Сліпий йшов, до поясу потопаючи у жорсткій траві. Кеди хлюпали. Десь він устиг набрати у них води. Ступні прилипали до вогкої гуми і він подумав, може, скинути їх геть і далі йти босоніж? Але скидати не став. Трава була гострою, у ній траплялися шпичаки та гидкі слимаки, на яких, якщо наступиш, то вже не відмиєшся. Там було щось, наче вогка вата, і ще щось, схоже на жмути заплутаного волосся, - усе це жило у дурманній траві, їло її, лазило у ній, хмеліло від її запаху, народжувалося та помирало, перетворюючись на багно, і усе це було травою, якщо вдуматися, самою травою і нічим більше.
Він задер голову. Місяць вибілив обличчя. Ліс був зовсім неподалік. Сліпий прискорив ходу, хоча й знав, що поспішати не слід - нетерплячих Ліс не любив і міг відсунутися. Таке траплялося вже не раз: він шукав його, та не знаходив, відчував близько від себе, але не міг увійти до нього. Ліс був капризним та полохливим, до нього вело безліч стежок, і усі вони були довгими. Можна пройти болотом, можна - полем дурманної трави. Одного разу він потрапив до Лісу з захаращеного пустирища, де були розкидані купи дірявих шин, заліза та розбитого посуду, де земля зникала під недопалками та уламками, де він порізав долоню гострим краєм чогось залізного та загубив улюблений браслет-мотузку. Того разу Ліс ухопив його сам, підчепив кострубатими лапами-гілками та затяг вглиб себе, у млосні хащі свого вологого нутра.
Ліс був прекрасним. Він був таємничим та кошлатим, він ховав глибокі нори та дивних жителів нір, він не знав сонця та не пропускав вітер, у ньому водилися собакоголові та свистуни, росли велетенські гриби-чорношляпники та квіти-кровососи. Десь, - Сліпий ніколи не міг пригадати, де саме, - було озеро, і була річка, яка у нього уливалася. А може, навіть, річок було кілька. Шлях до Лісу починався з коридору, від дверей спалень, за якими сопіли, хропіли та шушукалися, зі стогнучого розбитого паркету, з обурених щурів, що з вереском розбігалися з-під ніг.
Зараз Сліпий був готовий увійти до нього. Дурманне поле скінчилося. Він барився, вдихаючи запах мокрого листя, коли почув кроки. Ліс миттю зник. Разом із запахами. Хтось шурхотів травою далеко попереду. Кроки наближалися, стала помітною кульгавість того, хто йшов. Від нього пахло ацетоном та м’ятною жуйкою. Сліпий посміхнувся та вийшов назустріч.
- Агов, хто тут? - прошепотів Стерв’ятник, сахаючись.
Тернув сірник.
- А-а, це ти…
- Ти відігнав мені Ліс, Шкандибо, - Сліпий жартував, але голос виказував прикрість.
- О, прошу вибачення, - Стерв’ятник не на жарт засмутився. - Там за мною хтось волочеться. У важкій вазі. Може, краще відійти з дороги?
- Ходімо.
Вони відступили до стіни. Стерв’ятник обережно сперся, намагаючись не забруднитися. Сліпий притулився усім тілом. У глибині Перехрестка хряснули двері. До коридору просякло місячне сяйво. Звук кроків та подих. Стежкою йшов хтось важкий. Продирався, стогнав та сопів, скидаючи собі на спину сміття з вершечків дерев. Гаряча пара з його ніздрів вдарила їм у обличчя і вони дужче притиснулися до стіни. Звір зупинився, тривожно втягнув повітря, затремтів та із хряскотом ламаючи гілля, понісся геть, лишивши чорну смужку вигорнутої грудками землі. Сліпий обернувся до Стерв’ятника.
- Це твій Слон.
- Хіба ж, Сліпий? Слон боягузик! Чи ж він вийде сам уночі? Адже він і удень боїться ходити сам-один.
- А все ж таки це був він. Можеш перевірити, якщо хочеш.
