(no subject)
Це мої обідні роздуми.
Я їх надумала запостити, щоб переступити для себе певну межу, яка не дозволяла мені говорити про таке вголос.
Гарно, коли щось штовхає задуматися надовго.
Гріх всередині нас - як ті баобаби, котрі, якщо вчасно не відрізнити від інших рослин, заполонять усю планету. Всю душу тобто. Усю мене.
Є люди, які наче й звичайні, а вміють любити справжньо. Любити по-справжньому означає любити кожного. Не усіх, бо йдеться не про абстракції, а кожного зокрема, і любити конкретними вчинками. Так любить Іван, розгрібаючи зовсім не свої проблеми. Так любить моя мама, кажучи всі слова дуже лагідно (вона зізнається, що сама не знає, як у неї так інколи виходить).
Часто я люблю не своїх друзів, а себе-хорошу-подругу. Так часом закохуюся не у нього, а в себе у його очах, у себе, якою він мене бачить і яка йому подобаюся. Він необхідний мені просто для того, щоб у його очах бачити прекрасну себе.
Ми маємо пам’ятати, що увесь час вчимося любити. Кожен наш подих є іспитом на вміння любити. Той, хто любить, бачить світ зовсім інакше, аніж це роблять газети й телебачення. Чи журнал, про який я пишу дипломну. Той, хто любить, бачить зло. Зло може нашкодити тому, кого він любить, і тому зі злом необхідно боротися. Любити бездомного означає не тільки дружити з конкретною людиною, спілкуватися з нею й допомагати їй, це означає ще й боротися зі зневажливим ставленням до усіх бездомних. Усіх-усіх, бо серед них є і мій друг. І так ми з’єднуємо ланцюжком увесь світ.
Але в першу чергу бачити зло в собі. Тут є важливий нюанс - неможливо змінити світ, не змінивши себе. Знаю, що це звучить банально, але ви спробуйте. Чи є щось важче? Прикладаю зусилля, щоб викорінити якийсь свій баобаб, працюю над цим рік-два-три, і коли наче вже викорчувала його, розумію, що він встиг розсипати насіння, прорости в іншому вигляді. А найгірше - за намаганням знищити цей баобаб не помітила, як виріс іще страшніший - гординею зветься.
Будьмо вимогливими до себе, вимагаймо від себе святості. Будьмо прискіпливими до кожного свого вчинку. Так важко, це так безмежно важко.
Часом думаю, що живу надто безтурботно. Чому Господь не випробовує мою віру? Чому він не посилає мені страждань, які б мене очистили і зробили сильнішою? Маю собі таку відповідь: бо віру легко випробувати буденними вчинками. Якщо гляну на себе прискіпливо, розумію, що немає що перевіряти Богові, бо віра моя зовсім крихітна. Десь далеко вона, зовсім схована. І ще розумію, що таких страждань мені не для шліфування себе хочеться, а щоби переконатися, яка я, блін, прекрасна.
Вдячна Дані, який, навчаючи мене італійській, стібеться по-чорному, коли я чогось не знаю. Зазвичай це мене обурює й навіть пригнічує - ну звісно, бо ж хтось ставить під сумнів мою геніальність (ха-ха).
Є багато істин, з яких забрали Бога. Я боюся себе. Боюся не проґавити безлічі баобабів. Почуваюся, наче маленька дитина, якій страшно робити крок, бо знає, що впаде. Знаю, що і цей день, цей понеділок, проживу нікчемно. Як і цей тиждень, місяць, рік. Бо «почати нове життя» неможливо з однієї конкретної миті, після півночі, наприклад. Бо увесь час - нове життя, але воно ніколи не те, яке б хотів, бо баобаби надто підступні. І коли знаєш, яким хотів би бути, то розумієш, як ти далеко від цього ідеального себе. Робиш крок - і ідеал стає ще дальше, бо ти зрозумів щось нове. Цей найзахопливіша подорож з усіх, що зі мною траплялися. Вона не закінчується, і відтак не закінчується радість від неї. Тільки ж не можна залишити цю подорож лише собі - це якраз те, про що я казала вище - не можна не запросити у неї Бога. Бо інакше це ніби мандрівка поїздом першого класу, який йде не в ту сторону, що вам потрібна. І лише збільшує відстань, яку необхідно пройти: «чим більше ми пройдемо, тим більше нам доведеться повертатися», - якось так писав один мій дорогий письменник.
Ми йдемо до Нього і з Ним. Це важливо. Кожен крок, кожен подих. Ніби ми з Ним йдемо до Його дому, тільки Він знає дорогу, тільки Він відчинить нам. Стукайте.
