регулярна соляночка з мого фейсбуку
Я виписую слова, у Чикаленка от вполювала чудове народне визначення міражу в степах:
"В спеку в далечині здається, наче все пойняла вода, а в ній немов відбиваються дерева чи якісь забудовання. Люди кажуть, що то святий Петро вівці пасе."
Мені аж подих перехопило від цих овець святого Петра, які толочать полуденну імлу.
Раз вже мова зайшла про ідіоматику, я ніжно люблю формулу "богу душу винен", і то люблю її одразу в кількох мовах, які люблю - ще вона є в їдиші ("גאט די נשמה שולדיק") і в польській ("bogu ducha winien"). А у вас які ідіоми викликають невмотивовану ніжність?
Читаю зараз Тоні Джадта - він блискучий стиліст - а крім того, він усиновив певну кількість маловживаних слів давньогрецького походження, і я не знаю, хто ж тепер прихистить цих лінгвістичних сиріт після його смерті. Я рідко натрапляю в англійській на слова, які реально вперше бачу (не плутати зі словами, які сама не вживала б чи пам'ятаю про них лише те, що вони виповзли дев'ятого кола GRE), а в Джадта от вже аж два гапакси - fissiparous! irenic! Напевно, вони просто імігранти з якогось дискурсу, з яким я не перетинаюся, але. Англійська - це як будинок з привидами, де з пітьми до тебе тягнуться руки неймовірно точних слів. Може, тобі лише раз в житті знадобиться якесь таке слово у правильному стилістичному регістрі, лише в якусь коротку мить, коли від нього залежатиме все, і тоді ти втулиш якесь irenic як останній шматочок у паззл свідобудови, й все на якусь секунду буде абсолютно добре.
***
Ми останнім часом намагаємося здерти з Шевченка кожуха і смушеву шапку з таким завзяттям, мовби збираємося запихнути йому за халяву жменю м'ятих купюр. Ясно, звідки виростає цей літературознавчий стриптиз: який вбіса кожух? - питаємо ми, - яка вбіса смушева шапка? Це що вам тут, Геловін/Маланка/Пурім/потрібне додати? До коли це ми заковуватимемо нашу культуру в кайдани примітивного етнографізму? Шевченко-бо був людина високої на той час освіти і культури, людина фраку чи блузи художника, а кожух і смушева шапка - це для нього лише мистецький жест, один із багатьох. Наполягати на кожусі і смушевій шапці - це, можна сказати, контрреволюція.
І для мене настільки очевидна вже ця формула "кожух=контрреволюція, фрак=революція", що я сприймала кожух тільки як певну інерційну даність, кожух та й кожух. Дуже здивувалася (бо ніколи про це й не замислювалася), коли прочитала, що станом на 1912 рік фрак був очікуваним, а революцією були як раз кожух і смушева шапка. Тоді саме йшов конкурс на проект пам'ятника Шевченку (куди навіть Родена запрошували), і Чикаленко бідкається: "знов будуть проекти, на яких Шевченка виставлять якимось півінтелігентом - лакеєм чи відставним унтер-офіцером, або й пшютом з англійським проділом на голові, у фраку, з тросточкою в руці, чи в циліндрі, з закрученими вгору вусами та французькою борідкою, як це було на першому конкурсі. Не хотять люди зрозуміти, що Шевченко, як народній поет, повинен привертати увагу прохожого народу перше всього народнім убранням".
І я собі замислилася. В принципі, мені здається, український національний рух післяшевченківського часу був етично привабливий значною мірою з тих же причин, з яких тоді ж був привабливий соціалізм, себто як прициповий вибір говорити за найбільш упосліджених і безправних, за малих світу цього, за тих, в кого нічого й не було, крім їхніх кісток і їхньої темряви. За них, хоча й не від їхнього імені - бо ті, хто повністю належали до цієї спільноти, свідчити не могли - але все одно з позиції того, кому вже втрачати нічого - Шевченко приставляє богу до горла ніж, "Я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога. За неї душу погублю", і тд, оце от усе.
Повертаючись до нашої нинішньої проблеми з фраком і кожухом: фрак - це, натомість, говоріння з позиції сильного (що, в принципі, нам зараз і треба). А от з кожуха смисли висипалися, як блохи, бо вже немає ніякої упокореної спільноти, належність до якої він би маркував. Взагалі, здається, вже не лишилося жодних явних візуальних маркерів належності до упокореної соціоекономічно спільноти (подумала тут про потерті трєнікі, але то, звісно, не те :) ).
