КОМЕТА
Наталя Дзюбенко-Мейс
КОМЕТА
Хижа комета корениться на видноколі.
Знову змагаюся з сірою пасткою кола.
Заворожило. Все недоліт, або заступ,
Віття колюче у проклятущого рясту.
Та про запас його рвати й сушити даремно,
Трохи загаєшся й випадеш з простору. Й теми.
В буднях заведена - цвинтар,комп’ютер, базари,
Автозупинки, авторозмови, автозагари.
А - не встигаю. В шибки метеликом б’юся:
Істина, звісно ж - у безперервному русі,
От тільки що в наших шафах шукають скелети?
Тільки про що нам кричить знавісніла комета?
Ряст розгортаю, він потихеньку вже тліє,
Я не встигаю нічого зробити. Я не умію.
Вгору дивлюся і обпікаюся болем:
Що нам віщує клеймо околому? «Моголи!» -
Клекіт згорьований, непримиренний, Тараса.
З відстані болю, з відстані долі, з відстані часу.
Курява диму. З хати, отої що скраю,
Хтось на кістках витанцьовує. Хата палає.Палає!
Може вже досить, благаю, либонь уже досить.
Камо грядеші? Куди ви? Куди, новороси?
Щойно спеклися, новенькі - із жару і пилу,
А душі хирляві, старі, малоруські. Змінили?
Як же вам хочеться тої солодкої манни -
Телекінезів, теледебатів, телеобману.
Як же ви звикли ходити по струнці, по стінці,
Може намарно вмирають за вас українці?
Бо вже оддавна дірява стара годівниця,
Й вічно голодна двоглава обскубана птиця.
Як же прорвати ці грати, ці кола, цей сором?
Відеоігри. Відеовійни. Відеогоре.
Кров же довічно на ваших руках. Бо достоту
Відали добре, кому одчинили ворота.
Знали ви точно, які вас чекають принади.
Кривава дорога завжди у кривавої зради.
Цю ж філософію видумав, мабуть, нечистий,
Оті теревені про простір - святий, особистий,
Супергерої, суперпалаци, суперконтори…
А теми, а схеми - вони ще не зовсім історія.
Й, може, я справді про неї нічого не знаю,
Тільки от рабства чужого таки не буває.
Як не старайся - немає такої загати,
Яка б зупинила новітніх іуд і пілатів,
Хоча не всеможних, і не таких усевладних,
Що завжди зринають на зламі, на згині, на перепаді,
Вони вже позаду, вони вже у страху в полоні,
Від горизонту до горизонту гупають дзвони,
Чорна комета знову в просторах яріє,
Сини відлітають. Жінка народжує. Ряст зеленіє.
Знову у буднях од шиби до шиби літаю,
Тихо сивію, осінь клопочеться. Дощ заливає.
З дрібкою часу, чорного хліба…Та звісно,
Хіба тут зарадить крапелька тихої пісні?
Ще жодну війну не спинили наївні поети,
Бо музи німіють, коли промовляють ракети,
Хіба розповісти, що це не лукаве видіння,
Що дика комета, пустила у небо коріння,
Що кануть у Лету хвилини, роки і століття.
А рана відкрита. Вона буде завжди боліти…
ВОЗНЕСІННЯ СВІЧІ
У проминальних видивах і снах
Сумні простори облітає птах.
В магічному небесному порталі
Танцюють золотаві стихіалі.
І кличе, манить материнський сад.
Я вперше не напишу листопад.
Бо тільки тіні на сліпих полотнах,
Дощі не потрапляють до блокнота,
І вітерець розгублено гуде,
Вискубуючи листячко руде.
Уперше не пишу сяйні пейзажі,
Бо пензлі всі у кіптяві і сажі,
А всі свічада мерхнуть у крові.
Там образи ворушаться живі,
Там руки, губи, обриси, овали,
Там падолист, який у мене вкрали.
Там мертві віддають живим мечі
При вознесінні пам'яті й свічі.
Бо падають, і падають солдати,
Під свисти куль, і ревище гармати.
І віють чорні, з півночі, вітри…
Гори свіча! На цілий світ гори!
Освітлюючи небо і простори.
Це наше давнє українське горе,
Ми впізнаємо цю печать злоби -
Впеклося з стародавньої доби.
Ми по ділах неправедних впізнали,
Бо знов війна, як пошесть. Знов навала.
Знов меч лягає в чорний переділ,
І гільзи - в попільницях міст і сіл,
Пала свіча в кривавій круговерті,
Та є страшніше, щось страшніше смерті:
Коли не повертається назад,
Огниста осінь в материнський сад,
І кам'яніє серце у недузі,
І байдуже, де вороги, де друзі,
Й однаково, що батьківський поріг
Загрозливо простукує батіг.
,,,Нестерпні втрати. Нелегкі прозріння.
...Іде свіча до свого вознесіння.
***
Ненавиджу війну,
Її поля смиренні,
Криваву борону,
Що тягнеться по мене.
Ці ноші, ці хрести,
І клекотання пращі…
Ненавиджу часи,
З яких ідуть найкращі