Передноворічне інтерв"ю письменниці і громадянина Марії Матіос
"Зараз Україна потребує силачів мислі"
(М.Матіос, із інтерв"ю)
В якому літературному жанрі вийде найкраще описати те, що нині відбувається в країні: драмі, комедії, трагедії, фарсі?
- На мій погляд, теперішній український час у велику і серйозну літературу прийде ще не так скоро. Проте нічого трагічного в тому немає. Але наш час задля історичної правди, задля неспотвореної картини для майбутнього повинен бути дуже щільно, клітинка в клітинку, хрестик у хрестик представлений у нелукавому. А може, багато в чому нещадному (задля очищення!) слові сучасників. Тих, хто спроможний на таку відвагу. У «не-джинсовому» літописанні. Такому, знаєте, дуже точному у визначеннях, скрупульозному слові, яке не можна було б трактувати двозначно. Аналітичному, публіцистичному, з повним обліком усіх погромницьких дій влади проти України і українства у найширшому сенсі. Якщо хочете: зараз Україна потребує, може, не так фізичних силачів, як силачів мислі, слова, думки, тих - що без ГМО, палких і переконливих полемістів, диспутантів, мотиваторів. Але не отих, із геббельсівським закочуванням очей, а тих нещадних хірургів, які очищають загноєні рани від потенційних інфекцій. Хай вибачать мені усі романтики і перечулені патріотизмом громадяни, але Україна сьогоднішня - безнадійна країна, хоч в який куток чи сферу її життя ми б зазирнули. Всі наші пречудові міфи про нас самих, про наше волелюбство, працьовитість і добру душу не варті і півкопійки, якщо ми дозволили і дозволяємо мати те, що маємо, і робити з собою те, що з нами щодня роблять від Путивля до Карпат. Ми видаємося неповносправними в очах притомного світу і притомних людей. Нікого не цікавлять причини, чому так. Факт залишається фактом - ми майже нічого не робимо як громадянське суспільство, щоб поставити «шлагбауми» перед безчинствами, корупцією і наступом на права громадян. Мало кого цікавить, що ми живемо, за Тімоті Снайдером, на «кривавих землях», які були найбільш небезпечними для життя людини у ХХ столітті. Багато хто у світі також пройшов через геноцид, етноцид, депортації, репресії, бездержавність, «буферну зону», особливе геополітичне розташування тощо. Але подивіться, де тепер ті народи й нації! І тому від зовнішнього світу нам годі чекати особливого співчуття. Світ живе дією, наукою, новими технологіями, захистом своїх національних інтересів і конкуренцією. Що ми з цього ряду можемо запропонувати світові? Отож-бо... Без перезавантаження усього суспільного життя, без кардинальної зміни нашої політичної волі як держави і як країни, без зміни суспільних спікерів ми маємо всі шанси залишатися в очах світу, як нерозвинуте плем´я у джунглях. Жорстокі слова? Очевидно. Але ще більш очевидною є правда про те, що наше відставання у стандартах і якості життя, ще трохи - і залишиться незворотним.
Весь текст інтерв"ю з Марією Матіос можно прочитати тут
(М.Матіос, із інтерв"ю)
В якому літературному жанрі вийде найкраще описати те, що нині відбувається в країні: драмі, комедії, трагедії, фарсі?
- На мій погляд, теперішній український час у велику і серйозну літературу прийде ще не так скоро. Проте нічого трагічного в тому немає. Але наш час задля історичної правди, задля неспотвореної картини для майбутнього повинен бути дуже щільно, клітинка в клітинку, хрестик у хрестик представлений у нелукавому. А може, багато в чому нещадному (задля очищення!) слові сучасників. Тих, хто спроможний на таку відвагу. У «не-джинсовому» літописанні. Такому, знаєте, дуже точному у визначеннях, скрупульозному слові, яке не можна було б трактувати двозначно. Аналітичному, публіцистичному, з повним обліком усіх погромницьких дій влади проти України і українства у найширшому сенсі. Якщо хочете: зараз Україна потребує, може, не так фізичних силачів, як силачів мислі, слова, думки, тих - що без ГМО, палких і переконливих полемістів, диспутантів, мотиваторів. Але не отих, із геббельсівським закочуванням очей, а тих нещадних хірургів, які очищають загноєні рани від потенційних інфекцій. Хай вибачать мені усі романтики і перечулені патріотизмом громадяни, але Україна сьогоднішня - безнадійна країна, хоч в який куток чи сферу її життя ми б зазирнули. Всі наші пречудові міфи про нас самих, про наше волелюбство, працьовитість і добру душу не варті і півкопійки, якщо ми дозволили і дозволяємо мати те, що маємо, і робити з собою те, що з нами щодня роблять від Путивля до Карпат. Ми видаємося неповносправними в очах притомного світу і притомних людей. Нікого не цікавлять причини, чому так. Факт залишається фактом - ми майже нічого не робимо як громадянське суспільство, щоб поставити «шлагбауми» перед безчинствами, корупцією і наступом на права громадян. Мало кого цікавить, що ми живемо, за Тімоті Снайдером, на «кривавих землях», які були найбільш небезпечними для життя людини у ХХ столітті. Багато хто у світі також пройшов через геноцид, етноцид, депортації, репресії, бездержавність, «буферну зону», особливе геополітичне розташування тощо. Але подивіться, де тепер ті народи й нації! І тому від зовнішнього світу нам годі чекати особливого співчуття. Світ живе дією, наукою, новими технологіями, захистом своїх національних інтересів і конкуренцією. Що ми з цього ряду можемо запропонувати світові? Отож-бо... Без перезавантаження усього суспільного життя, без кардинальної зміни нашої політичної волі як держави і як країни, без зміни суспільних спікерів ми маємо всі шанси залишатися в очах світу, як нерозвинуте плем´я у джунглях. Жорстокі слова? Очевидно. Але ще більш очевидною є правда про те, що наше відставання у стандартах і якості життя, ще трохи - і залишиться незворотним.
Весь текст інтерв"ю з Марією Матіос можно прочитати тут