lviv.ua
22 вересня 1939 року молодий польський харцер визинув у вікно і побачив кількох солдатів у чужій формі, що йшли його рідною вулицею. За багато років після того він згадував, що солдати стискали в руках ґвинтівки й тривожно вдивлялися в нетрі незнайомого, чужого їм міста.
Місто називалось Львів.
Солдати, котрих побачив харцер, цілком ймовірно були українцями - саме українців з пропагандистською метою мобілізували до частин, котрі вирушали на Волинь і Галичину. Цікаво, що думали солдати про це місто? Звісно, воно було геть не схоже на міста, котрі їм доводилось бачити досі. Місто було розкішне і заможне, особливо до тих, хто звик споглядати довкола колгоспно-пролетарські злидні. Місто було іноземне, з незрозумілими літерами на вивісках і геть чужинецькою архітектурою.
Навряд чи солдати насправді думали, що це місто колись буде українським. Як не знали вони і того, що
за майже 21 рік до того тут трапився Листопадовий Чин, коли галицькі українці встановили у Львові свою владу. Ненадовго. Львів тоді так і не став українським, не зважаючи на свідомі зусилля українців.
Тепер Львів ставав українським - не зважаючи на те, що згадані вище українці в червоноармійських одностроях зовсім не мріяли про це.
Десь за місяць до міста приїде Ванда Василевська. Тоді Львів буде ще майже польським, (майже польський = не польський). Втім, для Ванди це буде лише перевалочний пункт на дорозі з минулого, де вона була дочкою польського політика, в майбутнє, де вона стане дружиною українського радянського письменника. Корнійчук і Ванда - не сім'я, а банда, - казатимуть про них. Певне, Ванда бувала у ще польському Львові і побуває у Львові радянському. Однак що вона думатиме про це місто насправді - гадаю, ми ніколи не дізнаємось.
Але повернемось до наших солдатів. Харцер, дивлячись на них з вікна, ще не знав, що з цього моменту для нього починається втрата рідного міста. Солдати не знали, що здійснюють (хай і у дуже викривленій формі) мрію своїх "співплемінників", котрі боролися за український Львів пару десятків років тому.
Вони просто йшли і вдивлялись у чуже місто. І з кожним їхнім кроком місто наповнювалось ними - їхнім потом і кров'ю, салом і самогонкою, їхніми чекістами і кербудами, їхнім колгоспним світоглядом і їхньою національною ментальністю.
І ніхто вже не в силі був нічого змінити. Let it be.