І. І що ще? Блаженніший Любомир, на зустрічі з яким були недавно, говорив про те, що зовсім мало зараз людей. Людей, з якими, коли зустрічаєшся, то стаєш кращим. Блаженніший якраз такий. Коли ми вийшли від нього, хотілося співати. Всі сяяли й мовчали. Але найважливіше те, що наша зустріч на цьому не закінчилася - його дух залишився між нас, і я згадую про нього як про дуже рідну й важливу для себе людину. І згадую не тоді, коли випадає привід, а якось просто, навіть для себе несподівано. І от розумію, що дещо може тривати довго - тиждень, місяць, роки - і бути порожнім, а тому швидко забутися, вивітритися, зникнути. А щось, як от годинна розмова з безгранично світлою людиною, дуже близькою до Бога, залишиться назавжди. Можна забути його слова, але неможливо забути його красу.
А ще - я постійно змагаюся зі своїм минулим. Я маю образ себе, з яким я звиклася. І будь-які глибинні зміни - це боротьба з цим образом. Певно, дорослі - це ті, що уявляють себе якось, і вже не хочуть змінюватися. Спостерігала в паломництві до Освенцима, як важко було деяким людям полагодити з їхнім минулим, з уявленнями інших про них. Були люди, що приїжджали з друзями, а тому, відповідно, й репутацією. Вони мали поводитися саме так, як від них очікували друзі. Друзі хотіли йти на дискотеку після відвідин концтабору - і їм треба було погоджуватися, хоч вони, може, й прагнули побути в тиші, в роздумах, навіть молитві. Але ці друзі, я підозрюю, також не хотіли йти розважатися - цього хотіло їхнє звичне уявлення про себе. Освенцім руйнує будь-які звичні уявлення, тільки треба мати сміливість не кинутися відбудовувати їх, тільки-но вийшовши за ворота концтабору.
Уявляю собі своє майбутнє - і потім, коли все виявляється інакше, не можу розпрощатися зі своїми планами. Це призводить до внутрішнього неспокою. Це несвобода. Це моє сьогодні - приїхала у бібліотеку, яка виявилися зачиненою. І можна злитися, а можна сприйняти це як можливість робити щось інше. Це необхідність покладатися тільки на Бога. Тут мені складно, бо є безліч спокус покладатися на інше: на батьків, на спільноту, на друзів, на себе. Бути впевненою у майбутньому, не тому, що я впевнена у Божій любові, а тому, що маю де жити і все, здається, буде добре (зрештою, є Тефаль, який завжди думає про мене). Так щось, що є благополуччям, стає випробуванням. Щоб розуміти, потрібно бути з собою чесним. А ще часом кажу: «Господи, покладаюся на Тебе, але зроби, будь ласка, ось так-от». Або: «Покладаюся, але, як на мене, так, як я пропоную, буде найкраще»…
Смішно це.
Я їх надумала запостити, щоб переступити для себе певну межу, яка не дозволяла мені говорити про таке вголос.
Гарно, коли щось штовхає задуматися надовго.
Гріх всередині нас - як ті баобаби, котрі, якщо вчасно не відрізнити від інших рослин, заполонять усю планету. Всю душу тобто. Усю мене.
Є люди, які наче й звичайні, а вміють любити справжньо. Любити по-справжньому означає любити кожного. Не усіх, бо йдеться не про абстракції, а кожного зокрема, і любити конкретними вчинками. Так любить Іван, розгрібаючи зовсім не свої проблеми. Так любить моя мама, кажучи всі слова дуже лагідно (вона зізнається, що сама не знає, як у неї так інколи виходить).
Часто я люблю не своїх друзів, а себе-хорошу-подругу. Так часом закохуюся не у нього, а в себе у його очах, у себе, якою він мене бачить і яка йому подобаюся. Він необхідний мені просто для того, щоб у його очах бачити прекрасну себе.
Ми маємо пам’ятати, що увесь час вчимося любити. Кожен наш подих є іспитом на вміння любити. Той, хто любить, бачить світ зовсім інакше, аніж це роблять газети й телебачення. Чи журнал, про який я пишу дипломну. Той, хто любить, бачить зло. Зло може нашкодити тому, кого він любить, і тому зі злом необхідно боротися. Любити бездомного означає не тільки дружити з конкретною людиною, спілкуватися з нею й допомагати їй, це означає ще й боротися зі зневажливим ставленням до усіх бездомних. Усіх-усіх, бо серед них є і мій друг. І так ми з’єднуємо ланцюжком увесь світ.
Але в першу чергу бачити зло в собі. Тут є важливий нюанс - неможливо змінити світ, не змінивши себе. Знаю, що це звучить банально, але ви спробуйте. Чи є щось важче? Прикладаю зусилля, щоб викорінити якийсь свій баобаб, працюю над цим рік-два-три, і коли наче вже викорчувала його, розумію, що він встиг розсипати насіння, прорости в іншому вигляді. А найгірше - за намаганням знищити цей баобаб не помітила, як виріс іще страшніший - гординею зветься.
Будьмо вимогливими до себе, вимагаймо від себе святості. Будьмо прискіпливими до кожного свого вчинку. Так важко, це так безмежно важко.
