Генделикознавновство. Тарас
Час уже якось виправдовувати назву свого ЖЖ. А то я із попередніх записів зовсім на хроніка не схожий. Треба вже доводити зворотнє, що я і справді не цураюсь відвідання різних там кабаків, генделів, ригалєтовок та йнших "пітєйних завєдєній". Тож буду потроху розшарювати свої рецензії на Рівненський общєпіт (від "общєствєнноє пітьйо"). Розпочну із свого найбільшого облому.
ТАРАС (ресторан швидкого харчування)Зібрались я кось я і Коха після роботи на пиво. В Майдані, як завжди на той час, було все зайняте. Та й обридати почав той Майдан. Все-таки найближа піцерія від нашої роботи. Тож пішли ми через переїзд в пошуках якогось нормального Генделя, де можна було б перекусити і попити пива. Коло базара надибали на Тараса. На ньому пише "ресторан швидкого обслуговування". Хммм, цікаво... Слово "ресторан" трохи відлякує асоціаціями із великими цінами, хоча сполучення "швидкого обслуговування" натякає на зворотнє. Заходимо.
Тю! І якийй в біса "ресторан"? Звичайнісінька тобі столовка. Тільки не якась там студентська, чи, не приведи боже, профспілкова, а сучасна точка хавального самообслуговування. Там де усі довго ходять вздовж прилавків із тацею і накладають до неї черпаки рису, підливки, борщу, гуляша і кампотіка (бажано те все не в купу на підніс звалювати, а все-таки сортувати по тарілочкам). Потім усі, хто щойно товкся коло прилавку заради своєї порції картошки-пюре із сосіскою, починаються так само штовхатись у черзі до каси, підсовуючи свої макарони по-флотські під лікті людям, які стоять в черзі попереду. А після того продовжують штовханину у черзі за пивом, тому що йго чомусь продають на окремій касі. І ось, коли вже увесь вирваний із боями хавчик, зішкрябаний із рукавів китайсько-турецьких курток назад до тарілок, коли за усе проплачено, а пиво ніжиться в запотіваючому бокалі, раптом з'ясовується, що на таці немає жодного столового причандалля. Усі ложки, вилки та ножики лишилися лежати купою по плетених кошичках біля каси та надійно прикриті тілами людей, яким ще тільки но продираються розраховуватись. Їсти пальцями не хочеться, тому доводиться розвертатися, і пропихатися за ложкою крізь натовп вимазаного в грешку з печінкою народу і поливати їх своєю оболонню заради повної гастрономічної гармонї, та відкриття сили-силенної еротичних фантазій оточуючих стосовно стосовно самого (чи самої) себе та членів власної родини. Думаєте, нарешті хеппі енд? Ха, тепер іще треба намотувати кола у пошуках вільного столика. А вгледівши вакансію, терміново пригадувати навички гри в "останнього стільця і кінець мУзики", та торуючи собі шлях за вільний столик активно працювати ліктями та вміло ставити підніжки тим, хто попереду...
Це я собі щось таке думав про того Тараса, щойно зайшовши до нього. Але ні, черг насправді не виявилось, що трохи дивувало в часи докризової п'ятниці. Щоправда, обидва столики на першому поверсі були зайняті, але були ще духопідйомні сходи нагору, якими ми і подерлись на рекогносцировку місцевості. Побачене на другому поверсі трохи шокувало. Велика зала десь на півтора десятка столів, серед яких зайнятий лише один! З огляду на кінець робочого тижня виглядало дико і підозріливо. Втішили себе, що місце не надто привабливе - фактично на базарі, і пішли за наїдками.
Навантажили собі до тарілок якоїсь хаванини та йдемо до окремої каси за пивом. Там усе заставлено баночками із кавою та пляшечками із рівнобарвною рідиною. Хмм, гурмани,- думаю собі я,- каву з лікерами бадяжать. А вголос питаю, що іще є пити крім кави. Сік, кампотік, - відповідає касирка. А пиво? - Пива немає...
Отакої! Називається попив пива! Хіба ж можна замінити бокал хмільного напою склянкою помідорового соку? Добре хоч різотто з відбивною виглядали апетитно і обіцяли перебити негативні враження, спричинені відсутністю пива. Тому деремось нагору, всідаємось (навіть майже влягаємось) за столик, їмо (рис виявився ніякуватим) і роззираємось навколо. Інтер'єр в традиційному українському стилі, акуратний та культурний, на великих екранах крутять якийсь енімал-пленет, із динаміків ненав'язливо лине якась легка музика. Дивно все це, так не буває! Роздивляємось дАлі. На столах рекламки молодіжного театру Сонях! Ніфіга собі! Хто це такий культурний тримає цю забігалівку. Вона ж явно прибутків не приносить. Які в наш час можуть бути прибутки від їдальні, де не продають алкоголю!
Раптом усе проясняється. Поруч із театральними листівками знаходяться вирізки із цитатами Євангелії. А динаміки виявляється співають про Ісуса! Так от воно що! Це насправді штундистське вербувальне лігво! Зараз понабігає купа тіточок і дядечок із мильним поглядом та повними торбами Сторожевої Вежі і будуть тицяти нам до рук свої брошурки із обнімаючимися людями, антилопами і тиграми. Та почнуть доколупувати дурним питанням, а чи хотів би і так жити? Нє! Не хотів би! Навіщо мордувати бідних тигриків, змушуючи їх жерти траву замість парно- і непарнокопитних? І куди дівати таких божих створінь, як таргани, комарі, глисти та решту паразитів? І чого це їх взагалі не показали на малюнкові, що це за дискримінація? Ааа! Рятуйте! Дайте мені втекти звідси!
