ЦИГАРНИК Останній бій Помпея
В сіродомнім Лісі сьогодні вода проливається з неба скрізь,
Вибирайся з моху й сусіда буди. Дощ іде і танцює Ліс!
Не видно очей і обличчя нема, і просякло хутро, і знову пітьма,
І немає правди в листі моїм, тім, що лежить у череві лісовім.
Встроми ж свою руку, дістань і читай чорних звірів на білому простирадлі,
Вони тобі скажуть, і ти не мовчи, розповіси іншим правду.
Ту правду, що геть її там нема, придумав - мерщій побіг,
Зриваючи гострий дерен шістьма кігтями на пальцях ніг.
Біжи і співай, танцюй і кричи, ти урод, хай знає весь світ -
Ти народжений з дерева і з течії лісового струмка його з-під.
Приспів:
Ура Ура! Куснем хробака!
Закиньмо за плечі хвіст!
І дружно танцюймо і дружно співаймо!
Ми - гордий народ лісовий!
(Дощова пісня)
Тиша, що з’їла світ з перміщенням зграї до Могильника, тривала, як наче вони ще не повернулися. Галасливий ранок розчинився у ній без сліду. Після уроків Сфінкс та Сліпий залізли на підвіконня та мовчки палили там кожен зі своєю попільничкою. Горбач повіз гуляти Товстого. Македонський сховався на Горбачевому ліжку. Табакі сидів стовпчиком, зажурений і тихий, демонструючи свій глибокий сум. Магнітофон шипів вхолосту. Найнеприємніша тиша там, де багато людей мовчать. Ми варилися у ній до обіду, і в їдальні я зрозумів, що більше не в змозі її терпіти. Вона тиснула так, як щось живе, що може задушити. Потім до мене дійшло, що тихо не лише за нашим столом. В усій їдальні панувала тиша. Навіть музика, увімкнена зазвичай дуже голосно, здавалася приглушеною. Можна було почути, як у кухняному блоці за стіною балакають та стукають посудом. І я по-справжньому злякався. Аж руки затремтіли.
Дзвоник до завершення обіду дзенькнув та захлинувся, мов зачарований. Зазвичай одразу ж після нього здіймався грюкіт, і друга навипередки кидалася до виходу так хутко, наче повітря їдальні раптом ставало непридатним для дихання. Цього разу вони чомусь не побігли. Лише від Фазанячого столу від’їхала пара візків, але, покружлявши коло дверей, повернулася.
- Тхне неподобством, - прокоментував Шакал. - Чуєте?
Важко було не почути. Тільки-но ми почали підводитись, від столу шостої до нас підійшла делегація з трьох Псів, і Лавр урочисто подав Сфінксові якусь цидулку.
- Помпей просить ватажків усіх зграй зібратися у Кавнику для обговорення важливого питання, - зачитав Сфінкс. Знизав плечима та передав цидулку Сліпому.
Здається, після цих слів загомоніли всі разом. Тишу рознесло ущент. Між столами забігали Логи. Фазани збилися до купки з таким виглядом, ніби чекали нападу.
- Це підлість! - крикнув Стерв’ятник, перекриваючи збуджений гомін. - В людей траур!
Помпей вибачливим жестом здійняв руки.
- Я співчуваю, - сказав він. - Але це не впливає на справу.
Стерв’ятник зневажливо скривив вуста, і Птахи дюжиною кривих дзеркал відтворили його гримасу.
Виїжджали ми у оточенні Пацюків, які підстрибували та торохкотіли невпинно. У дверях зчинилася тіснява, і у ній застрягла половина тих, хто бажав йти поблизу та заглядати нам в обличчя. Велика гра Дому стрімко перейшла до активної фази.
Небо за вікнами було білястим. Туман немовби накрив Дім величезним жмутом вати. І ще стало дуже холодно. Як наче температура впала одразу на кілька градусів. А може, мене просто морозило від хвилювання.
Біля Кавника натовп дещо порідшав. Фазани відпали, решта розбилися на групи. Ватажки вервечкою зайшли до Кавника. Після того, як вони пішли, стало значно тихше. Усі чекали.
З боку Пацюків долинали приглушені звуки музики.
- А я ж казав, - бурмотів Лері, жуючи незапалену сигарету, - я попереджував… Осьо дожили…
- І що тепер? Бійка? - спитав я з удаваною бадьорістю, від якої самому одразу стало гидко.
- Ні, вечеря при свічках, мій солдате! - огризнувся Табакі.
Горбач сказав, що зовсім не обов’язково усім тут товктися. При цьому сам не рушив з місця.
- Ти правий, - сказав Сфінкс. - Дізнаємося про все від Сліпого.
І також нікуди не пішов.
Македонський дав Товстому булку. Горбач запалив.
Навіть розуміючи, що все це гра, я страшенно нервував. Надто добре усі виконували свої ролі.
Нарешті двері Кавника відчинилися. Першим з’явився Помпей. Повернувшись до Псів, він показав їм великого пальця. Пси радісно завили. Тоді вийшли Сліпий зі Стерв’ятником, і тихо перемовляючись на ходу, побрели у бік спалень. Рудий так і не з’явився, наче підчас наради його з’їли.
- Господи! - простогнав Лері, помітивши, що Помпей прямує до нас.
Зграї, що почали було розходитись, квапливо повернулися на глядацькі місця.
Високий, смуглявий, з піжонським гребенем, Помпей зупинився неподалік. Кажана при ньому не було. Може, він вже сконав.
- Поговоримо? - спитав він Сфінкса.
- Ти розмовляв зі Сліпим, що тобі ще?
- Ну… зі Сліпим хіба поговориш по-людськи?
Помпей запалив. Він стояв поміж нами, наче в себе у спальні. Ані краплі не нервуючись. Навіть трохи хизуючись. Нервувались чомусь ми.
- Нещодавно дізнався про один давній Закон, - промовив Помпей, між затяжками, - Він мене страшенно засмутив. Така собі, знаєш, прадавня дурня… Через неї я з цим і зволікав. Звичайно, не вірилося, та й хлопці казали, що він більше не діє. Та все ж таки…
Пси підсунулися ближче, аби нічого не пропустити.
- Мені здається, - вів далі Помпей, неуважно поглянувши на них поверх наших голів, - його вигадали боягузливі ватажки. Оце я й побоювався, розумієш?
Невидиму кригу зі Сфінкса можна було збивати молоточком.
- Тепер не побоюєшся? - спитав він.
- Я у собі це поборов, - гордовито сказав Помпей.
- Вітаю.
- Але все ж таки хотілося з’ясувати. Чи в вас він діє?
- Ні, - відрубав Сфінкс. - Це усе?
- Ти якось нечемно розмовляєш, - спохмурнів Помпей. - Адже я, зрештою, про вас турбуюся.
Табакі за спиною Помпея дуже природно зобразив блювання.
- Нема чого турбуватись, - сказав Сфінкс. - Ми усі вільні.
- От і слава богові, - з полегшенням зітхнув Помпей.
- Не слава богові.
- Ти що, схвалюєш оте лайно?
Сфінкс похитав головою. Він дивився на Помпея допитливо, наче щось зважував. Вирішував для себе якесь питання.
- Ні, - сказав він нарешті, відвертаючись. - Марно.
Помпей набув ділового вигляду. Навіть сигарету відкинув.
- Гей, продовжуй. Ти про що?
