Бажання збуваються…
…І ось, після того як я, звичайний міський хлопчина, в сотий раз відшитий Веронікою з сусіднього під’їзду, вкотре відчув бажання покінчити з собою, через жахливу нещасність, я пішов більш концептуальним шляхом, щоб здивувати Бога і щоб він таки дозволив мені померти, а не лишав мене на цьому світі знову і знову. До справи я підійшов творчо і вирішив врахувати усі мої минулі помилки, бо на форумі самогубців з мене вже всі регочуть, а у лікарні та психологічній клініці я вже наче прописався. Одного раннього-ранку я встав, зібрав усі потрібні речі, якими були: стілець, мотузка, пістолет та отрута, і відправився на край землі… Я йшов і думав: цікаво, а у Раю грають джаз, а чи візьмуть вони мене у свою групу, я ж гарний гітарист, та й на гармошці дмухатись вмію - я йшов і думав, як я круто гратиму на гармошці серед янголів. Насправді Вероніка була лиш приводом піти у якийсь інший світ, бо цей мені вже просто приївся. Мені все дуже швидко набридає, і я не здивуюся, якщо за рік життя у тому гуртожитку на небесах, мені захочеться змінити його на підземний, думаю там я гратиму рок-н-рол. Я йшов і всміхався, хоч я вже трохи змучився тягти на собі ту табуретку - тре було взяти стілець поменше - констатував я, наступної миті я сів на цю табуретку та закурив. Повз проїжджав якийсь малий на ровері, напевно що на рибу, бо ще було досить рано. Я йшов і йшов, наспівуючи стару як світ пісню, про те що проблеми створені лиш для того, щоб нам було цікавіше жити, я співав і співав, знову і знову, йшов і співав. Нарешті я прийшов на потрібне мені місце, це була велика прірва над морем, а поруч було дерево… Я став на стілець, зав’язав вузол на дереві та накинув петлю собі на шию. Я навіть не сумував. Це був зовсім не кінець, а лиш черговий етап мого існування. Я відкрив мензурку з отрутою і констатував її жахливий сморід, що я ладен був втратити свідомість лиш від одного її запаху, - ще з хвилин п’ять я стояв так на табуретці у петлі над прірвою і думав: пити мені чи ні. Я думав чи обов’язково мені це робити - все ж таки й без отрути вірогідність моєї смерті складала сто відсотків зі ста ймовірних, й ще триста про запас, бо якщо б я і не вмер від нестачі кисню, то встигнув би застрелитись чи вже хоча б розбитися чи втонути. Потім почалися самовмовляння і я таки вмовив себе, згадавши як навіть ідеальні плани, які я колись намагався втілити, перебивала моя «гарна» вдача. Я залпом хильнув отрути, намагаючись не вдихати її огидний сморід, натомість підмітив, що смак був досить таки непоганий і нагадував соковиту скоринку тільки що засмаженої курки. Я все не міг зрозуміти як воно таке може бути - а думав про це я якраз тоді, коли вже виштовхнув табуретку з під своїх ніг і піднісши дуло пістолету до скроні промазав і потрапив у мотузку, на якій я власне і висів, тому я полетів униз - отак летів і думав: як в отрути може бути такий приємно-цікавий смак, летів і думав, я не хвилювався, бо я ж то знав, що якщо я не розіб’юся і не втоплюся, то хоча б отрута, але таки подіє - видно не дарма я таки її випив. Я не розбився о скелю і впав у море, чим завдав собі сильного болю, але до смерті було далеко, - у взаємодії з морською водою мій організм подіяв зрадницькі і змусив мене знудитись - таким чином я вивів зі свого тіла усю отруту до останньої краплини. Почував після такого я себе погано. Я чекав свого втоплення і намагався змусити себе не випльовувати воду, а таки ковтнути її. Наступної миті я побачив трьох придурків, які пливли до мене і закликали мене триматися, зара ці йолопи мене «врятують». Я був просто у відчаї і почав кричати щоб вони пливли геть, я відштовхувався від човна і не давав їм мене витягти, їм здається це виділося так, наче я жахливо змучений і в мене психічний розлад. Вони таки мене витягли, двоє дідусів, і той малий, якого я зранку бачив на ровері - тре було ще тоді йому колеса поламати. Вони зняли з мене мотузку, залишки від якої досі були в мене на шиї, і повезли мене до лікарні, хоч я і довго та нудно благав їх цього не робити. Я навіть намагався відбиватися, але вони мене зв’язали. Ці тупі божевільні ідіоти дивилися на мене як на не сповна розуму своїми фарами розміром з п’ятилітрові баньки! Коли ці телепні завели мене до лікарні і почули сміх довкола, на знак того що у лікарні знову (раз напевно у трьохсотий) з’явився я (не пройшло і місяця), їхні обличчя зробилися такими, наче вони припхалися отримувати Оскара у самих сімейках й газетних шапочках у вигляді корабликів. Вони мене лишили і швидко направились до виходу - більше я їх не бачив. Я так і стояв посеред приймальної: зв’язаний та мокрий, аж поки до мене не підійшов Михась, і з питанням: знову топився, друже - відвів мене до палати… У лікарні я почувався як вдома: я знав усі їх порядки, що, де і як лежить, що можна робити, а що не радиться, - лікарі мені були як родичі: я знав усі їх біографії, історії, плани, перемоги та поразки… Не скажу що мені було добре, але я наче знову повернувся додому. Єдине, що мені лишилося від триста двадцять восьмої невдалої спроби самогубства, так це нежить, від якої я благополучно помер через два тижні свого перебування у лікарні. Бажання збуваються. Тепер я граю джаз з янголами…
FreeNick
FreeNick