Часом думаю, що живу надто безтурботно. Чому Господь не випробовує мою віру? Чому він не посилає мені страждань, які б мене очистили і зробили сильнішою? Маю собі таку відповідь: бо віру легко випробувати буденними вчинками. Якщо гляну на себе прискіпливо, розумію, що немає що перевіряти Богові, бо віра моя зовсім крихітна. Десь далеко вона, зовсім схована. І ще розумію, що таких страждань мені не для шліфування себе хочеться, а щоби переконатися, яка я, блін, прекрасна.
Вдячна Дані, який, навчаючи мене італійській, стібеться по-чорному, коли я чогось не знаю. Зазвичай це мене обурює й навіть пригнічує - ну звісно, бо ж хтось ставить під сумнів мою геніальність (ха-ха).
Є багато істин, з яких забрали Бога. Я боюся себе. Боюся не проґавити безлічі баобабів. Почуваюся, наче маленька дитина, якій страшно робити крок, бо знає, що впаде. Знаю, що і цей день, цей понеділок, проживу нікчемно. Як і цей тиждень, місяць, рік. Бо «почати нове життя» неможливо з однієї конкретної миті, після півночі, наприклад. Бо увесь час - нове життя, але воно ніколи не те, яке б хотів, бо баобаби надто підступні. І коли знаєш, яким хотів би бути, то розумієш, як ти далеко від цього ідеального себе. Робиш крок - і ідеал стає ще дальше, бо ти зрозумів щось нове. Цей найзахопливіша подорож з усіх, що зі мною траплялися. Вона не закінчується, і відтак не закінчується радість від неї. Тільки ж не можна залишити цю подорож лише собі - це якраз те, про що я казала вище - не можна не запросити у неї Бога. Бо інакше це ніби мандрівка поїздом першого класу, який йде не в ту сторону, що вам потрібна. І лише збільшує відстань, яку необхідно пройти: «чим більше ми пройдемо, тим більше нам доведеться повертатися», - якось так писав один мій дорогий письменник.
Ми йдемо до Нього і з Ним. Це важливо. Кожен крок, кожен подих. Ніби ми з Ним йдемо до Його дому, тільки Він знає дорогу, тільки Він відчинить нам. Стукайте.
І. І що ще? Блаженніший Любомир, на зустрічі з яким були недавно, говорив про те, що зовсім мало зараз людей. Людей, з якими, коли зустрічаєшся, то стаєш кращим. Блаженніший якраз такий. Коли ми вийшли від нього, хотілося співати. Всі сяяли й мовчали. Але найважливіше те, що наша зустріч на цьому не закінчилася - його дух залишився між нас, і я згадую про нього як про дуже рідну й важливу для себе людину. І згадую не тоді, коли випадає привід, а якось просто, навіть для себе несподівано. І от розумію, що дещо може тривати довго - тиждень, місяць, роки - і бути порожнім, а тому швидко забутися, вивітритися, зникнути. А щось, як от годинна розмова з безгранично світлою людиною, дуже близькою до Бога, залишиться назавжди. Можна забути його слова, але неможливо забути його красу.
А ще - я постійно змагаюся зі своїм минулим. Я маю образ себе, з яким я звиклася. І будь-які глибинні зміни - це боротьба з цим образом. Певно, дорослі - це ті, що уявляють себе якось, і вже не хочуть змінюватися. Спостерігала в паломництві до Освенцима, як важко було деяким людям полагодити з їхнім минулим, з уявленнями інших про них. Були люди, що приїжджали з друзями, а тому, відповідно, й репутацією. Вони мали поводитися саме так, як від них очікували друзі. Друзі хотіли йти на дискотеку після відвідин концтабору - і їм треба було погоджуватися, хоч вони, може, й прагнули побути в тиші, в роздумах, навіть молитві. Але ці друзі, я підозрюю, також не хотіли йти розважатися - цього хотіло їхнє звичне уявлення про себе. Освенцім руйнує будь-які звичні уявлення, тільки треба мати сміливість не кинутися відбудовувати їх, тільки-но вийшовши за ворота концтабору.
Уявляю собі своє майбутнє - і потім, коли все виявляється інакше, не можу розпрощатися зі своїми планами. Це призводить до внутрішнього неспокою. Це несвобода. Це моє сьогодні - приїхала у бібліотеку, яка виявилися зачиненою. І можна злитися, а можна сприйняти це як можливість робити щось інше. Це необхідність покладатися тільки на Бога. Тут мені складно, бо є безліч спокус покладатися на інше: на батьків, на спільноту, на друзів, на себе. Бути впевненою у майбутньому, не тому, що я впевнена у Божій любові, а тому, що маю де жити і все, здається, буде добре (зрештою, є Тефаль, який завжди думає про мене). Так щось, що є благополуччям, стає випробуванням. Щоб розуміти, потрібно бути з собою чесним. А ще часом кажу: «Господи, покладаюся на Тебе, але зроби, будь ласка, ось так-от». Або: «Покладаюся, але, як на мене, так, як я пропоную, буде найкраще»…
Смішно це.