- Ні про що. А де твій кажан?
Менш за все Помпей сподівався такого питання. Спершу він здивувався. Потім образився.
- Ти що, знущаєшся?
- Анітрохи.
Помпеєве обличчя потемнішало.
- Завтра завершимо цю розмову. Про кажанів. Може, на той час у тебе в голові трохи посвітлішає.
- Можливо, - погодився Сфінкс. І засміявся. Щиро. Не прикидаючись.
Я зітхнув полегшено. Нарешті хтось не витримав. Вийшов з образу, зіпсувавши гру собі та іншим. Мене це втішило, хоч я й не міг зрозуміти чому. Ну бавилися собі люди, що в цьому поганого? Я не сумнівався, що все зараз скінчиться, що Сфінксів сміх підхопить решта, начхавши на свої ролі. Але цього не сталося.
Помпей вдав, що розлючений, сказав:
- Гаразд. Зустрінемось, - і почапав до Псів. Шоста оточила його, заслонивши його від нас.
Трохи згодом, неспішно, кожен у своїй музичній хмарці, порозбрідалися Пацюки. Нічого цікавого перед кавником більше не передбачалося. Табакі кружляв на своєму Мустангу, звісившись до підлоги та зосереджено щось на ній розглядаючи. Македонський висмикував зі светра нитки.
- Чого ми чекаємо? - спитав Горбач. В нас тут що тепер, польовий табір?
- В нас тут слина Великого Пса! - радо відгукнувся Табакі, вглядаючись у щось невидиме на паркеті. - Так я й знав, що він десь тут плюнув - аж такий був лютий. Слиною з ненавистю. Її, звичайно, трохи затоптали, не без того, але тепер можна запросто навести на нього чари.
- Не смій брати усяку гидоту! - прикрикнув на нього Сфінкс.
Табакі захихотів ще веселіше.
Горбач провіз повз мене засипаного крихтами булки Товстого і я подався за ними. Дуже хотілося кави. І про дещо розпитати Чорного.
Коли ми дісталися до спальні, Сліпого там не було. Чорний сидів на своєму ліжку. Табакі витяг з шафи купи якихось торбин та коробок та почав ритися у них, раз по разі щось приміряючи та питаючи, чи йому личить. Товстий забив голову об край свого ящика та зарюмсав. Македонський переніс на гуртове ліжко ще й його.
На той час, як стало трохи тихше, Чорний встиг кудись завіятися, і поговорити з ним я не встиг. Я підповз до Сфінкса, який лежав з неприступним виглядом, закинувши ноги на бильце, та поцікавився, про який такий прадавній закон казав Помпей.
До тієї мити, як я про це спитав, усі займалися своїми справами, але тут одразу їх покинули, підійшли ближче та повилуплювалися на нас.
- Обожнюю Цигарника, - бурмотів Табакі, підтягнувши до мене чергову торбу, напхану усіляким мотлохом. - Ви лише прислухайтеся, як він формулює питання!
Горбач, співчутливо поглядаючи на Сфінкса, передав мені каву. Македонський повиснув на бильці, не випускаючи з рук цукерниці. Дивовижно чудово ці люди вміли обертати все на цирк. Мабуть, роками тренувалися. Я пошкодував, що не поїхав за Чорним одразу ж, тільки-но він вийшов.
Сфінкс навіть не дав собі клопоту підвестися. Лежав, поглядаючи у стелю, з протезами у рукавицях на пузі. Однак пояснив. Що закон, який так не сподобався Помпеєві, називається «Законом вибору». І закон цей такий старий, що в Домі вже ніхто не пам’ятає, коли й хто його вигадав. Він зобов’язує будь якого ідіота, який його дотримується, - Сфінкс так і сказав, «ідіота» - померти за свого ватажка. Скажімо, якщо очікується переворот, той, хто дотримується цього закону, зобов’язаний захищати свого ватажка ціною власного життя. Сфінкс немов цитував якийсь задрипаний підручник. Таким важезним складом, що до мене не одразу дійшла суть сказаного. А як дійшла, я ледь не розлив усю свою каву. Горбач, що сидів поруч, дбайливо притримав мою чашку. Табакі душився сміхом і рохкав, як божевільний.
- А до чого тут вибір? - спитав я
- Вибір до того, що цього закону можна було й не дотримуватися. Теоретично.
- Справді, прадавня дурня, - погодився я з Помпеєм.
Табакі пояснив, що предки були людьми суворими, і недобрих законів в них було чимало. «Темні були часи, Цигарнику, ти вже повір». Він знов захихотів.
Я поцікавився, чиїх предків він має на увазі.
- Наших, - обурився Шакал. - Тутешніх.
- Мабуть, колись вважали, що такий закон позбавить ватажків від надто частих замахів, - припустив Сфінкс. - Можливо, спочатку він навіть працював. Вважалося, що кращий ватажок, то більше народу зробить свій вибір на його користь, тим самим зменшаться шанси у претендентів. Хоча могли б і додуматись на що це з часом перетвориться.
Голова Лері виринула з міжліжкового проходу та поклала підборіддя на край матрацу.
- Старші на цьому й погоріли, - повідомив він. - В Угробища Мавра сорок чоловік сиділо «на виборі» Ясна річ, мало хто вцілів.
Я спитав, хто такий Угробище Мавр.
- Малий ти ще знати такі речі, - похмуро відповів Лері та забрав голову.
Я не сказав, що в такому разі, мабуть, не слід було про це заговорювати. Я вирішив бути чемним та узяти у їхніх дурнуватих забавках посильну участь. Тому й спитав Сфінкса, що він мав на увазі, коли сказав Помпеєві, що «це марно».
- Марно було відмовляти його від бійки, - пояснив Сфінкс. - Він би мене не зрозумів.
- А ти збирався? - ахнув Табакі. - Здурів? Як би це, по-твоєму, виглядало, ти лише подумай!
Сфінкс сів.
- Як би це не виглядало, - сказав він. - Слід було спробувати. Він теж людина.
- Він ідіот! - загорлав Табакі. - Цілковитий кретин!
- За це не вбивають.
- Ще й як вбивають!
Вони зіпали один на одного, наблизивши обличчя, ледь не торкаючись носами. Наче були самі. Наче нікого поблизу не було.
- Авжеж вбивають, - повторив Табакі вже тихіше.
Сфінкс заглядав йому у вічі ще якийсь час, потім відвернувся.
Я перевів подих. Велика гра досягла небувалої напруги. Їм майже вдалося переконати мене, що усе це насправді, що вони не грають, що йдеться дійсно про життя та смерть. Судячи з облич присутніх, вражені були усі.
- То що? - спитав я. - Помпея вже не врятувати?
На мене поглянули, наче на хворого. Співчутливо та жалісливо. Таким чином завершилися усі мої справи зробити внесок у гру. Я зрозумів, що на сьогодні з мене досить. Що я більше не в змозі вдавати дурника, якого потрібно просвіщати.
Я подякував їм. Сказав, що вони допомогли мені з’ясувати усе і що тепер я просто щасливий. Вони повитріщалися, як на зовсім недоумкуватого.
Я пив свою каву і більше нікого ні про що не питав.
