Про плинність буття
День? Та звичний день, нічого особливого. Хіба що трохи сіруватий. Сонця вже давно не видать було не кажучи вже про блакить небесну. Так от, все як завше, йшов собі нікого не рухав. Перебіг вулицю і шлях мені несподівано перегородив доволі потужненький лисуватий чоловік. Не одразу зметикував, але виявилось лікар "Швидкої" - крицеві м*язи, холодний розум, відмінне почуття гумору і все таке. Він так щвидко говорив, що я спершу нічого не розуміу (мабуть це він озвучує кінціуки кожної реклами на радіо чи ТВ «ліцензія номер…від...»). Але зрештою дійшло: «допоможіть дєдушку знести. Дєдушка з інсультом, дєдушка хароший, фронтавік». Я кажу: та поможу, але залежить шо за дєдушка, я ж не качок, самі бачите.
- Та дєдуля легенький, справимся, щас Коля підрулить, - почув я відповідь (Коля то водій "швидкої"). За якихось 30 секунд знайшовся ще один волонтер. Я вам кажу, їйбо, тому лікару у рекрутингу працювати, ціни б йому не було. Ну пішли ми всім кагалом на другий поверх за дєдушкою. Там вже копошилась інша лікарка (точно не логопед, бо її ще важче було розуміти), бабушка і, на вигляд, сусід, який шось петрав в медицині. Лікарі запакували діда на ноші, той спершу намагався опиратись, але потім скорився долі. Бабушку відігнали. Поки ми всі акуратно зносили діда відбувся консиліум сусіда та лікаря на тему «чи справді в діда інсульт?». Аргументи лікаря були переконливіші.
- Сьодні вже третій такий, шо ж такоє, - бідкався лікар. - Ми от полковника з п’ятого поверху несли - 160 кілограм. А дід у вас льогенькій.
- Ну да, він ж в нас ше з армії спортсмен. Льогкоатлєтом був, - з гордістю повідомив сусід.
Ноші завантажили до "швидкої". Будемо щиро сподіватися - оклигає легкоатлет. А я пішов до Мели. Хто не в курсі, Мела - це мій мот!