Як варіант - лишається голе тіло, людство, зведене до свого найнижчого спільного знаменника, нагадування, що людина заслуговує на пошану до своєї людської гідності незалежно від громадянства, етнічності, досягнень абощо, просто за фактом буття у вразливому, недосконалому і минущому людському тілі. Крім того, нагадування, що будь-який культурний артефакт - це така гола лялька-вирізанка, якій можна вирізати різний одяг на зміну, саме такий, як тобі треба тієї миті, саме те, чого ти спраглий, бо твоя культура тебе береже і завжди стоїть між тобою і безоднею :)
Залучаю автопортрет Шевченка, де він здер з себе кожух. У примірнику "Шевченка, якого ми не знаємо", що належить Гарвардському українознавчому інститутові, цю ілюстрацію вирвали. Цікаво, чому - в мене є кілька припущень щодо мети невідомого хулігана, ці припущення суперечливі :)
Я зрозуміла, кого вони мені нагадують, ці гаврики зі зламу століть. Ну натурально гобіти: навколо апокаліпсис і ширяє всяка фігня, не передбачена законами фізики і моралі - але нижче певного мінімального стандарту комфорту опускатися не можна ні за яких обставин.
1907 рік. Приходять, скажімо, серед ночі арештовувати Євгена Чикаленка (на фото). Він меланхолійно починає пакуватися: подушечку спакував, ковдрочку спакував, цигарок набрав... Приводять у відділок, по дорозі виявляється, що арештовано ще й Грінченка. Ну, думають, творчий колектив, уже веселіше сидіти. У камері трохи затемно, тут виявляється, що Грінченко свічечку запас.
Аж тут відкриваються двері, на обрії з'являється гора мотлоху. Поліцаї заносять матрас, заносять подушку, заносять ковдру, заносять чайник (мідний, уточнює Чикаленко). Це у відділок притягли Степаненка, начальника української книгарні. Я ще й порошок від блощиць маю! - каже Степаненко. Такі часи, що кожна інтеліґентна людина мусить тримати напоготові постіль, чайник і порошок від блощиць на дорогу!
І тільки двірник Чикаленка голосив на весь дім, наче на похоронах батька чи матері - ледве його Чикаленко з родиною заспокоїв. У двірника були слабкі нерви, бо він нещодавно нагнав шпигів охранки, які сиділи під ворітьми, лузкали насіння і смітили - за що його чи не висилати збиралися. Найприкріше, що то були не їхні шпиги - вони стежили за домом навпроти; а їхні шпиги смітили насінням через дорогу. Себто пропав би чоловік узагалі ні за цапову душу.
***
У 1909 році до Чикаленка у Київ приїздить вже геть хворий Іван Франко, поводиться чемно, тільки "коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що й тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й витримати тяжко."
Вночі, коли Драгоманов ішов, приходив, як ми знаємо, Міцкевич, вірші диктував, але то вже такоє.
Жарти жартами, але ж яка метафора. Не періодизацією Чижевського єдиною: періодизація української літератури нового часу за тим принципом, хто кому крутив руки, була б незгірша. Спершу руки всім крутив Котляревський, але ці покручені здебільшого не увійшли в канон. Потім Шевченко - так Кулішеві руки викрутив, що той аж з віршів на прозу перекинувся (а Костомаров узагалі, здається, змовк). Потім настає час Драгоманова, який усім давав настанови. Далі вже більш фрагментована панорама, але теж щось можна з цим зробити :)
***
Я йду по життю із непохитною певністю, що Сергій Єфремов - це людиноподібний робот. Білкова форма життя взагалі не здатна, на мою скромну думку, на таку непохитну певність у тому, що саме вона Знає, Як Треба. І він зранечку був такий, розумієте!