Дожовую на ходу відбівну... Щось не хочеться мені більш сюди вертатись...
ТАРАС (ресторан швидкого харчування)Зібрались я кось я і Коха після роботи на пиво. В Майдані, як завжди на той час, було все зайняте. Та й обридати почав той Майдан. Все-таки найближа піцерія від нашої роботи. Тож пішли ми через переїзд в пошуках якогось нормального Генделя, де можна було б перекусити і попити пива. Коло базара надибали на Тараса. На ньому пише "ресторан швидкого обслуговування". Хммм, цікаво... Слово "ресторан" трохи відлякує асоціаціями із великими цінами, хоча сполучення "швидкого обслуговування" натякає на зворотнє. Заходимо.
Тю! І якийй в біса "ресторан"? Звичайнісінька тобі столовка. Тільки не якась там студентська, чи, не приведи боже, профспілкова, а сучасна точка хавального самообслуговування. Там де усі довго ходять вздовж прилавків із тацею і накладають до неї черпаки рису, підливки, борщу, гуляша і кампотіка (бажано те все не в купу на підніс звалювати, а все-таки сортувати по тарілочкам). Потім усі, хто щойно товкся коло прилавку заради своєї порції картошки-пюре із сосіскою, починаються так само штовхатись у черзі до каси, підсовуючи свої макарони по-флотські під лікті людям, які стоять в черзі попереду. А після того продовжують штовханину у черзі за пивом, тому що йго чомусь продають на окремій касі. І ось, коли вже увесь вирваний із боями хавчик, зішкрябаний із рукавів китайсько-турецьких курток назад до тарілок, коли за усе проплачено, а пиво ніжиться в запотіваючому бокалі, раптом з'ясовується, що на таці немає жодного столового причандалля. Усі ложки, вилки та ножики лишилися лежати купою по плетених кошичках біля каси та надійно прикриті тілами людей, яким ще тільки но продираються розраховуватись. Їсти пальцями не хочеться, тому доводиться розвертатися, і пропихатися за ложкою крізь натовп вимазаного в грешку з печінкою народу і поливати їх своєю оболонню заради повної гастрономічної гармонї, та відкриття сили-силенної еротичних фантазій оточуючих стосовно стосовно самого (чи самої) себе та членів власної родини. Думаєте, нарешті хеппі енд? Ха, тепер іще треба намотувати кола у пошуках вільного столика. А вгледівши вакансію, терміново пригадувати навички гри в "останнього стільця і кінець мУзики", та торуючи собі шлях за вільний столик активно працювати ліктями та вміло ставити підніжки тим, хто попереду...
Це я собі щось таке думав про того Тараса, щойно зайшовши до нього. Але ні, черг насправді не виявилось, що трохи дивувало в часи докризової п'ятниці. Щоправда, обидва столики на першому поверсі були зайняті, але були ще духопідйомні сходи нагору, якими ми і подерлись на рекогносцировку місцевості. Побачене на другому поверсі трохи шокувало. Велика зала десь на півтора десятка столів, серед яких зайнятий лише один! З огляду на кінець робочого тижня виглядало дико і підозріливо. Втішили себе, що місце не надто привабливе - фактично на базарі, і пішли за наїдками.
Навантажили собі до тарілок якоїсь хаванини та йдемо до окремої каси за пивом. Там усе заставлено баночками із кавою та пляшечками із рівнобарвною рідиною. Хмм, гурмани,- думаю собі я,- каву з лікерами бадяжать. А вголос питаю, що іще є пити крім кави. Сік, кампотік, - відповідає касирка. А пиво? - Пива немає...
Отакої! Називається попив пива! Хіба ж можна замінити бокал хмільного напою склянкою помідорового соку? Добре хоч різотто з відбивною виглядали апетитно і обіцяли перебити негативні враження, спричинені відсутністю пива. Тому деремось нагору, всідаємось (навіть майже влягаємось) за столик, їмо (рис виявився ніякуватим) і роззираємось навколо. Інтер'єр в традиційному українському стилі, акуратний та культурний, на великих екранах крутять якийсь енімал-пленет, із динаміків ненав'язливо лине якась легка музика. Дивно все це, так не буває! Роздивляємось дАлі. На столах рекламки молодіжного театру Сонях! Ніфіга собі! Хто це такий культурний тримає цю забігалівку. Вона ж явно прибутків не приносить. Які в наш час можуть бути прибутки від їдальні, де не продають алкоголю!
Раптом усе проясняється. Поруч із театральними листівками знаходяться вирізки із цитатами Євангелії. А динаміки виявляється співають про Ісуса! Так от воно що! Це насправді штундистське вербувальне лігво! Зараз понабігає купа тіточок і дядечок із мильним поглядом та повними торбами Сторожевої Вежі і будуть тицяти нам до рук свої брошурки із обнімаючимися людями, антилопами і тиграми. Та почнуть доколупувати дурним питанням, а чи хотів би і так жити? Нє! Не хотів би! Навіщо мордувати бідних тигриків, змушуючи їх жерти траву замість парно- і непарнокопитних? І куди дівати таких божих створінь, як таргани, комарі, глисти та решту паразитів? І чого це їх взагалі не показали на малюнкові, що це за дискримінація? Ааа! Рятуйте! Дайте мені втекти звідси!
Дожовую на ходу відбівну... Щось не хочеться мені більш сюди вертатись...