Дим незбагненних істин
Забута кальянна у вогкому, старому підвалі... Повітря, просякнуте солодким димом, душило й шкрябало горло. В густому тумані постийно спливали бліді хворобливі лиця.
- Не бачиш, що зайнято?
- Ви замовляли столик?
- Може, вже досить штурхатись?..
Сердиті погляди з-під насуплених брів, бурі кола під виблискуючими очима...
- Перепрошую, - розгублено намагаюся посміхатися. - Але нічого не бачу в цій чортовій напівтемряві.
- Можна подумати, хтось тебе кликав сюды...
Скільки їх тут - десятки, чи навіть сотні? Загублених серед смогу, що зіштовхуються між собою, дратуючи одне одного, і блукають весь час у пошуку вільних місць.
- Не можна ось так огульно судити тих, хто невиліковно хворий життям.
Бородань прискіпливо роздивлявся мене крізь напівпримружені очі, напевно ховаючи напівпосмішку в напівгустій щетині.
- А вам, перепрошую, уже вдалося одужати? - кидаю сердиту репліку.
- Мені взагалі пощастило не захворіти, - одказав бородань, випускаючи з рота густий і кудлатий дим. - Незграбне тіло перетворює душу на егоїста, вимагаючи їжі, води, привертаючи зайву увагу, змушуючи витрачати усе життя на обслуговування себе... А егоїсти ніколи не будуть праведниками.
- То ви - праведник? - в'їдливо шкірюся.
- Далекий від ідеалу, проте маю більше шансів, ніж будь-хто інший, - підморгнув бородань. - Аби ще ото не вкурвлювало на вас дивитися... Якого, скажімо, біса тинятися у пітьмі? Чого вишукувати?
- Людина ж не може прожити без інших людей, - філософствую.
- Отже, таки егоїзм... Банально, - пхикнув бородань. - Дайте спочатку їжі, потім води. Одшукайте мені людину, подаруйте, Боже, дітей, ще й любов сюди боком якимось - хворобливе бажання повністю заволодіти іншим.
Бородань глибоко затягнувася і знову видихнув білий дим. Хтось у темряві необачно захлинувся ним і закашлявся.
- Сиджу ось, травлюся смаками та ароматами, нічого не вимагаю, - гродовито зазначив бородань. - І навіть не намагаюся отруювати собою чиєсь життя.
- То ви - звичайна примара? - просто цікавлюся. - Мене тут якісь примари учать, як треба жити?
- Ласкаво прошу у світ ілюзій, - знизав бородань плечима і засміявся. - Шлях довжиною у все життя починається з першого кроку обману й маніпуляцій. Чого лише варте нахабне нав'язування імені та фамілії новоствореній незалежній душі, якими батьки закріплюють право власності... Та ви взагалі наскільки схиблені на привласненні, що ладні навіть вбивати заради чужого, аби лише назвати його своїм.
- Віддай-но сюди кальян, - сердито хапаюся за металеву трубку, прикрашену візерунками. - Побачимо зараз, що заспіваєш про право власності.
- Та що мені? На, бери...
Бородань клацнув пальцями, матеріалізувавши з нізвідки для себе новий кальян, і не поспішаючи закурив.
- Може, отруїш когось спокусливими ароматами, - висловив побажання. - Це просто, неначе дихаєш - тільки насправді чадиш.
І знову дим... Усюди суцільна завіса диму і безцільні блукання в темряві.
- За мною, знаю дорогу! - вигукує незнайоме бліде лице.
- Чи віруєте у Бога? Як ні - то візьміть буклет, - ласкаво припрошує.
- Бо можу й по пиці дати, якщо тільки спробуєте Його заперечити, - сердито погрожує.
- Настворювали собі ілюзій про дим, кальян... Насправді це біле світло і абсолютна любов абсолюта, - гаряче переконує.
Кашляє.
- От можна було про Бога не згадувати взагалі? - сердиться і
швидко крокує далі...
Стою собі, спантеличено зиркаючи на кальян. Може таки і дійсно дихати та труїти?..
- Один невеличкий митець задався питанням - чи можна щось геніальне витягнути з порожнечі? - раптом сказав бородач, винирюючи з туману.
- Встромився туди обличчям і довго у себе всмоктував, роздуваючи нідрі.
Чергова порція диму. Черговий кашель з глибин напівзабутого напівбуття.
- Втягнувши, нарешті, вдосталь, почав графоманити, таємно надіючись викарбувати у слові квадрат Малєвича, - продовжував бородань.
- Та тільки навіть містичної, загадкової темряви не відшукалося там, де немає нічого зовсім...
Отже, укотре вибір - або ілюзія вибору... Чи надихатись тим кальяном, наповнюючи густим і отруйним димом загусле повітря, чи і далі блукати в темряві, сподіваючись рано чи пізно наштовхнутися на людину, котра не кине одразу сердите "чи шо, не бачиш, куди ти преш?" прямо в обличчя.
Врешті-решт, багато хто почувається задоволеним у вирі взаємного задоволення спільного егоїзму. Бо тіло, як вже зазначено, є той іще самолюб: спочатку бажає їсти, а потім пити...
Нічого не має значення... Насправді не має значення, який саме напрямок вибереш в напівзагубленій у безмежних просторах Всесвіту напівтемряві, доки напівживеш.
(с)