От, скажімо, з його щоденника: "Вперше був на балеті, виніс вражіннє дуже погане. На сцену з'являється балерина, заголена так, що аж дивитись гидко, і танцює так. Навіщо випускати балерин в таких євиних костюмах? ... Видима річ, що такий костюм балерин істнує тільки для того, щоб задовольнити сластолюбців, розбещених людей. І гірш за все те, що театральна дирекція дає балети на дневних спектаклях, коли більшість публіки - учні, діти. Показувать заголених жінок перед дітьми - се такий гидкий вчинок, якому й назвиська я не підберу" - пише Єфремов у 18 (!!!) років, маленький, але вже робот.
Попри власні чіткі уявлення про Те, Як Треба, уявлення інших про те, як треба, Єфремов погано зчитував - годі згадати, що саме за його статті найчастіше штрафували газету "Рада", бо він органічно не розумів реакцію навколишніх (зокрема цензури). В світлі цього його нерозуміння - для робота, врешті, й не дивно - в мене до його щоденника одне питання.
Мізансцена: кохана дівчина Єфремова поїхала на село. "Прийшов з інституту - так пусто в хаті, ніхто не зустрів мене питаннєм "чого приперся", як було казала Онися, жартуючи". І в мене аж серце стислося: це Єфремов певен, що вона жартуючи. У мене такої певності - враховуючи навколишній, так би мовити, дискурсивний комплекс - геть нема!
***
Наприкінці ХІХ століття театр виявився однією з небагатьох сфер, де українська мова і культура проступали у публічний простір. Відповідно, за театр починається запекла боротьба - зокрема, з цензором. Про бої з цензором, як на мене, можна було б поставити окрему драму. Я б, принаймні, її подивилася - а за браком такої читаю спогади Людмили Старицької-Черняхівської. Вона пише: основні способи протягти повз цензора щось сумнівнне було два:
Перший: ножиці. У п'єсу, що вже пройшла цензуру, вже нічого не можна було додати - але можна було щось вирізати. Тому квест був такий: від початку напихати у текст стільки всього, що цензор від того очамріє і ляпне печатку, а далі сідаєш з ножицями і вирізаєш те, що тобі насправді треба. Цей метод любив Старицький: "Тут йшла ніби й розумна розмова, але зразу вривалася, бо надходили несподівано хлопці й дівчата, починали співати й танцювати. Знов ішла попередня сцена, але її перебивали п’яні баби, що Бог його зна з чого заводили сварку; бабів розганяв дід і сідав ловити рибу трохи чи не серед степу; знов текст драми, і знову якийсь нікому не відомий дурень втручається в розмову і починає точить теревені; коротко кажучи, це була така мішанина, в якій ніяк не можна було домацатись змісту. Ми боки рвали з сміху". Мені здається, за цим описом вимальовується абсолютно нормальна дигресивна оповідь у стилі того ж "Пана Тадеуша", я б таке подивилася, ну але.
Метод другий: нещадна мімікрія. Береш палітурку п'єси, що пройшла цензуру, п'єсу викидаєш, підганяєш під неї те, що треба. Пише Людмила Старицька-Черняхівська: «Серед «безусловно дозволенньіх к представлению» п’єс українських було чимало таких творів, яких ні в якому разі не можна було виставляти через їх літературну вартість. Проте вони мали один великий плюс: палітурка з маркою, з печаткою і з надписом: «К печатанию безусловно дозволена». Це був філософський камінь! Пам’ятаю, була якась така п’єса, властиво таки не п’єса, а тільки дійсно палітурка, на якій значилося: «Василь і Галя» - Драма в 5 действиях Бондаренка, безусловно разрешена к представлению». Ой, скільки п’єс українських врятував той Бондаренко!" Так, стверджує Людмила Старицька-Черняхівська, Василь і Галя стали найпопулярнішими іменами в тогочасній українській драматургії :)
***
Я думала, з нашим прагненням пам'ятнички вкопувати чи викопувати мало що зрівняється (крім нашого ж прагнення прикопати якусь овоч) - аж ба, в любові до пам'ятників поляки нас таки перевершили. 8 червня 1935 року, за місяць після смерті Пілсудського і майже в розпал кампанії відлову польських шпигунів у СРСР, польська військова розвідка дає своїм офіцерам, які з великим ризиком для життя працюють у підпіллі у Радянському Союзі, надтаємне завдання. Яке? - спитаєте. Викрасти інформацію, усунути кротів? Ні, вони мусять зібрати по торбинці землі з місця кожної великої битви часів польсько-більшовицької війни 1919-1920 року, щоб висипати їх потім на курган Пілсудського у Кракові. Завіса, оплески. Прекрасні, як світанок. Мені сказати нічого, крім мімімі.