Ми їхали та йшли у суцільній темряві. Повільно, мов черепахи. Ліхтарики не дуже допомагали. Два бліденькі кола світла під колесами та купа народу, що наступає один одному на п’яти, спереду та ззаду. Три зграї, що спотикаються у пітьмі, і нам ще пощастило, що Пси на перший вже спустилися. Коли ми проїжджали повз двері спалень, за ними здіймалася метушня, і до нас долинав шепіт тих, кого залишили - таких, як наш Товстий, або трішки розумніших. Бідолахи дуже старалися не привертати до себе уваги, та це однаково нервувало.
Попереду коло сходів стояв хтось, хто ледь не прожектором освітлював спуск. Я спітнів, захотів палити. Перехрестковий телевізор видався скорченою людською постаттю. Здавалося, що наші кроки відлунюють на усіх поверхах і от-от позбігаються занепокоєні вихователі з Ящиками, з’ясовувати, в чому річ.
Сходи пахли дезінфекцією та мишачім послідом. Освітлювач дуже старався. Він згруповував усіх по шестеро, освітлював дорогу аж до нижніх сходинок, а тоді піднімався за наступною групою.
Коридор першого поверху був набагато просторішим від нашого, тут легко могли проїхати чотири візки та ще вистачило б місця для пари ходячих. Тож ми тут рухалися швидше. Проїхали повз замкнені двері приймальні, актового залу та кінотеатру, повз кабінки гральних автоматів, стенди з фотокартками, шеренгу вогнегасників, віконце пральні… Виявилося, що спортзал відчинено, там вже горіло світло. Далі можна було рухатись без ліхтариків.
Народу у залі напхалося вже повно і ще прибувало, але при цьому, як не дивно, було досить тихо. Усі розмовляли пошепки. Пси встигли порозсідатись на матах, повитягати термоси і паперові стаканчики та набрати вигляду господарів приміщення, до яких усі решта прийшли у гості.
Сфінкс, Чорний та Горбач попрямували просто до них. Сліпий залишився біля дверей. Я, мов приклеєний, мотався за Табакі, а він, схоже, вирішив поспілкуватись з усіма присутніми, тож ми раз по разі кружляли залом, вітаючись та обмінюючись усілякими дурнуватими фразами то з одним, то з іншим, аж доки мені не набридло і я не відстав.
Помпей сидів на маті осторонь від решти Псів та палив, струшуючи попіл на підлогу. На шиї в нього телепався строкатий джгут скрученої ковбаскою шийної хустини. Шкіряні штани, здавалося, ось-ось луснуть під тиском мускулистих стегон. До переговорів зі Сфінксом він не вступав, і я зрозумів, що деталі великої битви обговорюються без її головних героїв. Тоді збагнув, що й гадки не маю, що входить до плану Битви - перемога Помпея чи його поразка. Адже це також напевно обговорено заздалегідь.
Сфінкс та Горбач із Чорним повернулися. Сфінкс підійшов до дверей і зашепотівся зі Сліпим. Колісники шостої лишилися сидіти, де сиділи, ходячі попідводилися, але також лишилися біля матів. У середині залу зібралися ходячі другої та третьої. Узявшись за руки, вони створили велике коло. Потім у нього вклинилися колісники, а останніми - Чорний, Горбач, Лері та Пси з шостої. Кожного з наших та Псів ставили між Птахами та Пацюками, так щоб обабіч стояли чужі. Після приєднання до кола хлопців з шостої, воно стало схожим на невеличку арену. Ззовні це виглядало навіть забавно. Наче у Домі часто тренувалися у створенні ось такого кола. Як мінімум, раз на тиждень. Я дивувався на надзвичайне видовище, як тут мене гукнули. Виявилося, я також мусив зайняти своє місце.
- Сонна тетеря! - прошипів Табакі, коли я проїхав повз нього.
- Але ж Македонський не став, - виправдовувався я.
Табакі кинув на мене обурений погляд та, стуливши вуста, відвернувся. Мене поставили між Ангелом з третьої та Мартишкою з другої. Перший витріщався на стелю та позіхав. Другий крутився, гримасував та прицмокував губами. Ангелова рука тримала мою ледь-ледь, а Мартишка то стискав щосили, то смикав і трусив, то ледь не відпускав. При цьому створювалося враження, що жоден з них абсолютно не сприймає мене, як людину. Я зробився фрагментом цілого ланцюга. Не більше того.
Коли пересування припинилися, Помпей підвівся з мату, потягнувся і увійшов до кола, пірнувши під чиїсь руки.
- Це завжди так? Як дитяча гра? - пошепки спитав я Мартишку.
Він поглянув на мене неуважно, скорчив гримасу і сказав, що не розуміє, що я маю на увазі.
Сфінкс підвів до кола Сліпого. Сліпий також увійшов.
- Навіщо цей хоровод? - знов спитав я Мартишку.
- Навіщо? Щоб усім було добре видно, дурню! І щоб руки в усіх були…
Мартишка не встиг договорити. Дружний скрик примусив нас здригнутися та витягнути шиї. Коло розпалося. Помпей лежав на підлозі, дриґав ногами та видавав дивні звуки. Схожі на голубине курлюкання.
«І це усе?» - неуважливо подумав я.
Від того, що я побачив потім, мені зробилося зле. Помпей тримався за горло, а межи його червоних пальців стирчала рукоятка ножа. Я одразу зажмурився і вже так, з заплющеними очима, почув спільний видох. Він міг означати лише одне. Але я все ж таки зволікав, не наважуючись поглянути, а коли розплющив очі, Помпей вже не смикався. Лежав жалюгідний та мішкуватий у калюжі крові, яка швидко розтікалася, і ні в кого з тих, хто стояв та сидів навколо, не було сумніву, що він мертвий.
Коло збереглося, хоч ніхто вже не тримався за руки. Було дуже тихо. Усі дивилися на Помпея та мовчали.
Я зрозумів, що пам’ятатиму це усе життя. Труп на сяючій зеленою фарбою підлозі, сяйво ламп, віддзеркалене на віконному склі, і суцільне мовчання. Тишу місця, де мовчить надто багато людей.
Сліпий присів над Помпеєм, намацав ніж та витяг. Ніж вийшов з хлюпанням, від якого мене ледь не знудило. Дочекавшись, поки те, що піднялося зі шлунку, вляжеться на місце, я розвернув візок та ринув до дверей, думаючи лише про те, що треба якнайшвидше забратися з цього місця.
Я мчав у пітьмі, не розбираючи дороги і, напевне, убився б ще на першому поверсі, якби мене не наздогнав Табакі.
- Агов, куди ти без світла! Стій!
Він наздогнав мене, загарпунив мене своєю ключкою та примусив зупинитись. Не уявляю, як йому це вдалося у суцільній темряві.
- Заспокойся, Цигарнику! Ти тільки заспокойся! - правив він.
Я сказав, що абсолютно спокійний. Він витяг з наплічника ліхтарик і далі ми їхали зі світлом. Дуже повільно.
Табакі тремтів та бурмотів якісь дурниці:
- Цур мене, геть від мене, шукай собі іншу шкуру, гуляй річкою, хай місяць тебе забере, тільки облиш, не чіпай мене…
Я засміявся, і він сказав:
- Не психуй, зроби ласку. Бо доведеться ляскати тебе по щоках та відпоювати валер’янкою, а хто, по-твоєму, має зараз бажання цим займатися?
- А чим ви маєте бажання займатися? - спитав я. - Багато інших справ?
Він не відповів.
- За це не вбивають! - прокричав Сфінкс Шакалові у обличчя.
