Kunst wird nie fertig, aber manchmal sitzengelassen
Довго прокидався під дихання Глена Гульда.
Щоб настирний дощ і бахівські панорами не забили памороки, передивлявся „Хлою”.
Втома народу все ж існує. Представник одного з найстаріших, режисер фільму, якого вже прирівняли до Параджанова, ну ніяк не тягне на глибокодумного або майстра легкості опису реального та безпробудного буття.
Тому шедевр Холоденчихи повторно заноситься в анали народних молодильних яблук.
До речі, щось є в паралелях українського визнання Параджанова і прогресивності Холоденко.
З Гульдом об'єднуюча приключенція - він як маківка на непримітних канадських просторах Атома Єгояна, теж родослівно підв’язаний до старіючого народу, кельтів-шотладців, з яких вийшов і його родич Едвард Гріг, котрий тут, за моєю плаксивою шибкою, закінчуючи консерваторію 150 років тому, терзався панорамами.