(Читаю "Чорну землю" Снайдера - теж прекрасного, як світанок. Маю сказати, що від його ж "Кривавих земель" кількість загиблих під час Голодомору у Снайдера суттєво зросла.)
***
Читаю "Чорну землю" Снайдера, натрапила на розповідь про один несподіваний військовий союз. Краєм вуха чула і раніше - аж тут прочитала у барвах і з деталями. Напевно, ті, хто не займаються спеціально періодом і/чи регіоном, про це також не знають, а сюжетик забавний і суперечить пізнішим історичним стереотипам, тож швиденько перекажу.
Як пам'ятаємо, у Польщі у другій половині 1930х нагнітається державний антисемітизм. Євреї на той час складають коло 10% населення, влада думає, що це питання треба якось вирішувати - і додумується до того, що має бути створена єврейська держава Ізраїль, щоб євреям було куди з Польщі емігрувати. Польський міністр закордонних справ і польські посли активно починають вибивати у Британії збільшення квот на еміграцію євреїв до Британського мандату в Палестині. Британія хоче підтримувати добрі стосунки з місцевим арабським населенням і впирається рогом. (Жаботинський мрійливо стверджує, що краще б мандат в Палестині від Британії передати Польщі, та й Сирію заодно - мовби в Польщі своїх історичних проблем не вистачало:) )
І тоді польська армія вирішує взяти справу у свої руки: починає передавати зброю і влаштовувати літні табори з методів ведення партизансько-терористичної війни для парамілітарних сіоністських організацій - надворі 1937 рік, себто в той момент, читай, це ще не борці за свою вітчизну, а цілком собі терористи, які, скажімо, підривають британську адміністрацію. Центром тренувань стає наша Волинь. Картина, ви розумієте, маслом - Авраам Штерн, голова однієї з таких парамілітарних організацій (це він на фото - красівенний), польською дякує польським інструкторам і підкреслює спільне у визвольній боротьбі польського і єврейського народу, а івритом викладає своїм побратимам план терористичної боротьби проти британців у Палестині, а навколо шумлять волинські праліси.
Читаєш, звісно, і рахуєш: скільки там лишилося до Єдвабного? Скільки - до того, як крізь штетл Ошпецін проступить Аушвіц?
Але ж був той короткий момент, коли право-налаштована сіоністська єврейська молодь, пройшовши польську школу, а хтось і польські легіони, люто пиздила ліво-налаштовану єврейську молодь, співаючи при цьому польських патріотичних пісень і пристосовуючи польські гасла до своєї боротьби. Та шалена міжвоєнна центральна Європа, з усіма її виразками і з усіма її потворами, але і з усіма її чудесами, з гірляндами ідентичностей через дефіс, ще наївна, пряничний будиночок, де в пряничку, власне - жменька товченого скла.
Завершмо на кумедній ноті: ще раніше, у 1920ті роки, був план створити єврейську державу на французькому Мадагаскарі. Поляки отримали у Франції дозвіл обстежити острів на цей предмет, дійшли висновку, що ок норм острів, цілком годиться для колонізації. І тут рогом вперлися польські націоналісти - Мадагаскар тільки для поляків, Мадагаскар наш.
***
Чикаленко був зрозумів, що все з Україною буде добре, коли познайомився з редакцією сільськогосподарського журнальчику "Рілля", бо не може, мовляв, усе пропасти, якщо є така сповнена запалу молодь, готова на голому ентузіазмі клепати журнал.
Редакція журналу містилася просто у кімнаті головного редактора, бадилиночки безвусої (зате на ім'я Аристарх) - два квадратні метри, ліжка нема, бо якби було ліжко, то ніде було б складати неспродані примірники журналу, на неспроданих же примірниках журналу редактор і спить.
"Шинеля (плащ) у редактора, в якій він ходить і вкривається, видно, ще з 4-ї кляси середньої школи, з обірваною підшивкою і зовсім потерта.
Я наказав завідуючому нашою конторою, що коли прийде Терниченко і скине свою шинелю, то вкрасти її, щоб під тою прикривкою купити нову йому. Але, на жаль, приходячи до "Ради", він шинелі ніколи не скидав," - пише Чикаленко у щоденнику.