- Ще й як вбивають! - відповів Шакал.
- Малий ти ще знати такі речі, - сказав Лері.
- І що тепер? - спитав я. - Помпея вже не врятувати?
Усі витріщилися на мене, як на справжнього ідіота.
Я їм і був.
- Господи! - сказав я. Та засміявся. Неможливо було втриматись. Табакі зупинився та мовчки перечекав мій напад веселощів.
- Той пацюк… - сказав я йому. - Пам’ятаєш пацюка? Я думав, ви його вб’єте, порішите шваброю. Але ви й не збиралися, правда ж?
Сяйво від ліхтарика відбивалося у круглих Шакалових очах двома жовтими цятками.
- Ви не збиралися завдати йому шкоди. Пацюкові - у жодному разі, так? Але тільки Лері насправді боявся Помпея. А ви усі знали, що Сліпий його вб’є!
Табакі мовчки поглядав на мене.
- Ви знали, - повторив я. - Коли жаліли його кажанів. Розповідали казки. Виспівували під гітару. Сфінкс знав це напевне, коли говорив із ним сьогодні. Ось тепер розумію…
- Ну? - спитав Табакі. - Припустімо, що ми знали. То й що?
Йому не було ані гидко, ані соромно. Я навіть у пітьмі це відчув. І якби не Сфінкс… якби він не крикнув тоді «За це не вбивають!» - я зараз подумав би, що вони усі такі: «Ще й як вбивають!» - відповів Шакал. Так. У Домі вбивають. А я ще й перепитав: «То Помпея вже не врятувати?» Іронічно. Глузливо. Вони здивувалися. Ще б пак! У цинічності я переплюнув їх усіх.
Я знов засміявся. Сміявся і нічого не міг з цим вдіяти. Сміх перейшов у спазм. Я буквально вдавився ним. І мене знудило. На власні коліна. Я не встиг ані звіситися, ані відвернутися.
Табакі зойкнув, але промовчав.
Коло сходів нас наздогнав Македонський з ліхтариком. Посвітив на мене, вхопився за ручки візка і повіз ледь не бігом. Шакал мчав слідом. Я сидів, зажмурившись, намагаючись не думати ні про що. Найменше - про Велику гру. Таку дурнувату та смішну гру, вигадану з нудьги.
У ванній Македонський зсадив мене на підлогу та роздягнув до трусів. Я сидів на вогкій підлозі та тремтів. Він забрав мій одяг та повернувся відмивати візок, а я так і сидів голий. Потім вони з Горбачем запхали мене до душової кабінки, пустили воду та зачинили дверцята. Я простягнувся у кахляній заглибині під струменями, що били в спину, і слухав їх, заглушених душем та прозорими дверцятами, слухав, як вони розмовляють, відмиваючи мій візок.
- Зібрав усі ножі та бритви і кудись попер, - сказав Горбач. - Навіть пилки уніс. Десь він має свої схованки.
Македонський промимрив щось нерозбірливе.
- Загорнув усе в наволочку. Чомусь у мою. Цікаво чому.
Рипіння візка і тиша.
- Цигарникові можна дати мої штани. У них він не потоне, мабуть. А чистих сорочок я й сам не маю.
Я замружився, підставивши обличчя під душовий струмінь. Під водою було нічого не чути і так було набагато краще. Якщо б мені дали спокій, я б пролежав тут, заглушений душем усю ніч, і, можливо, до ранку мені б полегшало. Але мене випхали. Відсунули дверцята та витягли на розстелений рушник.
Поки я витирався, з’явився Лері, пішов на моє місце у кабінці та заплескався там, як скажений тюлень, навіть дверцята не засунув.
Увійшов Сфінкс і застиг посеред ванної з неуважним виглядом, наче забув, що йому тут потрібно.
Я виринув з-під рушника. Поруч на ослінчику лежала купка одягу. Зверху - сіро-голуба картата сорочка.
- Я це не вдягну, - сказав я. - Заберіть її.
Горбач поглянув на мене здивовано, наче було щось дивне у тому, що я відмовлявся вдягти цю сорочку. Сорочку Сліпого, яку бачив на ньому не раз і не двічі. Наче було незрозуміло, що після того, що сталося, я не мав жодного бажання носити його одяг.
Лері заспівав під душем фальшиво і гучно, з ляскотом поплескуючи себе по худих ребрах.
- Ексгібіціоніст бісів, - пробурчав Сфінкс. І раптом загримав так голосно, що я тіпнувся:
- Двері зачини!
- Гаразд, - сказав Горбач і прибрав в мене з-під носа одяг, - завтра щось тобі підберемо. Сьогодні однаково вже тільки спати.
Він накинув на мене рушник, підсадив у візок та повіз. Візок був ще вологим після миття. Я заковзав по оббивці та міцно вчепився у ручки, щоб не вивалитися.
- А ти гидливий, - сказав Сфінкс.
Я обернувся.
Він дивився холодним, як лід, очима.
- Я не гидливий, - відповів я. - Я нормальний. А ти?
Він зіщулився:
- Я - ні.
Ніколи в житті ніхто не дивився на мене так, як він. З такою нестерпною зневагою. Потім він примружив очі. Наче зовсім не хотів бачити.
- Господи, - сказав він, - та ти й мезинцю його не вартий. Ти…
Горбач стрімко розвернув візок та вивіз мене у передпокій, зачинивши двері. З-за них долинали якісь шипіння та вовтузіння, наче і Македонський, і Лері вчепилися у Сфінкса, не пускаючи його за мною кинутись. Горбач підтвердив мої підозри щодо цього, галопом домчавши до спальні, перекинувши мене на ліжко і одразу ж побігши назад.
Я хутко ліг. Просто у рушнику. Накрився з головою і лежав, замружившись, щосили намагаючись не заплакати. Я протримався, доки не вщухли усі звуки. Доки навколо не перестали ходити та перемовлятись, стукати та вкладатися. Лише тоді я заплакав. Я дуже сподівався, що мене не чути. Щось закінчилося тієї ночі, і це виявилося болючішим за ціле життя, прожите серед Фазанів.
Наступний день став днем допитів та обшуків. У коридорах з’явилися похмурі люди у формі. Вони ходили по класах, розпитували про Помпея та шукали ножа. В нас вони пробули недовго. Понишпорили у шухлядах столів та тумбочок, постукали по стінах та пішли.
Лері раз у раз відправлявся на розвідку та переповідав останні новини, які нікого не цікавили. Виходячи у коридор, можна було бачити, як Псів по черзі тягають до учительської порівнювати свідчення. Цим Лері і займався. Вештався у коридорі.
Тільки в нього це називалося розвідкою.
Після сьомої вечора сторонні роз’їхалися, а Акула зібрав усіх вчителів та вихователів на екстрену нараду. О десятій, з запізненням на дві години, подзвонили до вечері, і ми поїхали до їдальні. На дверях кабінетів вже висіли траурні стрічки. У їдальні на нас чекав Акула. Він говорив довго та зворушливо. Суть промови зводилася до того, що усім, хто знав щось про смерть Помпея, пропонувалося прогулятися до директорського кабінету та поговорити там із ним віч-на-віч.
Спати ми полягали раніше, ніж зазвичай. В усіх чотирьох кутах спальні були нашкрябані замовляння від візитів мстивих мерців. Табакі розвісив над собою купу охоронних амулетів. Горбач щопівгодини підскакував, світив ліхтариком на двері та із видихом полегшення падав назад у ліжко.
