Здесь свои у каждого свои...
"Здесь свои у каждого свои".
Эту фразу, рожденную в зоне АТО, приходится вспоминать и за пределами зоны.
Последние выходные (хотя, какие они выходные для пастора?) провел на Волыни, Тернопольщине и Ривненщине.
То, что там евангельских верующих зовут штундами, знал с детства. И знал также, откуда это название пошло.
А вот, о том, что в селах, даже самых малых, существует по два кладбища, - одно для православных, а другое - для "штундів" , - узнал только сейчас.
- Почему, - спрашиваю у штунды Мыколы, з села Комаривки?
- Так це ще з 20-х років минулого сторіччя. Мій дід прибув з полону після 1-ї світової з новою вірою. Вона почала сприйматися селянами.
Але коли довелося ховати (хоронить) першого штунду, - село, навчене батюшкой, вийшло на захист цвинтара.
Дякувати Богові, польська влада (Тернопільщина була на той час під Польщою) надала пустир для поховань штундів. Згодом, з'ясувалося, що наше кладовище опинилося в більш затишному місці, з кращим, для копки могили, грунтом. Інколи в нас питають дозволу на поховання чиїхось "кісток", - потомків колишніх штундів
Так и существуют в селах по две общины.
И одним из аргументов удержания православных от перехода к штундам все еще остается:
- ти куди ото зібрався? До штундів? Та хто ж тебе ховати буде?
Там "свои у каждого свои"