***
Під час Другої світової не було фейсбучику, де населення могло б самоорганізуватися у волонтерські організації, тож тоталітарній державі довелося взяти організацію волонтерства у свої руки. Це мало вигляд воєнної державної позики. (Анекдотка зі "Stalin's Citizens: Everyday Politics in the Wake of Total War" Сергія Єкельчика, яку я переклала.)
Загалом, риторична упаковка позики була така, що народ зливається у єдиному пориві й жертвує кошти на Червону Армію, щоб відомстити і перемогти. На практиці хто зливається, звісно, а хто й не зливається - але державу це мало обходить, факт такий, що на кожне підприємство спускають план, за яким сума пожертв має дорівнювати або перевищувати сумарну місячну зарплату робітників. Себто це - як іще один податок, десь так само обов'язково. Податок хочуть платити не всі, і тут в гру входять агітатори. Агітатори кожного підприємства мусять тактовно переконати своїх колег: пожертвувати щось - справедливо, усі навколо жертвують, а ти ж що, не як люди? Ну, і тд. Звісно, не всі агітатори мали хист до тактовних переговорів, відзначає Сергій Єкельчик: от, скажімо, агітатор Хоменко, інженер заводу № 512, побив робітника того ж заводу Коготюка, коли той погодився пожертвувати зарплату лише за три тижні, а не за п’ять.
Щоразу, як вам здається, що у волонтерів уже все є, згадуйте про спітнілого і розпашілого інженера Хоменка із заводу № 512. Вважайте це вашим сезонним нагадуванням, що ваша улюблена точка докладання волонтерським зусиль (незалежно від того, яка вона) потребує подарунків на Миколайчика.
***
Коли я виросту велика і мудра, я напишу історію української літератури, і називатиметься вона "Від "стилет і стилос" до "прозак і проза"".
"В спеку в далечині здається, наче все пойняла вода, а в ній немов відбиваються дерева чи якісь забудовання. Люди кажуть, що то святий Петро вівці пасе."
Мені аж подих перехопило від цих овець святого Петра, які толочать полуденну імлу.
Раз вже мова зайшла про ідіоматику, я ніжно люблю формулу "богу душу винен", і то люблю її одразу в кількох мовах, які люблю - ще вона є в їдиші ("גאט די נשמה שולדיק") і в польській ("bogu ducha winien"). А у вас які ідіоми викликають невмотивовану ніжність?
Читаю зараз Тоні Джадта - він блискучий стиліст - а крім того, він усиновив певну кількість маловживаних слів давньогрецького походження, і я не знаю, хто ж тепер прихистить цих лінгвістичних сиріт після його смерті. Я рідко натрапляю в англійській на слова, які реально вперше бачу (не плутати зі словами, які сама не вживала б чи пам'ятаю про них лише те, що вони виповзли дев'ятого кола GRE), а в Джадта от вже аж два гапакси - fissiparous! irenic! Напевно, вони просто імігранти з якогось дискурсу, з яким я не перетинаюся, але. Англійська - це як будинок з привидами, де з пітьми до тебе тягнуться руки неймовірно точних слів. Може, тобі лише раз в житті знадобиться якесь таке слово у правильному стилістичному регістрі, лише в якусь коротку мить, коли від нього залежатиме все, і тоді ти втулиш якесь irenic як останній шматочок у паззл свідобудови, й все на якусь секунду буде абсолютно добре.
***
Ми останнім часом намагаємося здерти з Шевченка кожуха і смушеву шапку з таким завзяттям, мовби збираємося запихнути йому за халяву жменю м'ятих купюр. Ясно, звідки виростає цей літературознавчий стриптиз: який вбіса кожух? - питаємо ми, - яка вбіса смушева шапка? Це що вам тут, Геловін/Маланка/Пурім/потрібне додати? До коли це ми заковуватимемо нашу культуру в кайдани примітивного етнографізму? Шевченко-бо був людина високої на той час освіти і культури, людина фраку чи блузи художника, а кожух і смушева шапка - це для нього лише мистецький жест, один із багатьох. Наполягати на кожусі і смушевій шапці - це, можна сказати, контрреволюція.