Вибирайся з моху й сусіда буди. Дощ іде і танцює Ліс!
Не видно очей і обличчя нема, і просякло хутро, і знову пітьма,
І немає правди в листі моїм, тім, що лежить у череві лісовім.
Встроми ж свою руку, дістань і читай чорних звірів на білому простирадлі,
Вони тобі скажуть, і ти не мовчи, розповіси іншим правду.
Ту правду, що геть її там нема, придумав - мерщій побіг,
Зриваючи гострий дерен шістьма кігтями на пальцях ніг.
Біжи і співай, танцюй і кричи, ти урод, хай знає весь світ -
Ти народжений з дерева і з течії лісового струмка його з-під.
Приспів:
Ура Ура! Куснем хробака!
Закиньмо за плечі хвіст!
І дружно танцюймо і дружно співаймо!
Ми - гордий народ лісовий!
(Дощова пісня)
Тиша, що з’їла світ з перміщенням зграї до Могильника, тривала, як наче вони ще не повернулися. Галасливий ранок розчинився у ній без сліду. Після уроків Сфінкс та Сліпий залізли на підвіконня та мовчки палили там кожен зі своєю попільничкою. Горбач повіз гуляти Товстого. Македонський сховався на Горбачевому ліжку. Табакі сидів стовпчиком, зажурений і тихий, демонструючи свій глибокий сум. Магнітофон шипів вхолосту. Найнеприємніша тиша там, де багато людей мовчать. Ми варилися у ній до обіду, і в їдальні я зрозумів, що більше не в змозі її терпіти. Вона тиснула так, як щось живе, що може задушити. Потім до мене дійшло, що тихо не лише за нашим столом. В усій їдальні панувала тиша. Навіть музика, увімкнена зазвичай дуже голосно, здавалася приглушеною. Можна було почути, як у кухняному блоці за стіною балакають та стукають посудом. І я по-справжньому злякався. Аж руки затремтіли.
Дзвоник до завершення обіду дзенькнув та захлинувся, мов зачарований. Зазвичай одразу ж після нього здіймався грюкіт, і друга навипередки кидалася до виходу так хутко, наче повітря їдальні раптом ставало непридатним для дихання. Цього разу вони чомусь не побігли. Лише від Фазанячого столу від’їхала пара візків, але, покружлявши коло дверей, повернулася.
- Тхне неподобством, - прокоментував Шакал. - Чуєте?
Важко було не почути. Тільки-но ми почали підводитись, від столу шостої до нас підійшла делегація з трьох Псів, і Лавр урочисто подав Сфінксові якусь цидулку.
- Помпей просить ватажків усіх зграй зібратися у Кавнику для обговорення важливого питання, - зачитав Сфінкс. Знизав плечима та передав цидулку Сліпому.
Здається, після цих слів загомоніли всі разом. Тишу рознесло ущент. Між столами забігали Логи. Фазани збилися до купки з таким виглядом, ніби чекали нападу.
- Це підлість! - крикнув Стерв’ятник, перекриваючи збуджений гомін. - В людей траур!
Помпей вибачливим жестом здійняв руки.
- Я співчуваю, - сказав він. - Але це не впливає на справу.
Стерв’ятник зневажливо скривив вуста, і Птахи дюжиною кривих дзеркал відтворили його гримасу.
Виїжджали ми у оточенні Пацюків, які підстрибували та торохкотіли невпинно. У дверях зчинилася тіснява, і у ній застрягла половина тих, хто бажав йти поблизу та заглядати нам в обличчя. Велика гра Дому стрімко перейшла до активної фази.
Небо за вікнами було білястим. Туман немовби накрив Дім величезним жмутом вати. І ще стало дуже холодно. Як наче температура впала одразу на кілька градусів. А може, мене просто морозило від хвилювання.
Біля Кавника натовп дещо порідшав. Фазани відпали, решта розбилися на групи. Ватажки вервечкою зайшли до Кавника. Після того, як вони пішли, стало значно тихше. Усі чекали.
З боку Пацюків долинали приглушені звуки музики.
- А я ж казав, - бурмотів Лері, жуючи незапалену сигарету, - я попереджував… Осьо дожили…
- І що тепер? Бійка? - спитав я з удаваною бадьорістю, від якої самому одразу стало гидко.
- Ні, вечеря при свічках, мій солдате! - огризнувся Табакі.
Горбач сказав, що зовсім не обов’язково усім тут товктися. При цьому сам не рушив з місця.
- Ти правий, - сказав Сфінкс. - Дізнаємося про все від Сліпого.
І також нікуди не пішов.
Македонський дав Товстому булку. Горбач запалив.
Навіть розуміючи, що все це гра, я страшенно нервував. Надто добре усі виконували свої ролі.
Нарешті двері Кавника відчинилися. Першим з’явився Помпей. Повернувшись до Псів, він показав їм великого пальця. Пси радісно завили. Тоді вийшли Сліпий зі Стерв’ятником, і тихо перемовляючись на ходу, побрели у бік спалень. Рудий так і не з’явився, наче підчас наради його з’їли.
- Господи! - простогнав Лері, помітивши, що Помпей прямує до нас.
Зграї, що почали було розходитись, квапливо повернулися на глядацькі місця.
Високий, смуглявий, з піжонським гребенем, Помпей зупинився неподалік. Кажана при ньому не було. Може, він вже сконав.
- Поговоримо? - спитав він Сфінкса.
- Ти розмовляв зі Сліпим, що тобі ще?
- Ну… зі Сліпим хіба поговориш по-людськи?
Помпей запалив. Він стояв поміж нами, наче в себе у спальні. Ані краплі не нервуючись. Навіть трохи хизуючись. Нервувались чомусь ми.
- Нещодавно дізнався про один давній Закон, - промовив Помпей, між затяжками, - Він мене страшенно засмутив. Така собі, знаєш, прадавня дурня… Через неї я з цим і зволікав. Звичайно, не вірилося, та й хлопці казали, що він більше не діє. Та все ж таки…
Пси підсунулися ближче, аби нічого не пропустити.
- Мені здається, - вів далі Помпей, неуважно поглянувши на них поверх наших голів, - його вигадали боягузливі ватажки. Оце я й побоювався, розумієш?
Невидиму кригу зі Сфінкса можна було збивати молоточком.
- Тепер не побоюєшся? - спитав він.
- Я у собі це поборов, - гордовито сказав Помпей.
- Вітаю.
- Але все ж таки хотілося з’ясувати. Чи в вас він діє?
- Ні, - відрубав Сфінкс. - Це усе?
- Ти якось нечемно розмовляєш, - спохмурнів Помпей. - Адже я, зрештою, про вас турбуюся.
Табакі за спиною Помпея дуже природно зобразив блювання.
- Нема чого турбуватись, - сказав Сфінкс. - Ми усі вільні.
- От і слава богові, - з полегшенням зітхнув Помпей.
- Не слава богові.
- Ти що, схвалюєш оте лайно?
Сфінкс похитав головою. Він дивився на Помпея допитливо, наче щось зважував. Вирішував для себе якесь питання.
- Ні, - сказав він нарешті, відвертаючись. - Марно.
Помпей набув ділового вигляду. Навіть сигарету відкинув.
- Гей, продовжуй. Ти про що?
- Ні про що. А де твій кажан?