- Не хочу. Якщо ти кажеш, значить це він. Однак це дуже дивно. І недобре. Ходімо покуримо?
Стерв’ятник прочинив двері одного з порожніх класів. Вони увійшли та, зачинивши їх за собою, сіли на підлогу. Запалили та вмостилися як зручніше. Потім лягли, спираючись на лікті. Запахло дурманною травою. Час швидко спливав. Сірий Дім зачаївся, онімівши стінами.
- Пам’ятаєш, Сліпий… Якось ти казав про колесо. Про велике й старе колесо, на яке стільки усього поналипало, що вже й не видно, що це колесо, але воно крутиться. Повільно, але крутиться. Когось розчавить, когось підкине угору. Ти пам’ятаєш? Ти ще сказав тоді, що його рух можна відчути через рипіння задовго до того, як воно закрутиться. Почути рипіння та впізнати…
- Я пам’ятаю. Кумедна була розмова.
- Може, й кумедна. Але ти чуєш рипіння?
- Ні, якщо воно й обертається, то не у мій бік.
Стерв’ятник кахикнув. Чи, може, засміявся:
- Так я й гадав. Дивний він хлопець. Чого йому бракувало?
- Вже у минулому часі?
- Так, він не із старих. У цьому й справа. Ми, наприклад, дещо знаємо, хай і не знаємо, що саме. А він - ні.
- Ти, здається, заплутався у словах.
- Я геть заплутався. Світ узагалі дивно влаштований. Ти от кажеш, пропер щойно повз нас, як поламаний носоріг, - і що ж мені з цим робити? Адже я боюся таких речей. Сумирний Слон навіщось вештається уночі та сопе… Що робити? Я засмучений, бачиш? Треба піти перевірити його.
- Так, звичайно ж. Йди.
Зарипіли двері. Сліпий проводив Стерв’ятника поворотом голови, як начебто міг бачити, заплющив очі та занурився у теплу дрімоту. Одразу ж повернувся Ліс. Навис, задмухав у вуха, закопав у моховиння та сухе листя, заховав та заколисав тихими співами свистунів. Сліпий був його улюбленцем. Ліс навіть посміхався йому. Сліпий це знав. Посмішки він відчував на відстані. Смалкі, липкі та гострозубі, м’які та пухнасті. Вони мучили його своєю швидкоплинністю, недосяжністю для пальців та вух. Посмішку неможливо вхопити, стиснути у долонях та обстежити міліметр за міліметром, запам’ятати. Вони спливають, їх можна лише розпізнавати. Одного разу, коли він був ще маленьким, Лось попросив його посміхнутися. Він тоді не зрозумів, чого від нього хочуть.
- Посмішка, маленький, посмішка, - сказав Лось. - Найкраще, що є у людині. Ти не зовсім людина, доки не вмієш посміхатись.
- Покажи, - попросив Сліпий. Лось нахилився, підставивши обличчя його пальцям. Натрапивши на вологі зуби, Сліпий відхопив руку. - Лячно, - сказав він. - Можна я так не буду?
Лось лише зітхнув.
Відтоді минуло багато часу, і Сліпий навчився посміхатися, однак знав, що посмішка не красить його, як інших. Він натрапляв на розтягнуті вуста у випуклих ілюстраціях своїх дитячих книжок, знаходив їх на обличчях іграшок, але усе це не було тим, що можна вловити у голосі. Слухаючи усміхнені голоси, він нарешті збагнув. Посмішка - то є світло. Не в усіх, але у багатьох. І тепер він знав, що відчувала Аліса, коли посмішка Чеширського кота ширяла над нею у повітрі, єхидна та зубаста. Так само посміхався й Ліс. Зверху, неосяжною, глузливою посмішкою.
