Чому не скорочувати освітні видатки?
«Демографія погана. Економити треба. Часи такі…» - із кам’яним обличчям каже чиновник Міносвіти, виправдовуючи майже подвійне урізання бюджетних місць. Низька народжуваність, відсутність грошей - це універсальні виправдання, це прапор, яким розмахують бюрократи, готуючись йти у наступ на вищу освіту.
А може урядовці і справді мають рацію? Навіщо країні стільки громадян з вищою освітою? Вони ж, дармоїди, жирують і пиячать на 530 грн. на місяць (мінус гуртожиток і комунальні, проїзд, мінус книжки, бо бібліотечні фонди розкрадені і застарілі), а могли б картоплю ростити!
Наша відповідь проста:
По-перше, треба менше красти.
По-друге, на зекономлені таким чином гроші можна забезпечити селян бодай вигідним кредитом на купівлю трактора, який є набагато більш продуктивним в сфері вирощування буряків ніж цілий гуманітарний факультет будь-якого ВНЗ.
По-третє, така логіка зводить буття громадян до функції підтримки наявної економічної системи (хоч має бути навпаки: економіка має слугувати людині, має бути засобом забезпечити людські потреби), яка аж ніяк не є раціональною з точки зору інтересів більшості в історичній перспективі. Нижче я поясню користь вищої освіти в економічній сфері, а також спробую реконструювати логіку можновладців.
Капітал, який має працювати
Одним з чинників економічного зростання країни є чинник т.зв. людського капіталу. Цим
терміном позначають частку людей з вищою освітою, задіяних в процесі виробництва. До категорії людського капіталу також відносять загальний рівень життя (наявність достатньої гуманітарної, спортивної і медичної інфраструктури). Вважається, що існує прямий зв’язок між відсотком людського капіталу та рівнем економічного зростання. Це зростання відбувається через вищий рівень продуктивності (інтенсивний тип господарювання), через раціоналізацію праці, засвоєння і поширення інновацій тощо.
Якщо казати дуже загально, то капітал є вартістю, що може створювати нові вартості. Людина, котра має навіть найзагальнішу гуманітарну освіту та володіє більшою кількістю навичок для аналізу й інтерпретації дійсності, перетворюється на генератор ідей, раціоналізаторських рішень (кожне з яких здатне зекономити виробництву величезну кількість ресурсів), легше перекваліфіковується й опановує нові технології. Слід зазначити, що тут не йдеться про такого “фахівця”, що купив собі диплома одноразовим внеском, чи періодичними внесками впродовж “навчання”. Йдеться про людину, що оволоділа певними навичками й достатнім обсягом знань.
Такий фахівець завжди запотребований, якщо не всередині країни, то за її межами. Така опція використовується людиною зазвичай в останню чергу. Коли ні, то це свідчить лише про те, що рівень винагороди, умови праці, соціальний і політичний клімат вдома є вкрай незадовільними. З іншого боку, такий фахівець зазвичай має якусь гідність і буде прагнути позбутися принизливих практик як на виробництві, так і в інших щоденних практиках. Які ці зміни? - по-перше, це економічні зміни; по-друге, це соціальні й політичні зміни.
Втеча мізків. Де пробоїна?
Так, - скажуть мені, - але ж треба якось вирішувати проблему “витоку мізків” за кордон! Відповіддю попереднього уряду могла б стати магічна формула “треба виховувати справжніх патріотів держави”. Дивна логіка: замість того, аби створювати людські умови існування всередині країни, людині пропонують любити наявний і досить макабричний стан речей в соціальній, політичній та культурній сферах. Отже, знов замість реальних дій - імітація діяльності. Замість того, щоб спробувати заліпити дірку в стіні - на неї вішають картину, що має закривати дірку (але протяг все одно є, і взимку картина не зігріє).
Як же вирішує зараз наша держава проблему “витіку мізків”? По сталінські: є “мізки” - є проблема, немає “мізків” - немає проблеми. Замість того, аби створювати в країні сприятливий соціальний, економічний і політичний клімат, держава і капітал поступово редукують без того далеко не ідеальну систему освіти до “шарашкіної контори” з продажу дипломів, яка працює за “армійським” принципом: “не стільки треба, щоб робив, скільки треба, щоб мучився”. Таким чином, випускник «шарашкіного» ВНЗ стає неконкурентоспроможним за кордоном, і йому просто не лишають жодного варіанту, окрім як продавати свою “кваліфіковану” працю тут, іноді навіть не за фахом.
...лад і спокій
Навіщо таке робиться? Давайте глянемо на інші останні дії влади. Кодекс законів про працю, податковий кодекс... Можна абстрагуватися від інших цікавих моментів, і виділити лише один: наявна політика веде до утворення т.зв. резервної армії праці. Цим економічним терміном позначають ту частину населення, що є безробітною і створює конкуренцію найманих працівників. Завдяки ций конкуренції, власник засобів виробництва може всіляко обмежувати права робітників в побутовій, соціальній, економічній й інших сферах людського буття. Справді, навіщо лікувати людину, робити профілактику фізичного і психологічного здоров'я робітника, якщо того можна замінити іншим у будь-який момент? Загроза звільнення дає власнику майже необмежену владу над людськими тілами і душами, створює фундамент для такої своволі, що й не снилася середньовічним феодалам.
Звісно, клас власників завжди потребує певної кількості справжніх спеціалістів для виробничих і персональних потреб, але всіх них можна знайти закордоном, а не витрачати ресурси на їхню підготовку всередині: навіщо стправжні дослідницькі й освітні заклади, якщо сина можна відправити до Оксфорду, а нову технологію купити в науковців з Массачусетсу? На гроші, “зароблені” за рахунок нелюдської експлоатації народу на екстенсивному і нераціональному виробництіві.
В економіці такого екстенсивного типу редукуються всі “нераціональні” функції, як-то охорони здоров,я, довкілля, наукова (дослідницька) і освітня функції. Це в соціально-економічній сфері. Також “нераціональними” стають різного типу демократичні інституції, які повністю або частково (залежно від їхньої реальної ефективності й від рівня спротиву) демонтуються. Організовані, згуртовані й свідомі власних інтересів громадяни - це найгірше, що можна уявити для такого типу економічної й політичної системи.
І щодо режиму
Отже, перед класом власників не стоїть завдання продукувати конкурентноспроможних
фахівців всередині країни. Ба більше! - будь-яка маштабна діяльність в цьому напрямі є
шкідливою для представників цього класу та їхнього режиму.
Ми маємо запитати себе, чи згодні ми зі стратегією “розвитку” країни, що нам її пропонує
державна логіка й раціональність експлуататора? Чи згодні бачити Україну велетенським
екстенсивним виробництвом, орієнтованим на отримання (не нами) надприбутків “тут і
зараз” (за рахунок людей та довкілля), а її громадян - новими кріпаками? Тобто, слід для
себе відповісти на сакраментальне питання “Which side are you on?”.
тов. Яша
"Пряма дія"
Стаття на профспілковому сайті >>>