вдень ми та інші «дорослі» ліпимо громадян, а точніше - армію виконавців бозна-чиєї волі з народжених нами ж. Самовідтворення біороботів і самоутилізація їх іде повним ходом. Таким чином, те, що в нав’язаному людству обичаї для зручного й надійного ним керування є квітами й сенсом, насправді ж - м’яка та ніжна на дотик глина, а що з неї виліплять - залежить виключно від так само перед тим виліплених батьків, садка, школи та інших учителів.
...Дивлюся на знимку щасливих, вгодованих школярів в окупованому Маріуполі. Так, це там, де черешні, ах які ж черешні! Ці щасливі дітки називаються «вагнєрьонкамі», вони змагаються за честь сидіти за партою з портретом «героя» - окупанта, знищеного українськими захисниками. Отже, з цих діток дуже вміло й цілеспрямовано формують патріотів рашки - ворогів України.
А річ у тому, що вчора я прослухала нову пісню Ігоря Жука. Можливо, вона в нього народилася після перегляду цієї публікації у «Главкомі». А особливо - фотографії, з промовистістю якої може позмагатися тільки знимка Сталіна й школярки. Ну чи путлєра, який цілує в пупок хлопчика. Є речі, що лякають, - це штучні квіти, яких люди допускають змагатися у красі з живими, картини ШІ і діти в руках негідників. Пісня Жука називається «Лот». Лот, як відомо, племінник Авраама. Еврейське плем’я вихідців з Ура Халдейськогого кочує і, за намовою свого бога, освоює землі, які той нібито їм дає. Так наче вони його власні. Отож, надбавши срібла-золота, отар і багато робітників, що викликало сутички й непорозуміння, ці двоє розділилися і зайняли різні території. Лот із сім’єю жив у Содомі. «Люди ж содомські були злі й грішники великі перед Господом». І ось у Содом прийшли два янголи, щоб розвідати, чи справді там живуть великі содоміти, й доповісти богові, котрий їх за те покарає. Саме на ту оказію коло міських воріт сидів Лот і, побачивши гостей, покликав їх до себе, щоб пригостити опрісноками та прихистити на ніч. А грішні жителі зійшлися та стали в Лота вимагати прибульців, аби «спізнати їх». Лот натомість - аж не віриться в таке благородство! - пропонував їм своїх незайманих дочок. Ангели ситуацію розрулили і втягнули Лота в домівку, яку міцно заперли, а на содомітів наслали тимчасову сліпоту.
Після того, як мужі-янголи вивели з міста Лота і його рідню, Господь наслав на Содом «дощ і сірку й вогню Господнього з неба». Але повернімося до пісні Ігоря Жука. В ній про те, що мужній і мудрий Лот виводить своїх дітей, тоді як діти грішників лишилися на погибель. Жінка Лотова, вона навіть без імені, квилить за чужими дітьми, а Лот повторює одно: «Спаси мене, Боже, рятуй мене від співчуття! …Врятуй мене, Боже, не дай озирнутись, не дай!» У Лота аргументи залізні - «а було не грішити!» І це правда - не він їх засудив, грішники своїм способом життя згрібають жар на свої голови. …Правда й те, що жінка Лотова таки озирнулася і перетворилася на соляний стовп, а «незаймані дочки», обпоївши батька в печері, де знайшли собі прихисток, «ввійшли» до нього по черзі, завагітніли й народили кожна сина. Але то інша історія. Їх, дивовижних, у Біблії безліч.
Отож рятувати нам дітей з черева троянського коня - чи зректися їх? Відрізати гангренозне м’ясо - чи плакати над ним? Людська мораль каже - рятувати! Але людська мораль дірява, як повія, про яку колись в угарі вістив артист Зеленський на якомусь концерті в котрійсь із балтійських країн.
Горить у нас, в Україні. Горить земля, як папір. Горить, як антонів вогонь, як гангрена, лінія зіткнення. Друга лінія фронту - обробка окупованих територій, насамперед - дітей. Це для окупантів - раби і м’ясо, і те й те має бути якісне, бажано - ще й кошерне, тобто приязне і віддане, готове за хазяїна піти на смерть не з-під батога, а добровільно. Саме таких діток вирощують окупанти з досвідом в мелітопольській та в інших школах окупованих півдня і сходу України. І ось ми визволимо ці території. Широко розплющені очі щасливих діток у білій одежі наповняться переляком перед звірами-бандерівцями, навички, здобуті в мілітарних «зарніцах», прокинуться, і молода отрута в ослабленому організмі країни почне діяти. Гангрена - розширюватись. Яка жінка відмовиться від дитини, що тягне до неї рученята. Навіть коли знає, що з отруйного сімені виросте її смерть, а з зозулиного яйця - погибель для її власних дітей. Україна переповнена паліями автівок військових, юними навідниками, що завиграшки здають оркам місця розташування ППО, Европа переповнена руцькомовними дітками. Цими каналами вливається погибель… Згадую, як внук убитої Ірини Фаріон Дмитрик за «Прівєт!», яким такий собі Гріша зустрів українського Дмитрика в садочку українського ж міста Львова, кинувся на того з кулачками. Українська громада засудила Фаріон і малого Дмитрика. Ох не засвоїла уроків українська громада! Зараза розповзається. Гангрена лютує. Вони приходять із "прівєтом" у ваші міста, на вашу землю, а а стають господарями всього, у тому числі ваших трусів і мікрохвильовок.
Моралі не буде. Всі цивілізації рано чи пізно заходять у тупик і гинуть. З досвідом попередніх вони відроджуються і пробують знову й знову. Та під Сонцем нема нічого вічного. Стати богом - це піднятися над двоїстістю, над добром і злом, погасити антонів вогонь у своїй душі, себто не судити і не співчувати. Але ми ще довго будемо колотитися...