Сліпий підвівся та поплентався, перечіпляючись через коріння. Налякано замовчав свистун. Він нахилився, пошукав у траві та знайшов його - зовсім ще крихітного, ніжно-оксамитового, із запахом цуценя. Пригорнув до обличчя. Свистун тихенько дихав, серце тенькало у пальці. З десять кроків попереду пролунав стривожений свист. Маля на руках пискнуло у відповідь. Сліпий засміявся та посадив його на землю. Шурхотіння у траві. Попискуючи, свистун побіг до матері, і згодом їхній дружний свист зник вдалині. Сліпий понюхав долоню, щоб запам’ятати запах маляти - дорослий свистун пахне інакше - та пішов собі далі.
Він не відчував ніг під собою, вони зробилися чужими та згиналися на всі боки, наче гумові. Це дратувало. Скоро він втомився виколупувати їх з ям, витягати із калюж та багна і сів. Ноги знов зігнулися не у той бік. Їх навіть стало немов би більше, ніж дві. Можливо, він обертався на щось, але ще не обернувся повністю. До нього долинув сміх собакоголових. Вони були далеко, бігли з гигиканням, торкаючись боками. Сліпий підскочив та пошкандибав геть, перебираючи шістьма лапками. До ніг, тонких та суглобистих, налипало листя, але йти було легко. Він забився у найближчу яму, та, зачаївшись, чекав. Собакоголові пробігли мимо. Ущух гидкий регіт. Сліпий попаски висунув голову. Хтось пугукнув згори та обсипав його порохном. Він обтрусився та перерахував ноги. Їх знову було дві. Нічна задуха… Сліпий стягнув светра та жбурнув його. Тоді зняв зарошені кеди, зв’язав докупи за шнурки та кинув їх у яму.
Він йшов, легенько торкаючись зашкарублих стовбурів пальцями, настороживши вуха, тонкий, безшумний, непомітний під деревами, йшов, як частина Лісу, як його паросток, як перевертень, і Ліс йшов разом із ним, хитаючи далекими вершечками гілля, тріпочучи та крапаючи росою на пожолоблений паркет.
Сліпий зупинився на узліссі. Величезний місяць обдав його сріблом. Він присів, відчуваючи, як його заливає світлом, як стає сторч шерсть, наелектризована білими чарами. Прищулив вуха, замружився та завив.
Протяжний, тужливий звук полинув над Лісом. Він був сумний, але у ньому було щастя Сліпого, близькість місяцю та життя ночі. Це тривало недовго, а тоді Сліпий побіг у хащі обнюхувати моховиті стовбури, стрибати по вологому листю та качатися по землі. Він робив це весело, розполохуючи дрібну живність, збираючи на шкуру сміття, лишаючи у калюжах вовчі сліди. Погнався за дурною мишею та загнав її до чужої нори. Встромив голову у дупло, звідти на нього засичали. Розкопав чийсь підземний хід, та з’їв мешканця - гладкого та смачного - виплюнув шкурку та побіг далі. Місяць зник за деревами, але він відчував його, як того, хто стоїть за дверима, як того, хто ховається у кущах, - він був тут, просто йому заважали дерева. Сліпий перестрибнув струмок, не замочивши лап, покружляв узбережною кромкою, знайшов калюжу та вихлебтав її з пуголовками.
Дивом вціліла жаба послала йому дзвінкий жаб’ячий прокльон та втекла шукати іншого притулку. Він розтягнувся на мокрому піску, поклав гостровуху голову на лапи, прислухаючись до лісових шерехів та до дзюрчання у власному животі - тоді підхопився та понісся стежкою далі й далі, бо не любив подовгу залишатись біля води.
Невдовзі він знов почув собакоголових, але цього разу не став ховатися. Натомість завив, посилаючи їм виклик, який вони не прийняли, та швиденько зникли, неголосно лаючись. Деякий час від біг їхніми слідами. Він би їх наздогнав, якби захотів, але то було не полювання, а гра, та йому більше подобалося переслідувати, ніж ловити. Несподівано він різко змінив напрямок, наче пригадавши щось важливе, і далі біг, не відхиляючись, припавши носом до стежки, швидко перебираючи лапами. Повний шпильок хвіст сигналізував світові про його зайнятість.
