синє небо Карпат.
люди, які мене хоч трішки знають підтвердять, що втянути мене в якусь авантюру (навіть якщо це похід у кіно) - надзвичайно складно. скоріш за все це можу зробити я, подзвонивши за пів години до сеансу чи за день до важливої події, наказати збирати манатки і себе і їхати куди скажу.
саме тому, коли в цю п'ятницю о 5:29 ранку я, Оленка і мій тато (з рюкзаком Оленки на плечі і співчутливим поглядом на мене) стояли на трасі і ловили маршрутку "Коломия-Івано-Франківськ", я не могла зрозуміти що зі мною відбувається. як могла підняти мене людина, яку я бачила за своє життя кілька разів, в гори та ще й на три дні просто таки з одного поклику і кількох смс? як виявилось, не лише змогла але й з легкістю. тому світанок сьомого серпня ми зустрічали біля вікон маршрутки і на хвилі "Ретро-радіо", де співала Бурмака та Славко (в класику вписуються;).
мабуть, це був мій перший усвідомлений світанок за всі 20-ть років топтання рясту.
схід сонця нагадує дерево, що має сотні тисяч корінців, які простягаються, чіпляються за обрій; дерево, що має безліч гілочок, які підіймаються догори, до неба; дерево, яке в лічені хвилини, поки Славко співає про "той день", перетворюється на птаху фенікса, вибухає розмаїтістю барв по усьому небосхилі рожевими, оранжевими, голубими та білосніжними кольорами, але не перетворюється на попіл, просто горить вогнем і красою, зачаровуючи та захоплюючи твій подих.
спостерігаючи як сонце освітлює оповиті туманом озера в Отинії я згадувала слова Піта з "ГІ", коли він описував фарби для картин. "недостатньо змішати лише оранжевий чи рожевий... за кілька митей ти розумієш, що додав би несподівані кольори, такі-от як синій чи зелений...". саме так було зі світанком над Франківщиною.
ось такий щасливий світанок розпочав наші шалені вихідні.
продовжуючи тему гір та туризму скажу, що в тітку свою, яка займається туризмом ледь не з шкільної лави, я не пішла. в мені цілковито вродився тато (іноді бабці чи діди), який надає перевагу теплу та комфорту. тим не менше, у Франику ми шукали хвилин 20-ть вулицю генерала Григоренка (давайтє атрєжем Сусаніну ногу!;), знайомились з місцевими псами і виглядали (принаймі я) хоча б когось зі знайомим обличчям.
а ще за кілька хвилин їхали автобусом до Яремче, досипаючи недоспану перед цим ніч.
а так почалась наша подорож: з веселого вказівника, обіду туристів і миття рук в обпалююче холодному Пруті.
цвіте іван-чай. збирала одна хитромудра кобіта, яка на наше питання "а чим корисний?" сказала йти в інтернеті дивитись (знає же ж, що там, в горах, нич не ловить;) вже вдома дістала від мами на горіхи, бо іван-чай корисний для нирок і треба було привезти, а я байдики била)
як гласить Вікіпедія (яку я навіть не відкривала перед походом), озеро Несамовите є одним з найвищих в Карпатах - 1750 метрів над рівнем моря. біля нього розташована гора Туркул (назва, яку я так і не запам'ятала!). поки ми піднімались до озера (з цим пов'язана ще одна анекдотична історія про гуцулів, які рахують кілометри по-своєму і дуже неправильно), підслухалось історію про те, що на цьому озері завжди панує негода - град та грози. прочитавши легенди про озеро вже вдома, виявилось, що ця байка виникла через повір'я про душі грішників, які літають над озером та не дають ні йому ні людям спокою. а ще (знову ж таки) треба було б вмитись водою і знайшовся б сужений-ряжений (руки-ноги змила. рахується?;)
спалось холодно. снились вітри, мерзлось в ноги, але "галочку" в плані ставити можна, вперше в житті ночувала в палатці. complete:)
ніч була весела та пахла вином біля вогню.
ранок був солодким, зі згущиком та синім-синім небом.
зібравши плєцаки докупи, руки-ноги, залишки сили волі та стогнучі м'язи, наступною ціллю зробили Говерлю. на яку я не планувала вилазити. ноги заявили хазяйці що вона хвора на голову і що "задуже то нездорово", тому йшла в прямому сенчі прогулянковим кроком до г.Брескул. (маю надію що правильно пишу).
правда, посидівши на горі, відпочивши та почекавши всіх кого треба й ні (заодно познайомившись з жіночкою-пенсіонеркою з Яблуниці, яка тягла в гори свою дуже активну подругу з Києва), подумалось, що "бути в Римі і не бачити Папу Римського" рівнозначно до Карпат та Говерли, таки почали ми свій підйом.