І для мене настільки очевидна вже ця формула "кожух=контрреволюція, фрак=революція", що я сприймала кожух тільки як певну інерційну даність, кожух та й кожух. Дуже здивувалася (бо ніколи про це й не замислювалася), коли прочитала, що станом на 1912 рік фрак був очікуваним, а революцією були як раз кожух і смушева шапка. Тоді саме йшов конкурс на проект пам'ятника Шевченку (куди навіть Родена запрошували), і Чикаленко бідкається: "знов будуть проекти, на яких Шевченка виставлять якимось півінтелігентом - лакеєм чи відставним унтер-офіцером, або й пшютом з англійським проділом на голові, у фраку, з тросточкою в руці, чи в циліндрі, з закрученими вгору вусами та французькою борідкою, як це було на першому конкурсі. Не хотять люди зрозуміти, що Шевченко, як народній поет, повинен привертати увагу прохожого народу перше всього народнім убранням".
І я собі замислилася. В принципі, мені здається, український національний рух післяшевченківського часу був етично привабливий значною мірою з тих же причин, з яких тоді ж був привабливий соціалізм, себто як прициповий вибір говорити за найбільш упосліджених і безправних, за малих світу цього, за тих, в кого нічого й не було, крім їхніх кісток і їхньої темряви. За них, хоча й не від їхнього імені - бо ті, хто повністю належали до цієї спільноти, свідчити не могли - але все одно з позиції того, кому вже втрачати нічого - Шевченко приставляє богу до горла ніж, "Я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога. За неї душу погублю", і тд, оце от усе.
Повертаючись до нашої нинішньої проблеми з фраком і кожухом: фрак - це, натомість, говоріння з позиції сильного (що, в принципі, нам зараз і треба). А от з кожуха смисли висипалися, як блохи, бо вже немає ніякої упокореної спільноти, належність до якої він би маркував. Взагалі, здається, вже не лишилося жодних явних візуальних маркерів належності до упокореної соціоекономічно спільноти (подумала тут про потерті трєнікі, але то, звісно, не те :) ).
Як варіант - лишається голе тіло, людство, зведене до свого найнижчого спільного знаменника, нагадування, що людина заслуговує на пошану до своєї людської гідності незалежно від громадянства, етнічності, досягнень абощо, просто за фактом буття у вразливому, недосконалому і минущому людському тілі. Крім того, нагадування, що будь-який культурний артефакт - це така гола лялька-вирізанка, якій можна вирізати різний одяг на зміну, саме такий, як тобі треба тієї миті, саме те, чого ти спраглий, бо твоя культура тебе береже і завжди стоїть між тобою і безоднею :)
Залучаю автопортрет Шевченка, де він здер з себе кожух. У примірнику "Шевченка, якого ми не знаємо", що належить Гарвардському українознавчому інститутові, цю ілюстрацію вирвали. Цікаво, чому - в мене є кілька припущень щодо мети невідомого хулігана, ці припущення суперечливі :)
Я зрозуміла, кого вони мені нагадують, ці гаврики зі зламу століть. Ну натурально гобіти: навколо апокаліпсис і ширяє всяка фігня, не передбачена законами фізики і моралі - але нижче певного мінімального стандарту комфорту опускатися не можна ні за яких обставин.
1907 рік. Приходять, скажімо, серед ночі арештовувати Євгена Чикаленка (на фото). Він меланхолійно починає пакуватися: подушечку спакував, ковдрочку спакував, цигарок набрав... Приводять у відділок, по дорозі виявляється, що арештовано ще й Грінченка. Ну, думають, творчий колектив, уже веселіше сидіти. У камері трохи затемно, тут виявляється, що Грінченко свічечку запас.
Аж тут відкриваються двері, на обрії з'являється гора мотлоху. Поліцаї заносять матрас, заносять подушку, заносять ковдру, заносять чайник (мідний, уточнює Чикаленко). Це у відділок притягли Степаненка, начальника української книгарні. Я ще й порошок від блощиць маю! - каже Степаненко. Такі часи, що кожна інтеліґентна людина мусить тримати напоготові постіль, чайник і порошок від блощиць на дорогу!