Менш за все Помпей сподівався такого питання. Спершу він здивувався. Потім образився.
- Ти що, знущаєшся?
- Анітрохи.
Помпеєве обличчя потемнішало.
- Завтра завершимо цю розмову. Про кажанів. Може, на той час у тебе в голові трохи посвітлішає.
- Можливо, - погодився Сфінкс. І засміявся. Щиро. Не прикидаючись.
Я зітхнув полегшено. Нарешті хтось не витримав. Вийшов з образу, зіпсувавши гру собі та іншим. Мене це втішило, хоч я й не міг зрозуміти чому. Ну бавилися собі люди, що в цьому поганого? Я не сумнівався, що все зараз скінчиться, що Сфінксів сміх підхопить решта, начхавши на свої ролі. Але цього не сталося.
Помпей вдав, що розлючений, сказав:
- Гаразд. Зустрінемось, - і почапав до Псів. Шоста оточила його, заслонивши його від нас.
Трохи згодом, неспішно, кожен у своїй музичній хмарці, порозбрідалися Пацюки. Нічого цікавого перед кавником більше не передбачалося. Табакі кружляв на своєму Мустангу, звісившись до підлоги та зосереджено щось на ній розглядаючи. Македонський висмикував зі светра нитки.
- Чого ми чекаємо? - спитав Горбач. В нас тут що тепер, польовий табір?
- В нас тут слина Великого Пса! - радо відгукнувся Табакі, вглядаючись у щось невидиме на паркеті. - Так я й знав, що він десь тут плюнув - аж такий був лютий. Слиною з ненавистю. Її, звичайно, трохи затоптали, не без того, але тепер можна запросто навести на нього чари.
- Не смій брати усяку гидоту! - прикрикнув на нього Сфінкс.
Табакі захихотів ще веселіше.
Горбач провіз повз мене засипаного крихтами булки Товстого і я подався за ними. Дуже хотілося кави. І про дещо розпитати Чорного.
Коли ми дісталися до спальні, Сліпого там не було. Чорний сидів на своєму ліжку. Табакі витяг з шафи купи якихось торбин та коробок та почав ритися у них, раз по разі щось приміряючи та питаючи, чи йому личить. Товстий забив голову об край свого ящика та зарюмсав. Македонський переніс на гуртове ліжко ще й його.
На той час, як стало трохи тихше, Чорний встиг кудись завіятися, і поговорити з ним я не встиг. Я підповз до Сфінкса, який лежав з неприступним виглядом, закинувши ноги на бильце, та поцікавився, про який такий прадавній закон казав Помпей.
До тієї мити, як я про це спитав, усі займалися своїми справами, але тут одразу їх покинули, підійшли ближче та повилуплювалися на нас.
- Обожнюю Цигарника, - бурмотів Табакі, підтягнувши до мене чергову торбу, напхану усіляким мотлохом. - Ви лише прислухайтеся, як він формулює питання!
Горбач, співчутливо поглядаючи на Сфінкса, передав мені каву. Македонський повиснув на бильці, не випускаючи з рук цукерниці. Дивовижно чудово ці люди вміли обертати все на цирк. Мабуть, роками тренувалися. Я пошкодував, що не поїхав за Чорним одразу ж, тільки-но він вийшов.
Сфінкс навіть не дав собі клопоту підвестися. Лежав, поглядаючи у стелю, з протезами у рукавицях на пузі. Однак пояснив. Що закон, який так не сподобався Помпеєві, називається «Законом вибору». І закон цей такий старий, що в Домі вже ніхто не пам’ятає, коли й хто його вигадав. Він зобов’язує будь якого ідіота, який його дотримується, - Сфінкс так і сказав, «ідіота» - померти за свого ватажка. Скажімо, якщо очікується переворот, той, хто дотримується цього закону, зобов’язаний захищати свого ватажка ціною власного життя. Сфінкс немов цитував якийсь задрипаний підручник. Таким важезним складом, що до мене не одразу дійшла суть сказаного. А як дійшла, я ледь не розлив усю свою каву. Горбач, що сидів поруч, дбайливо притримав мою чашку. Табакі душився сміхом і рохкав, як божевільний.
- А до чого тут вибір? - спитав я
- Вибір до того, що цього закону можна було й не дотримуватися. Теоретично.
- Справді, прадавня дурня, - погодився я з Помпеєм.
Табакі пояснив, що предки були людьми суворими, і недобрих законів в них було чимало. «Темні були часи, Цигарнику, ти вже повір». Він знов захихотів.
Я поцікавився, чиїх предків він має на увазі.
- Наших, - обурився Шакал. - Тутешніх.
- Мабуть, колись вважали, що такий закон позбавить ватажків від надто частих замахів, - припустив Сфінкс. - Можливо, спочатку він навіть працював. Вважалося, що кращий ватажок, то більше народу зробить свій вибір на його користь, тим самим зменшаться шанси у претендентів. Хоча могли б і додуматись на що це з часом перетвориться.
Голова Лері виринула з міжліжкового проходу та поклала підборіддя на край матрацу.
- Старші на цьому й погоріли, - повідомив він. - В Угробища Мавра сорок чоловік сиділо «на виборі» Ясна річ, мало хто вцілів.
Я спитав, хто такий Угробище Мавр.
- Малий ти ще знати такі речі, - похмуро відповів Лері та забрав голову.
Я не сказав, що в такому разі, мабуть, не слід було про це заговорювати. Я вирішив бути чемним та узяти у їхніх дурнуватих забавках посильну участь. Тому й спитав Сфінкса, що він мав на увазі, коли сказав Помпеєві, що «це марно».
- Марно було відмовляти його від бійки, - пояснив Сфінкс. - Він би мене не зрозумів.
- А ти збирався? - ахнув Табакі. - Здурів? Як би це, по-твоєму, виглядало, ти лише подумай!
Сфінкс сів.
- Як би це не виглядало, - сказав він. - Слід було спробувати. Він теж людина.
- Він ідіот! - загорлав Табакі. - Цілковитий кретин!
- За це не вбивають.
- Ще й як вбивають!
Вони зіпали один на одного, наблизивши обличчя, ледь не торкаючись носами. Наче були самі. Наче нікого поблизу не було.
- Авжеж вбивають, - повторив Табакі вже тихіше.
Сфінкс заглядав йому у вічі ще якийсь час, потім відвернувся.
Я перевів подих. Велика гра досягла небувалої напруги. Їм майже вдалося переконати мене, що усе це насправді, що вони не грають, що йдеться дійсно про життя та смерть. Судячи з облич присутніх, вражені були усі.
- То що? - спитав я. - Помпея вже не врятувати?
На мене поглянули, наче на хворого. Співчутливо та жалісливо. Таким чином завершилися усі мої справи зробити внесок у гру. Я зрозумів, що на сьогодні з мене досить. Що я більше не в змозі вдавати дурника, якого потрібно просвіщати.
Я подякував їм. Сказав, що вони допомогли мені з’ясувати усе і що тепер я просто щасливий. Вони повитріщалися, як на зовсім недоумкуватого.
Я пив свою каву і більше нікого ні про що не питав.
Ми їхали та йшли у суцільній темряві. Повільно, мов черепахи. Ліхтарики не дуже допомагали. Два бліденькі кола світла під колесами та купа народу, що наступає один одному на п’яти, спереду та ззаду. Три зграї, що спотикаються у пітьмі, і нам ще пощастило, що Пси на перший вже спустилися. Коли ми проїжджали повз двері спалень, за ними здіймалася метушня, і до нас долинав шепіт тих, кого залишили - таких, як наш Товстий, або трішки розумніших. Бідолахи дуже старалися не привертати до себе уваги, та це однаково нервувало.