який, до речі, попри всі розповіді-жахи, був не надто складним і доволі веселим та приємним.
шматочок з життя Говерли та краєвид.
до речі. знайшла мережу лайфу і зачудувалась з татом дивовижній винахідливості та жидівській видумці гуцулів. на вершечок гори два "підприємці" місцевого фабрикування витягнули чайничок у вигляді корівки, газову плиточку, цукор, воду та стаканчики і активно продають чай, який на рівнині відомий як "Карпатський" і продається в супермаркетах. ціни казати не буду, бо вже чула від іншого "підприємця", що їде на Говерлю продавати:)
поки ноги машинально переставлялись по схилах до Петросу, познайомилась з отарою овець (мати рідна, 900 штук!) а вівчар запросив назад до Говерлі (а ще чого!) їх випасати.
а таким був наш ліниво-теплий вечір під Петросом. зі свіжим молоком, похідним варіантом торту, філософським трактуванням гри "показуха" і страшенно комунікабельним собакою.
третій день запам'ятався не лише безмежно довгим селом Лазещиною, холоднющим Прутом, сном біля колії, але й вогняним світанком і теплим вогнищем після холодної палатки,
а зрештою.
коли Лазещина була пройдена, дві години сну відновили якщо й не всі сили, то хоча б половину, потяг до Яремче котився неспішно і доволі-таки заспокійливо, а від Яремче їхалось під акомпанемент внутрішніх наспівів (телефон розрядився вкрай), подумалось, що все найкраще в нашому житті таке несподіване.
таке захоплююче.
таке фантастичне і нереальне, як марево, і минає в лічені миті, але залишає такий глибокий слід в душі.
що щастя не буває забагато.
його важко виміряти.
його неможливо вмістити в собі, воно розпирає, коли дихаєш чистим повітрям, коли ловиш подихи вітру обличчям, руками, спиною.
коли сонце просякає тебе теплом до найменших судин та капілярів.
коли афини залишають не лише смак по собі, але й синьо-фіолетові губи, руки та носи.
коли спиш в палатці, а над тобою десь прокидаєтся природа і будить тебе, бо дійсно-таки, доста спати, пора пізнавати новий, сяючий день...
...хочеться залишитись в митях.
залишити миті в собі.
зазнимкувати очима. пам'яттю.
запам'ятати, повертатись до цих картин холодними днями. відновлювати ними серце та мрії.
тоді розумієш, що все недаремно.
все має свою ціну, але воно завжди того варте.
щоразу і без питань.
п.с. короткий звіт про ноги, якій йшли-йшли, і таки дійшли:)
саме тому, коли в цю п'ятницю о 5:29 ранку я, Оленка і мій тато (з рюкзаком Оленки на плечі і співчутливим поглядом на мене) стояли на трасі і ловили маршрутку "Коломия-Івано-Франківськ", я не могла зрозуміти що зі мною відбувається. як могла підняти мене людина, яку я бачила за своє життя кілька разів, в гори та ще й на три дні просто таки з одного поклику і кількох смс? як виявилось, не лише змогла але й з легкістю. тому світанок сьомого серпня ми зустрічали біля вікон маршрутки і на хвилі "Ретро-радіо", де співала Бурмака та Славко (в класику вписуються;).
мабуть, це був мій перший усвідомлений світанок за всі 20-ть років топтання рясту.
схід сонця нагадує дерево, що має сотні тисяч корінців, які простягаються, чіпляються за обрій; дерево, що має безліч гілочок, які підіймаються догори, до неба; дерево, яке в лічені хвилини, поки Славко співає про "той день", перетворюється на птаху фенікса, вибухає розмаїтістю барв по усьому небосхилі рожевими, оранжевими, голубими та білосніжними кольорами, але не перетворюється на попіл, просто горить вогнем і красою, зачаровуючи та захоплюючи твій подих.
спостерігаючи як сонце освітлює оповиті туманом озера в Отинії я згадувала слова Піта з "ГІ", коли він описував фарби для картин. "недостатньо змішати лише оранжевий чи рожевий... за кілька митей ти розумієш, що додав би несподівані кольори, такі-от як синій чи зелений...". саме так було зі світанком над Франківщиною.
ось такий щасливий світанок розпочав наші шалені вихідні.
продовжуючи тему гір та туризму скажу, що в тітку свою, яка займається туризмом ледь не з шкільної лави, я не пішла. в мені цілковито вродився тато (іноді бабці чи діди), який надає перевагу теплу та комфорту. тим не менше, у Франику ми шукали хвилин 20-ть вулицю генерала Григоренка (давайтє атрєжем Сусаніну ногу!;), знайомились з місцевими псами і виглядали (принаймі я) хоча б когось зі знайомим обличчям.
а ще за кілька хвилин їхали автобусом до Яремче, досипаючи недоспану перед цим ніч.