Ліс скінчився. Зник так само раптово, як з’явився. Сліпий не засмутився і не став шукати його. Він зупинився. Чітко на межі світла, що прямокутником падало на паркет. Отвір дверей світився жовтим. На кахлі метушилися кошлаті тіні, було чути приглушені голоси. Вчительський туалет був територією картярів, суботніми та недільними вечорами тут грали. В його зграї картярем був лише Лорд.
Сліпий стояв нерухомо, широко розкриті очі віддзеркалювали відблиски свічок. Він простояв отак довго. Тоді запалив і рушив далі. Не ховаючись, пройшов освітленою територією, обминув отвір туалету та місячну поляну Перехрестку, двері вчительської та їдальні. На сходах тхнуло недопалками, він наступив на один, ще теплий, та пішов повільніше.
Спустився сходами. Ще один довгий порожній коридор, наприкінці його - ще одні сходи та двері до підвалу. У голові запаморочилося, ноги роз’їхалися на східцях, він втримався, вхопившись за стіну. Шматком дроту відчинив замок та увійшов.
У підвалі було курно та задушливо. Сліпий сів обличчям до дверей на цементну підлогу, опустив підборіддя на коліна та завмер. Пахви стікали у джинси. Недопалок прилипнув до вуст. Дзвін у вухах. Три дзвоники та один коник. Він перекотився до стіни, став біля неї на коліна та перебіг пальцями шорсткою поверхнею цеглин. За одною з них ховалася порожнеча. Колись, щоб її знайти, доводилося рахувати кроки від кута. Тепер він знаходив потрібне місце одразу. Сліпий обережно витяг цеглину зі стіни. У отворі лежав газетний згорток. Він потер пальці, струшуючи з них цегловий пил та запхав обидві руки до схованки. Зашурхотіла стара газета. Забравши пакунка, він поклав його на підлогу та розгорнув.
Усередині лежали два ножі. Сліпий любив торкатися їх. Іноді навіть плакав при цьому. Колись тут лежав ще маленький мавпячий череп на ланцюжку, але його він подарував Сфінксові, і лишилися тільки ножі.
Одного йому подарували. Так давно, що він вже й не пам’ятав, коли це було, а пам’ятав лише, що завжди його ховав - спершу щоб не відібрали, а потім просто подалі від цікавих очей. Ніж був гарний. З тонким, мов шило, лезом, загостреним з обох боків. Лезо було заховано у рукояті та вихоплювалося з легким клацанням. Коротке та смертоносне, наче зміїне жало. Ніхто не казав Сліпому, що ніж гарний, він і сам це знав. Він не замислювався про дивацтва старшокласників свого дитинства, і те, що один з них подарував дитині таку іграшку, також не видавалося йому дивним.
Другим ножем вбили Лося. Він не був ані гарним, ані зручним у руці. Звичайний кухняний ніж зі слідами іржі. Сліпий ненавидів його, але не міг примусити себе з ним розлучитися. Торкаючись його, він щоразу здригався, але водночас переживав дивне відчуття химерності того, що сталося, воно притуплювало біль. Жалюгідний уламок заліза, що лежав на його долоні, не міг вбити Лося. Миша не з’їсть гори, укус комахи не вб’є лева, сталева штабка не могла знищити його бога. І він зберігав цей ніж, відвідував його, торкався його, щоб знов і знов відчути невір’я. Уявляти, що Лось не помер, а просто зник, розчинився, відмовившись від Дому, який його зрадив.
Був вже час йти. Сліпий сховав свого ножа до кишені, другий загорнув знов у газету та поклав до схованки. Цеглина стала на своє місце. «Светр, - подумав Сліпий, - треба його забрати». Він вийшов, замкнув замок, притиснувши дужку, та зійшов по сходах. На другий поверх він забіг. Ніч закінчувалася. Ліс з’їдав її швидко. Коридор, двері, тиша… От-от у неї увірвуться перші звуки ранку, і він перестане бути невидимкою. Уявляти це було неприємно, і Сліпий квапився.