споглядати спогади
Нам захотілося просто літнього ранку, такого, знаєте, справжнього, неспішного, навіть равликуватого, тепло-спокійного, як ми собі довго колись вигадували. І, допоки вариться картопля (яка розкіш у сесійний ранок!), я читаю Олечці "Розмови з Богом". Згодом до нас навіть заходить гість, справжній ранковий гість - і пригощає нас рибою (точно як у Богданки Матіяш). Я придумала собі вересневу розвагу - на кожен ранок запрошувати до себе друга. Готувати разом з ним, щоразу, щоранку іншим, сніданок, щоразу інший сніданок, пити чай на балконі, стежити за воронами і хмарками (з ким як). Мовчати, коли нема що сказати, а не як завжди.
До мене приходять люди, люди з минулого, про яких давно не думала, минулі люди, люди-минуле. Деяких я ледь-ледь пам*ятаю, вони прото з*являються у думкам, образах, схожих на дим, махають мені рукою.. вони дуже приємні і пахнуть дитячим шампунем "Кря-кря", а ще чебрецем. Я сумую за ними. Я б хотіла усіх їх згадати, записати, присвятити кожному хоч невеличкий етюдик, лиш вони, ті люди, стрічалися мені так давно і так мало, ненароком, що я, виявляється, нічого про них не знаю. А все ж - спробую.
Його звали Герман (може, у нього і було справжніше ім*я, не знаю..), ми бачилися десь півгодини, і я була впевнена, що ми одружимося. Герман жив у найкрасивішому містечку з тих, де мені доводилося зупинятись. Я тікала від Хрустової бабці, аби його побачити. Навіть одягла синій капелюшок. Справа в тому, що Герман був вигаданим, себто віртуальним. Пам*ятаю, видруковувала зеленим його листи й читала в траві на руханці (так називають у нашій гімназії фізвих). Пам*ятаю, я розвела його, що насправді я хлопчик, гей, що дуже його люблю. А він розвів мене, що таких жартів не розуміє і щоб я йому більше не писала. А я не злякалася, хоч продовження листа побачила аж за кілька днів - я надто боялася лякатися, я тоді, здається, ще не знала, що ми маємо одружитися. Зрештою - це важливе уточнення - в цій історії йдеться не про симпатію, чи навіть любов, ні, не подумайте. Це іторія про розуміння, порозуміння без пунктуації, без голосу, без дотику. Не пам*ятаю, чи згодом, після розвіртуалення, я плакала. Зараз думаю, що мала би, це було б у дусі тодішньої щирості. Але не пам*ятаю. Може, Хру знає. Я навіть не пам*ятаю, коли то все було, лиш за тим синім капелюшком намагаюся розгадати. Осінь була чи весна?
Думаю, Герман давно покинув те найкрасивіше місто, як покинув мою скриньку. Певно, він зараз магістр німецької філології, а може, музикант (він хотів, щоб я писала тексти пісень для його групи - так ми і познайомились), а може, ще хтось. Я не пам*ятаю, як він виглядав. Знаю тільки, що тоді він виявився настільки не тим, не таким, як мав бути, як я собі уявляла, хоч як і намагалася не уявляти, що я банально не могла оговтатися. Не могла чути голос, який мав бути іншим. Не могла відповідати на питання, які також мали бути іншими. А все ж - то дуже щаслива історія. Ті листи, на відміну від безлічі інших, я не стерла. І не тільки тому, що згадала про них аж сьогодні. Пам*ятаю, вони пахли ромашками. Пам*ятаю, по дорозі з того міста я зустріла пані Анну і вона годувала мене горіхами.
До мене приходять люди, люди з минулого, про яких давно не думала, минулі люди, люди-минуле. Деяких я ледь-ледь пам*ятаю, вони прото з*являються у думкам, образах, схожих на дим, махають мені рукою.. вони дуже приємні і пахнуть дитячим шампунем "Кря-кря", а ще чебрецем. Я сумую за ними. Я б хотіла усіх їх згадати, записати, присвятити кожному хоч невеличкий етюдик, лиш вони, ті люди, стрічалися мені так давно і так мало, ненароком, що я, виявляється, нічого про них не знаю. А все ж - спробую.
Його звали Герман (може, у нього і було справжніше ім*я, не знаю..), ми бачилися десь півгодини, і я була впевнена, що ми одружимося. Герман жив у найкрасивішому містечку з тих, де мені доводилося зупинятись. Я тікала від Хрустової бабці, аби його побачити. Навіть одягла синій капелюшок. Справа в тому, що Герман був вигаданим, себто віртуальним. Пам*ятаю, видруковувала зеленим його листи й читала в траві на руханці (так називають у нашій гімназії фізвих). Пам*ятаю, я розвела його, що насправді я хлопчик, гей, що дуже його люблю. А він розвів мене, що таких жартів не розуміє і щоб я йому більше не писала. А я не злякалася, хоч продовження листа побачила аж за кілька днів - я надто боялася лякатися, я тоді, здається, ще не знала, що ми маємо одружитися. Зрештою - це важливе уточнення - в цій історії йдеться не про симпатію, чи навіть любов, ні, не подумайте. Це іторія про розуміння, порозуміння без пунктуації, без голосу, без дотику. Не пам*ятаю, чи згодом, після розвіртуалення, я плакала. Зараз думаю, що мала би, це було б у дусі тодішньої щирості. Але не пам*ятаю. Може, Хру знає. Я навіть не пам*ятаю, коли то все було, лиш за тим синім капелюшком намагаюся розгадати. Осінь була чи весна?
Думаю, Герман давно покинув те найкрасивіше місто, як покинув мою скриньку. Певно, він зараз магістр німецької філології, а може, музикант (він хотів, щоб я писала тексти пісень для його групи - так ми і познайомились), а може, ще хтось. Я не пам*ятаю, як він виглядав. Знаю тільки, що тоді він виявився настільки не тим, не таким, як мав бути, як я собі уявляла, хоч як і намагалася не уявляти, що я банально не могла оговтатися. Не могла чути голос, який мав бути іншим. Не могла відповідати на питання, які також мали бути іншими. А все ж - то дуже щаслива історія. Ті листи, на відміну від безлічі інших, я не стерла. І не тільки тому, що згадала про них аж сьогодні. Пам*ятаю, вони пахли ромашками. Пам*ятаю, по дорозі з того міста я зустріла пані Анну і вона годувала мене горіхами.