а так почалась наша подорож: з веселого вказівника, обіду туристів і миття рук в обпалююче холодному Пруті.
цвіте іван-чай. збирала одна хитромудра кобіта, яка на наше питання "а чим корисний?" сказала йти в інтернеті дивитись (знає же ж, що там, в горах, нич не ловить;) вже вдома дістала від мами на горіхи, бо іван-чай корисний для нирок і треба було привезти, а я байдики била)
як гласить Вікіпедія (яку я навіть не відкривала перед походом), озеро Несамовите є одним з найвищих в Карпатах - 1750 метрів над рівнем моря. біля нього розташована гора Туркул (назва, яку я так і не запам'ятала!). поки ми піднімались до озера (з цим пов'язана ще одна анекдотична історія про гуцулів, які рахують кілометри по-своєму і дуже неправильно), підслухалось історію про те, що на цьому озері завжди панує негода - град та грози. прочитавши легенди про озеро вже вдома, виявилось, що ця байка виникла через повір'я про душі грішників, які літають над озером та не дають ні йому ні людям спокою. а ще (знову ж таки) треба було б вмитись водою і знайшовся б сужений-ряжений (руки-ноги змила. рахується?;)
спалось холодно. снились вітри, мерзлось в ноги, але "галочку" в плані ставити можна, вперше в житті ночувала в палатці. complete:)
ніч була весела та пахла вином біля вогню.
ранок був солодким, зі згущиком та синім-синім небом.
зібравши плєцаки докупи, руки-ноги, залишки сили волі та стогнучі м'язи, наступною ціллю зробили Говерлю. на яку я не планувала вилазити. ноги заявили хазяйці що вона хвора на голову і що "задуже то нездорово", тому йшла в прямому сенчі прогулянковим кроком до г.Брескул. (маю надію що правильно пишу).
правда, посидівши на горі, відпочивши та почекавши всіх кого треба й ні (заодно познайомившись з жіночкою-пенсіонеркою з Яблуниці, яка тягла в гори свою дуже активну подругу з Києва), подумалось, що "бути в Римі і не бачити Папу Римського" рівнозначно до Карпат та Говерли, таки почали ми свій підйом.
який, до речі, попри всі розповіді-жахи, був не надто складним і доволі веселим та приємним.
шматочок з життя Говерли та краєвид.
до речі. знайшла мережу лайфу і зачудувалась з татом дивовижній винахідливості та жидівській видумці гуцулів. на вершечок гори два "підприємці" місцевого фабрикування витягнули чайничок у вигляді корівки, газову плиточку, цукор, воду та стаканчики і активно продають чай, який на рівнині відомий як "Карпатський" і продається в супермаркетах. ціни казати не буду, бо вже чула від іншого "підприємця", що їде на Говерлю продавати:)
поки ноги машинально переставлялись по схилах до Петросу, познайомилась з отарою овець (мати рідна, 900 штук!) а вівчар запросив назад до Говерлі (а ще чого!) їх випасати.
а таким був наш ліниво-теплий вечір під Петросом. зі свіжим молоком, похідним варіантом торту, філософським трактуванням гри "показуха" і страшенно комунікабельним собакою.
третій день запам'ятався не лише безмежно довгим селом Лазещиною, холоднющим Прутом, сном біля колії, але й вогняним світанком і теплим вогнищем після холодної палатки,
а зрештою.
коли Лазещина була пройдена, дві години сну відновили якщо й не всі сили, то хоча б половину, потяг до Яремче котився неспішно і доволі-таки заспокійливо, а від Яремче їхалось під акомпанемент внутрішніх наспівів (телефон розрядився вкрай), подумалось, що все найкраще в нашому житті таке несподіване.
таке захоплююче.
таке фантастичне і нереальне, як марево, і минає в лічені миті, але залишає такий глибокий слід в душі.
що щастя не буває забагато.
його важко виміряти.
його неможливо вмістити в собі, воно розпирає, коли дихаєш чистим повітрям, коли ловиш подихи вітру обличчям, руками, спиною.
коли сонце просякає тебе теплом до найменших судин та капілярів.
коли афини залишають не лише смак по собі, але й синьо-фіолетові губи, руки та носи.
коли спиш в палатці, а над тобою десь прокидаєтся природа і будить тебе, бо дійсно-таки, доста спати, пора пізнавати новий, сяючий день...
...хочеться залишитись в митях.
залишити миті в собі.
зазнимкувати очима. пам'яттю.
запам'ятати, повертатись до цих картин холодними днями. відновлювати ними серце та мрії.
тоді розумієш, що все недаремно.
все має свою ціну, але воно завжди того варте.
щоразу і без питань.
п.с. короткий звіт про ноги, якій йшли-йшли, і таки дійшли:)