Les gares
Вокзал є чимось більшим, аніж просто комплекс споруд довкола кількох десятків безкінечніх металевих паралелей. У цьому місці є щось містичне, незвичне, щось, що виокремлює це місце з-поміж міста довкола. По суті своїй, це - вузол, точка сплетення багатьох доріг - не лише у банальному географічному сенсі. Це мозаїка із людей та почуттів, із намірів та ліній долі. Прибуття-відправлення, повернення та від'їзд - комусь це видається банальною зміною просторових координатів, для когось зміна місця перебування набуває глибшого змісту. Вокзал чимось нагадує чистилище, чи то лімб - перебуваючи там ми розірвані між своїм звичним життям, минулим та типовим. До певної міри, це точка поза простором - у тому сенсі, що тут злітає порох буденності - і постаєш сам перед собою, наче перед початком нового шляху. Довкола - метушня пасажирів, потойбічні голоси дикторів, стукіт коліс. І усе це - з незмінним ароматом дешевих цигарок та копченої курки.
Стоїш на платформі, ловиш слухом та зором уламки чужих життів, знаходишся на перетині чужих доль та чужих шляхів. Занурений у чужу та незвичну тобі динаміку, прагнеш вчепитися за настільки комфортну та приємну статику - проте потік підхоплює і несе тебе. Куди? Напис на білеті нічого не скаже тобі - це лише пусте означення, краплі чорнил на папері, що не дадуть тобі усвідомлення різниці між тим, ким ти зайдеш у вагон і ким ти з нього вийдеш. Стіни та вікна вокзали іронічно викривлюють світло. Ніхто не повертається на вокзал таким, яким з нього виїжджає.
Ми втратили це місце таким, яким воно було ще менше століття тому. Колись це був майже сакральний центр міста, елемент, що зшивав країну у ціле. І вже ніколи вокзал не стане тією межею між було і стало. Проте все - питання сприйняття. І часто ловиш себе на думці, що тут відчуваєш себе геть інакше, тримаючи в руках сумку, а в кишені - білет. І можна зізнатися собі, чи хочеться повертатися, чи навпаки - радий залишити щось за спиною.
Вокзал - нуль-нуль твоєї системи координат. Звідси ти завжди можеш почати все наново - придбати рендомний білет і під ритміку потягу відправитися назустріч незнайомому. Але - ну правда ж - кому і коли вистачить волі та усвідомлення зламати усталену траекторію?
Стоїш на платформі, ловиш слухом та зором уламки чужих життів, знаходишся на перетині чужих доль та чужих шляхів. Занурений у чужу та незвичну тобі динаміку, прагнеш вчепитися за настільки комфортну та приємну статику - проте потік підхоплює і несе тебе. Куди? Напис на білеті нічого не скаже тобі - це лише пусте означення, краплі чорнил на папері, що не дадуть тобі усвідомлення різниці між тим, ким ти зайдеш у вагон і ким ти з нього вийдеш. Стіни та вікна вокзали іронічно викривлюють світло. Ніхто не повертається на вокзал таким, яким з нього виїжджає.
Ми втратили це місце таким, яким воно було ще менше століття тому. Колись це був майже сакральний центр міста, елемент, що зшивав країну у ціле. І вже ніколи вокзал не стане тією межею між було і стало. Проте все - питання сприйняття. І часто ловиш себе на думці, що тут відчуваєш себе геть інакше, тримаючи в руках сумку, а в кишені - білет. І можна зізнатися собі, чи хочеться повертатися, чи навпаки - радий залишити щось за спиною.
Вокзал - нуль-нуль твоєї системи координат. Звідси ти завжди можеш почати все наново - придбати рендомний білет і під ритміку потягу відправитися назустріч незнайомому. Але - ну правда ж - кому і коли вистачить волі та усвідомлення зламати усталену траекторію?