***
Сьогодні День народження не тільки в Неньки, але й в її звитяжного нескоренного сина, Левка Лук’яненка. І це надзвичайно символічний збіг. Мало хто уособлює незламність, свідомість, вміння чекати та водночас рвати греблю та лупати сю скалу.
Днями на UA:Перший вийшло кілька якісно нових передач про Діда. Як історик, я знала за його життєвий шлях: і про шкільну тетрадку із виписаним Актом проголошення незалежності, і про тюрми у Мордовії та у Сибіру. Проте живі свідки подій, спогади самого Левка - безцінні та повчальні.
Скажімо, була вражена спогадами товаришів, як якийсь справжній комуняцький кат у тюрмі казав, шо ось Левка не розстріляли за вироком - а дарма. Адже багато кого вбили, і вся Україна спокійно продовжує будувати комунізм, а таких як Левко залишається - ну 50 відщепенців чи шо. Проте Дід відповів, що навіть якщо він залишиться один - справжня Україна буде існувати, поки він живий. Тільки уявіть: СРСР на весь неосяжний простір і час, тюрма, карцер і холод. І програмні документи передаються - дружині при поцілунку на миттєвому побаченні, закатані в шматочок мила. А людина вірить у свою справу, в свою Небесну Україну.
Або коли вийшов з тюрми, аж тут якраз товариши вирішували, хто буде серед очільників Української Гельсінської групи - бо це майже автоматично означало тюрму, то був нелегкий вибір. Левко сміявся: давайте я, бо лагерна куфайка ще не вивітрилась, не протряхла. І ніякої зради, бо без надії сподівався, чи шо.
Але ж дожив до незалежності, дочекався. І я думаю: ось ми теж дожили. І совок розваливсь, і бронзові голови Леніна котилися під ноги. Може, ще дочекаємось не тільки справжнього Дня Незалежності, а й Дня Перемоги. Такого файного парада як сьогодні - та щоб під ноги ветеранам АТО летіли хоругви окупанта. Особисто я цього бажаю, друзі - всім нам. І щоб Левко Лук’яненко теж дожив та побачив
Днями на UA:Перший вийшло кілька якісно нових передач про Діда. Як історик, я знала за його життєвий шлях: і про шкільну тетрадку із виписаним Актом проголошення незалежності, і про тюрми у Мордовії та у Сибіру. Проте живі свідки подій, спогади самого Левка - безцінні та повчальні.
Скажімо, була вражена спогадами товаришів, як якийсь справжній комуняцький кат у тюрмі казав, шо ось Левка не розстріляли за вироком - а дарма. Адже багато кого вбили, і вся Україна спокійно продовжує будувати комунізм, а таких як Левко залишається - ну 50 відщепенців чи шо. Проте Дід відповів, що навіть якщо він залишиться один - справжня Україна буде існувати, поки він живий. Тільки уявіть: СРСР на весь неосяжний простір і час, тюрма, карцер і холод. І програмні документи передаються - дружині при поцілунку на миттєвому побаченні, закатані в шматочок мила. А людина вірить у свою справу, в свою Небесну Україну.
Або коли вийшов з тюрми, аж тут якраз товариши вирішували, хто буде серед очільників Української Гельсінської групи - бо це майже автоматично означало тюрму, то був нелегкий вибір. Левко сміявся: давайте я, бо лагерна куфайка ще не вивітрилась, не протряхла. І ніякої зради, бо без надії сподівався, чи шо.
Але ж дожив до незалежності, дочекався. І я думаю: ось ми теж дожили. І совок розваливсь, і бронзові голови Леніна котилися під ноги. Може, ще дочекаємось не тільки справжнього Дня Незалежності, а й Дня Перемоги. Такого файного парада як сьогодні - та щоб під ноги ветеранам АТО летіли хоругви окупанта. Особисто я цього бажаю, друзі - всім нам. І щоб Левко Лук’яненко теж дожив та побачив