face of depression
Хочеться мені про це відчуття написати, зараз маю невеликий депресивний епізод і думаю, що ці відчуття варто зафіксувати. Депресія це такий стан. Просто стан. Який, якщо не замітити вивернеться потім величезною пащєкою, яка зохаває моск надовго. В принципі в мене ніколи довгих епізодів не бувало, бо я цей стан січу і допомагаю своєму організму, бо я собі не ворог. Зрозумыти, що це просто стан, частина циклічності життя допомагали різні книги, особливо «Бегущая с волками» Клариссы Пинкола Эстес, яка круто розкриває поняття цикл життя-смерть-життя і ще гарно про циклічність (хоч це про стосунки) пишеться в книзі «Чоловіки з Марсу, жінки з Венери». Коли приймається це розуміння, то депресія перестає бути чимось таким прям ужасним, за що, наприклад, можна звільнити з роботи, як сталось із одною френдесою з фб. Якщо відмахуватись від цього стану, не дивитись йому в обличча, то він заховається, поки взагалі організму і психіці буде важко справлятись із елементарними стресами в житті. В мене є точний маркер, коли це депресивний епізод - наче рубильником під вечір перемикається настрій і будь яка негативна думка дає підзатильника. Я не знаю, чому вечір і не знаю, чому воно дуже сильно дає по голові - але я знаю, що це воно, я відчуваю цю негативну і таку чорну зміну настрою. Для цього в мене є «тривожний рюкзачок» - я знаю, що в цей період собі треба помагати всякими вкусняшками, всім, що приносить комфорт, безпеку та надійність. Якось давно мене дуже накрило під Новий Рік, і мене спасали кольорові ліхтарики на ялинці, яка просто єдине що мене радувало. А ну ще в мене був на перетримці дуже смішний кіт. Тоді я 4 дні просто лежала в кроваті і грала в якогось там фермера чи ферму, коли ще був вконтакт. Відлежавшись, я випадково клацнула на рекламну розсилку на пошті, і дізналась про купон на знижку на заняття з йоги, і ходила в самий дубак на 7му ранку в центр Києва на йогу. І це мене дуже тоді кльово підтримало - тілесна практика, графік, і регулярність. Депресія не залежить від оточення, і оточуючи не мають почувати провину, що поруч хтось загорнутий в одіялко і в соплях та не хоче говорити.. Оточуючі можуть не брати на себе прапор рятівника, або страждати від відчуття відповідальності, або що гірше давати поради в стилі #самадуравінавата і кидатись допомагати вирішувати проблеми. Також той, хто в депресії може спокійно сповіщати про свій стан і не робити когось за це відповідальним або винним. Працювати з депресією абсолютно нормально за допомогою або заспокійливого, терапії, психоаналітика і можливо спеціальних ліків. І мені здається, абсолютно нормально говорити і сприймати себе або близького в депресії. Деякі люди можуть огидними подробицями розповідати про свої болячки будь яких частин тіла і жалітись про це. А депресія чомусь це щось таке ООООО. Або, звичайно інші сторона - маніпуляції навколишніми депресивним станом, показ цього на перший план. Тобто це все як будь яка, звичайна хвороба. Все те саме. І ще, як на мене це для розвитку чогось там в середині теж важливо - відчувати, відслідковувати, відмічати зміну, відмічати новий перехід - щось відмирає, щось лишається, щось не буде так як колись, щось десь виросло, щось десь змінилось - це як слідкувати за садом, тільки душею. А ну і останній лайфхак - писати, вести нотатки, вести щоденник, «ранкові сторінки», будь шо - де можна поспілкуватись із самим з собою честно, без лайків та коментарів. Так шо циклічності життя бути!