Кружляючі над трупом українізації?
Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. Тьотя Мотя, "Мина Мазайло", Микола Куліш.
++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Класик української літератури блискуче виразив страх людини, ворожої до всього українського.
Страх є і з іншого "боку окопів". Окремі "національно свідомі" особи з панічними нотками в голосі вже задають питання: "що робитимемо, коли буде прийнято другу державну мову?" З сьогоднішньої новорусифікаційної позиції фраза "української на Сході не було і бути не може" звучить з новою силою.
Відверто кажучи, боротьба іде за тих, хто вважає себе українцями. але з народження розмовляє російською. Мета новорусифікаторів - щоб їхні діти і внуки ніколи не могли вивчити української, щоб українська не стала їхньою рідною, щоб український панетнос (зараз - 78% населення України) ніколи не говорив одною мовою.
Сучасний зріз новорусифікації - скасування судом "кінопостанови" В"ячеслава Кириленка з подачі "ринкового мовознавця" Дмитра Табачника, а також новий закон про мови в редакції Кушнарьова-Волги-Грача. Її потенційні наслідки - закриття українських шкіл, заміна вивісок на будівлях і магазинах, зникнення реклами українською на бігбордах і в медіа, витіснення української з "модного" простору, а україномовної музики - з ФМ-мереж.
Для кінцевої русифікації необхідно виховати кілька поколінь, які не знають української і не розуміють її, бридяться її, зневажають, ненавидять - сформувати гомогенну територію, де українська - чужа мова, ознака іноземця. Громадянин Левченко ("я считаю, что в Украине должен быть один государственный язык - русский"), особа з покоління, що виховувалося "при бандитах"- яскравий приклад такого першого пострадянського безпам"ятстсва. І невиразна позиція керівництва Партії Регіонів свідчить - мову можна бити так само, як і жінку-журналіста - і за це нічого не буде. Нормально?
++++++++++++++++++++++
Апріорі присуджена до страти?
Та украинизация, которая сейчас происходит, уже утомила! (з форуму)
Українізацію уже здискредитовано. І причини для цього є.
По-перше, в ранні 1990-ті роки політики, що прикривалися національно орієнтованою риторикою, попали в спільний котел з рештою політбомонду. Реальні керівники прикрилися нацдемами як щитом. Результат - саме з "рухівською владою" (а отже, і питаннями національного відродження) мільйони людей ототожнили свою біду.
По-друге, реальна некомпетентність чиновників, котрі як фіговим листком прикрилися (і прикриваються) гуманітарними питаннями, принизило самі теми мови і культури. Метушня і показушність, підміна економічних питань "духовністю" і "культурою" знищило авторитет українських проблем разом з тими, хто про них говорив.
По-третє, радянський ерзац української культури, тиражований училищами культури і практикований повсюдно, виражений "лубком" "шаровари+вареники+сало+горілка" виставив своє убоге невігластво напоказ, підмінивши ним саму культуру. А якщо вона така, то навіщо їй співчувати, її підтримувати і за неї боротися?
По-четверте, за українським міцно зачіпився імідж "ідеології жертв", овечок, що ідуть на забій. Чи виникне бажання в людини з нормальним інстинктом самозбереження приєднуватися до спільноти страждущих, котрі тільки те й роблять, що згадують старі рани? Звідсіля ще один нав"язаний засновок: українське - зона негативу і поразки, нудьги і ниття.
По-п"яте, опорні староукраїнізаторські середовища - геттоїзовані, все ще перелякані минулими репресіями. А хто захоче в гетто? Щирі староукраїнізатори часто хворіють на синдром нав"язливості без надії на успіх, на невиправдану агресію щодо "інакших" (наприклад, щодо російськомовної молоді), чим відлякують усіх кругом. Така "українізація" - це просто інша форма шизофренії, своєрідний психоз.
++++++++++++++++
Дивний шлях.
Звучит-то как: на Украине - украинизация... (з форумів)
Все ж нам, тим, кому небайдужа доля української в Україні, негоже сидіти склавши руки. І, на моє переконання, виходи є - скажімо, той же ж підхід "українішання" - практикування українськокультурності, створення себе як українця щоденно.
Нам як громадянам поки що, на жаль, нічого сподіватися на державу, на те, що вона, мовляв, хоча б щось зробить у цьому напрямку - а шкода. Приватна ініціатива на гаснучому індивідуальному ентузіазмі - не рівня діям інституцій. Там - зовсім інший розмах дії, інша можливість впливати через закони-підзаконні акти, там є кадри, фінансування, інфраструктури. Словом, доцільне порівняння між аматорами, що грають собі по квартирах, і представниками шоу-біз.
Поки що учинити щось революційне - наприклад, запустити мережу україномовних молодіжних клубів в обл- і райцентрах і паралельно - всеукраїнську ФМ-ку для просування україномовної музики - влада від культури і справді нездатна. Культура ж могла б і на себе заробляти, і ще й прибуток бюджету приносити. Мабуть, комусь зручно, коли такого гравця немає на ринку - легше пирога ділити.
Але з часом таке можливо. І, незважаючи на болото української реальності, процес ітиме й далі.
Про міфи про українізацію і підстави для українішання - у подальших статтях.