про обличчя
Мене не цікавлять обличчя.
Я обожнюю розглядати обличчя.
Щоб не здавалося, що ці фрази одна одну заперечують, хай буде так:
Мені ніколи не було цікаво, як виглядали персонажі чи письменники, віртуальні співрозмовники чи далекі родичі, якось просто не думалось, що вони мають певне тіло, певні риси, певний вигляд. Зрештою, донедавна мені було дуже складно запам*ятати обличчя, часом тре було хоча б 3-4 рази побачити людину, аби почати її впізнавати (тому колись я кілька разів навмисне приходила на побачення на 10 хв. раніше - аби він до мене підходив, а не я до нього, бо ж я могла його просто не впізнати!). Зараз з тим не значно краще... Але, коли вже обличчя є переді мною, коли його не треба уявляти, я дуже люблю розглядати його. Довго-довго. Якщо до людей добре придивитися, вони здаються особливо красивими. Особливо особливими, зрештою. Прохасько писав, що лиця - то найкращі сюжети. Це моя улюблена гра - придумувати сюжети за фабулою обличчя..
Зрештою, це все я вела до того, що
мене дуже якось дивно зачепив знімок Германа Гессе. Це одне з найдобріших, найтепліших облич, що я бачила цієї зими..