Попереду коло сходів стояв хтось, хто ледь не прожектором освітлював спуск. Я спітнів, захотів палити. Перехрестковий телевізор видався скорченою людською постаттю. Здавалося, що наші кроки відлунюють на усіх поверхах і от-от позбігаються занепокоєні вихователі з Ящиками, з’ясовувати, в чому річ.
Сходи пахли дезінфекцією та мишачім послідом. Освітлювач дуже старався. Він згруповував усіх по шестеро, освітлював дорогу аж до нижніх сходинок, а тоді піднімався за наступною групою.
Коридор першого поверху був набагато просторішим від нашого, тут легко могли проїхати чотири візки та ще вистачило б місця для пари ходячих. Тож ми тут рухалися швидше. Проїхали повз замкнені двері приймальні, актового залу та кінотеатру, повз кабінки гральних автоматів, стенди з фотокартками, шеренгу вогнегасників, віконце пральні… Виявилося, що спортзал відчинено, там вже горіло світло. Далі можна було рухатись без ліхтариків.
Народу у залі напхалося вже повно і ще прибувало, але при цьому, як не дивно, було досить тихо. Усі розмовляли пошепки. Пси встигли порозсідатись на матах, повитягати термоси і паперові стаканчики та набрати вигляду господарів приміщення, до яких усі решта прийшли у гості.
Сфінкс, Чорний та Горбач попрямували просто до них. Сліпий залишився біля дверей. Я, мов приклеєний, мотався за Табакі, а він, схоже, вирішив поспілкуватись з усіма присутніми, тож ми раз по разі кружляли залом, вітаючись та обмінюючись усілякими дурнуватими фразами то з одним, то з іншим, аж доки мені не набридло і я не відстав.
Помпей сидів на маті осторонь від решти Псів та палив, струшуючи попіл на підлогу. На шиї в нього телепався строкатий джгут скрученої ковбаскою шийної хустини. Шкіряні штани, здавалося, ось-ось луснуть під тиском мускулистих стегон. До переговорів зі Сфінксом він не вступав, і я зрозумів, що деталі великої битви обговорюються без її головних героїв. Тоді збагнув, що й гадки не маю, що входить до плану Битви - перемога Помпея чи його поразка. Адже це також напевно обговорено заздалегідь.
Сфінкс та Горбач із Чорним повернулися. Сфінкс підійшов до дверей і зашепотівся зі Сліпим. Колісники шостої лишилися сидіти, де сиділи, ходячі попідводилися, але також лишилися біля матів. У середині залу зібралися ходячі другої та третьої. Узявшись за руки, вони створили велике коло. Потім у нього вклинилися колісники, а останніми - Чорний, Горбач, Лері та Пси з шостої. Кожного з наших та Псів ставили між Птахами та Пацюками, так щоб обабіч стояли чужі. Після приєднання до кола хлопців з шостої, воно стало схожим на невеличку арену. Ззовні це виглядало навіть забавно. Наче у Домі часто тренувалися у створенні ось такого кола. Як мінімум, раз на тиждень. Я дивувався на надзвичайне видовище, як тут мене гукнули. Виявилося, я також мусив зайняти своє місце.
- Сонна тетеря! - прошипів Табакі, коли я проїхав повз нього.
- Але ж Македонський не став, - виправдовувався я.
Табакі кинув на мене обурений погляд та, стуливши вуста, відвернувся. Мене поставили між Ангелом з третьої та Мартишкою з другої. Перший витріщався на стелю та позіхав. Другий крутився, гримасував та прицмокував губами. Ангелова рука тримала мою ледь-ледь, а Мартишка то стискав щосили, то смикав і трусив, то ледь не відпускав. При цьому створювалося враження, що жоден з них абсолютно не сприймає мене, як людину. Я зробився фрагментом цілого ланцюга. Не більше того.
Коли пересування припинилися, Помпей підвівся з мату, потягнувся і увійшов до кола, пірнувши під чиїсь руки.
- Це завжди так? Як дитяча гра? - пошепки спитав я Мартишку.
Він поглянув на мене неуважно, скорчив гримасу і сказав, що не розуміє, що я маю на увазі.
Сфінкс підвів до кола Сліпого. Сліпий також увійшов.
- Навіщо цей хоровод? - знов спитав я Мартишку.
- Навіщо? Щоб усім було добре видно, дурню! І щоб руки в усіх були…
Мартишка не встиг договорити. Дружний скрик примусив нас здригнутися та витягнути шиї. Коло розпалося. Помпей лежав на підлозі, дриґав ногами та видавав дивні звуки. Схожі на голубине курлюкання.
«І це усе?» - неуважливо подумав я.
Від того, що я побачив потім, мені зробилося зле. Помпей тримався за горло, а межи його червоних пальців стирчала рукоятка ножа. Я одразу зажмурився і вже так, з заплющеними очима, почув спільний видох. Він міг означати лише одне. Але я все ж таки зволікав, не наважуючись поглянути, а коли розплющив очі, Помпей вже не смикався. Лежав жалюгідний та мішкуватий у калюжі крові, яка швидко розтікалася, і ні в кого з тих, хто стояв та сидів навколо, не було сумніву, що він мертвий.
Коло збереглося, хоч ніхто вже не тримався за руки. Було дуже тихо. Усі дивилися на Помпея та мовчали.
Я зрозумів, що пам’ятатиму це усе життя. Труп на сяючій зеленою фарбою підлозі, сяйво ламп, віддзеркалене на віконному склі, і суцільне мовчання. Тишу місця, де мовчить надто багато людей.
Сліпий присів над Помпеєм, намацав ніж та витяг. Ніж вийшов з хлюпанням, від якого мене ледь не знудило. Дочекавшись, поки те, що піднялося зі шлунку, вляжеться на місце, я розвернув візок та ринув до дверей, думаючи лише про те, що треба якнайшвидше забратися з цього місця.
Я мчав у пітьмі, не розбираючи дороги і, напевне, убився б ще на першому поверсі, якби мене не наздогнав Табакі.
- Агов, куди ти без світла! Стій!
Він наздогнав мене, загарпунив мене своєю ключкою та примусив зупинитись. Не уявляю, як йому це вдалося у суцільній темряві.
- Заспокойся, Цигарнику! Ти тільки заспокойся! - правив він.
Я сказав, що абсолютно спокійний. Він витяг з наплічника ліхтарик і далі ми їхали зі світлом. Дуже повільно.
Табакі тремтів та бурмотів якісь дурниці:
- Цур мене, геть від мене, шукай собі іншу шкуру, гуляй річкою, хай місяць тебе забере, тільки облиш, не чіпай мене…
Я засміявся, і він сказав:
- Не психуй, зроби ласку. Бо доведеться ляскати тебе по щоках та відпоювати валер’янкою, а хто, по-твоєму, має зараз бажання цим займатися?
- А чим ви маєте бажання займатися? - спитав я. - Багато інших справ?
Він не відповів.
- За це не вбивають! - прокричав Сфінкс Шакалові у обличчя.
- Ще й як вбивають! - відповів Шакал.
- Малий ти ще знати такі речі, - сказав Лері.
- І що тепер? - спитав я. - Помпея вже не врятувати?
Усі витріщилися на мене, як на справжнього ідіота.
Я їм і був.
- Господи! - сказав я. Та засміявся. Неможливо було втриматись. Табакі зупинився та мовчки перечекав мій напад веселощів.
- Той пацюк… - сказав я йому. - Пам’ятаєш пацюка? Я думав, ви його вб’єте, порішите шваброю. Але ви й не збиралися, правда ж?
Сяйво від ліхтарика відбивалося у круглих Шакалових очах двома жовтими цятками.
- Ви не збиралися завдати йому шкоди. Пацюкові - у жодному разі, так? Але тільки Лері насправді боявся Помпея. А ви усі знали, що Сліпий його вб’є!
Табакі мовчки поглядав на мене.
- Ви знали, - повторив я. - Коли жаліли його кажанів. Розповідали казки. Виспівували під гітару. Сфінкс знав це напевне, коли говорив із ним сьогодні. Ось тепер розумію…
- Ну? - спитав Табакі. - Припустімо, що ми знали. То й що?
Йому не було ані гидко, ані соромно. Я навіть у пітьмі це відчув. І якби не Сфінкс… якби він не крикнув тоді «За це не вбивають!» - я зараз подумав би, що вони усі такі: «Ще й як вбивають!» - відповів Шакал. Так. У Домі вбивають. А я ще й перепитав: «То Помпея вже не врятувати?» Іронічно. Глузливо. Вони здивувалися. Ще б пак! У цинічності я переплюнув їх усіх.
Я знов засміявся. Сміявся і нічого не міг з цим вдіяти. Сміх перейшов у спазм. Я буквально вдавився ним. І мене знудило. На власні коліна. Я не встиг ані звіситися, ані відвернутися.
Табакі зойкнув, але промовчав.
Коло сходів нас наздогнав Македонський з ліхтариком. Посвітив на мене, вхопився за ручки візка і повіз ледь не бігом. Шакал мчав слідом. Я сидів, зажмурившись, намагаючись не думати ні про що. Найменше - про Велику гру. Таку дурнувату та смішну гру, вигадану з нудьги.
У ванній Македонський зсадив мене на підлогу та роздягнув до трусів. Я сидів на вогкій підлозі та тремтів. Він забрав мій одяг та повернувся відмивати візок, а я так і сидів голий. Потім вони з Горбачем запхали мене до душової кабінки, пустили воду та зачинили дверцята. Я простягнувся у кахляній заглибині під струменями, що били в спину, і слухав їх, заглушених душем та прозорими дверцятами, слухав, як вони розмовляють, відмиваючи мій візок.
- Зібрав усі ножі та бритви і кудись попер, - сказав Горбач. - Навіть пилки уніс. Десь він має свої схованки.
Македонський промимрив щось нерозбірливе.
- Загорнув усе в наволочку. Чомусь у мою. Цікаво чому.
Рипіння візка і тиша.
- Цигарникові можна дати мої штани. У них він не потоне, мабуть. А чистих сорочок я й сам не маю.
Я замружився, підставивши обличчя під душовий струмінь. Під водою було нічого не чути і так було набагато краще. Якщо б мені дали спокій, я б пролежав тут, заглушений душем усю ніч, і, можливо, до ранку мені б полегшало. Але мене випхали. Відсунули дверцята та витягли на розстелений рушник.
Поки я витирався, з’явився Лері, пішов на моє місце у кабінці та заплескався там, як скажений тюлень, навіть дверцята не засунув.
Увійшов Сфінкс і застиг посеред ванної з неуважним виглядом, наче забув, що йому тут потрібно.
Я виринув з-під рушника. Поруч на ослінчику лежала купка одягу. Зверху - сіро-голуба картата сорочка.
- Я це не вдягну, - сказав я. - Заберіть її.
Горбач поглянув на мене здивовано, наче було щось дивне у тому, що я відмовлявся вдягти цю сорочку. Сорочку Сліпого, яку бачив на ньому не раз і не двічі. Наче було незрозуміло, що після того, що сталося, я не мав жодного бажання носити його одяг.
Лері заспівав під душем фальшиво і гучно, з ляскотом поплескуючи себе по худих ребрах.
- Ексгібіціоніст бісів, - пробурчав Сфінкс. І раптом загримав так голосно, що я тіпнувся:
- Двері зачини!
- Гаразд, - сказав Горбач і прибрав в мене з-під носа одяг, - завтра щось тобі підберемо. Сьогодні однаково вже тільки спати.
Він накинув на мене рушник, підсадив у візок та повіз. Візок був ще вологим після миття. Я заковзав по оббивці та міцно вчепився у ручки, щоб не вивалитися.
- А ти гидливий, - сказав Сфінкс.
Я обернувся.
Він дивився холодним, як лід, очима.
- Я не гидливий, - відповів я. - Я нормальний. А ти?
Він зіщулився:
- Я - ні.
Ніколи в житті ніхто не дивився на мене так, як він. З такою нестерпною зневагою. Потім він примружив очі. Наче зовсім не хотів бачити.
- Господи, - сказав він, - та ти й мезинцю його не вартий. Ти…
Горбач стрімко розвернув візок та вивіз мене у передпокій, зачинивши двері. З-за них долинали якісь шипіння та вовтузіння, наче і Македонський, і Лері вчепилися у Сфінкса, не пускаючи його за мною кинутись. Горбач підтвердив мої підозри щодо цього, галопом домчавши до спальні, перекинувши мене на ліжко і одразу ж побігши назад.
Я хутко ліг. Просто у рушнику. Накрився з головою і лежав, замружившись, щосили намагаючись не заплакати. Я протримався, доки не вщухли усі звуки. Доки навколо не перестали ходити та перемовлятись, стукати та вкладатися. Лише тоді я заплакав. Я дуже сподівався, що мене не чути. Щось закінчилося тієї ночі, і це виявилося болючішим за ціле життя, прожите серед Фазанів.
Наступний день став днем допитів та обшуків. У коридорах з’явилися похмурі люди у формі. Вони ходили по класах, розпитували про Помпея та шукали ножа. В нас вони пробули недовго. Понишпорили у шухлядах столів та тумбочок, постукали по стінах та пішли.
Лері раз у раз відправлявся на розвідку та переповідав останні новини, які нікого не цікавили. Виходячи у коридор, можна було бачити, як Псів по черзі тягають до учительської порівнювати свідчення. Цим Лері і займався. Вештався у коридорі.
Тільки в нього це називалося розвідкою.
Після сьомої вечора сторонні роз’їхалися, а Акула зібрав усіх вчителів та вихователів на екстрену нараду. О десятій, з запізненням на дві години, подзвонили до вечері, і ми поїхали до їдальні. На дверях кабінетів вже висіли траурні стрічки. У їдальні на нас чекав Акула. Він говорив довго та зворушливо. Суть промови зводилася до того, що усім, хто знав щось про смерть Помпея, пропонувалося прогулятися до директорського кабінету та поговорити там із ним віч-на-віч.
Спати ми полягали раніше, ніж зазвичай. В усіх чотирьох кутах спальні були нашкрябані замовляння від візитів мстивих мерців. Табакі розвісив над собою купу охоронних амулетів. Горбач щопівгодини підскакував, світив ліхтариком на двері та із видихом полегшення падав назад у ліжко.