І тільки двірник Чикаленка голосив на весь дім, наче на похоронах батька чи матері - ледве його Чикаленко з родиною заспокоїв. У двірника були слабкі нерви, бо він нещодавно нагнав шпигів охранки, які сиділи під ворітьми, лузкали насіння і смітили - за що його чи не висилати збиралися. Найприкріше, що то були не їхні шпиги - вони стежили за домом навпроти; а їхні шпиги смітили насінням через дорогу. Себто пропав би чоловік узагалі ні за цапову душу.
***
У 1909 році до Чикаленка у Київ приїздить вже геть хворий Іван Франко, поводиться чемно, тільки "коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що й тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й витримати тяжко."
Вночі, коли Драгоманов ішов, приходив, як ми знаємо, Міцкевич, вірші диктував, але то вже такоє.
Жарти жартами, але ж яка метафора. Не періодизацією Чижевського єдиною: періодизація української літератури нового часу за тим принципом, хто кому крутив руки, була б незгірша. Спершу руки всім крутив Котляревський, але ці покручені здебільшого не увійшли в канон. Потім Шевченко - так Кулішеві руки викрутив, що той аж з віршів на прозу перекинувся (а Костомаров узагалі, здається, змовк). Потім настає час Драгоманова, який усім давав настанови. Далі вже більш фрагментована панорама, але теж щось можна з цим зробити :)
***
Я йду по життю із непохитною певністю, що Сергій Єфремов - це людиноподібний робот. Білкова форма життя взагалі не здатна, на мою скромну думку, на таку непохитну певність у тому, що саме вона Знає, Як Треба. І він зранечку був такий, розумієте!
От, скажімо, з його щоденника: "Вперше був на балеті, виніс вражіннє дуже погане. На сцену з'являється балерина, заголена так, що аж дивитись гидко, і танцює так. Навіщо випускати балерин в таких євиних костюмах? ... Видима річ, що такий костюм балерин істнує тільки для того, щоб задовольнити сластолюбців, розбещених людей. І гірш за все те, що театральна дирекція дає балети на дневних спектаклях, коли більшість публіки - учні, діти. Показувать заголених жінок перед дітьми - се такий гидкий вчинок, якому й назвиська я не підберу" - пише Єфремов у 18 (!!!) років, маленький, але вже робот.
Попри власні чіткі уявлення про Те, Як Треба, уявлення інших про те, як треба, Єфремов погано зчитував - годі згадати, що саме за його статті найчастіше штрафували газету "Рада", бо він органічно не розумів реакцію навколишніх (зокрема цензури). В світлі цього його нерозуміння - для робота, врешті, й не дивно - в мене до його щоденника одне питання.
Мізансцена: кохана дівчина Єфремова поїхала на село. "Прийшов з інституту - так пусто в хаті, ніхто не зустрів мене питаннєм "чого приперся", як було казала Онися, жартуючи". І в мене аж серце стислося: це Єфремов певен, що вона жартуючи. У мене такої певності - враховуючи навколишній, так би мовити, дискурсивний комплекс - геть нема!
***
Наприкінці ХІХ століття театр виявився однією з небагатьох сфер, де українська мова і культура проступали у публічний простір. Відповідно, за театр починається запекла боротьба - зокрема, з цензором. Про бої з цензором, як на мене, можна було б поставити окрему драму. Я б, принаймні, її подивилася - а за браком такої читаю спогади Людмили Старицької-Черняхівської. Вона пише: основні способи протягти повз цензора щось сумнівнне було два:
Перший: ножиці. У п'єсу, що вже пройшла цензуру, вже нічого не можна було додати - але можна було щось вирізати. Тому квест був такий: від початку напихати у текст стільки всього, що цензор від того очамріє і ляпне печатку, а далі сідаєш з ножицями і вирізаєш те, що тобі насправді треба. Цей метод любив Старицький: "Тут йшла ніби й розумна розмова, але зразу вривалася, бо надходили несподівано хлопці й дівчата, починали співати й танцювати. Знов ішла попередня сцена, але її перебивали п’яні баби, що Бог його зна з чого заводили сварку; бабів розганяв дід і сідав ловити рибу трохи чи не серед степу; знов текст драми, і знову якийсь нікому не відомий дурень втручається в розмову і починає точить теревені; коротко кажучи, це була така мішанина, в якій ніяк не можна було домацатись змісту. Ми боки рвали з сміху". Мені здається, за цим описом вимальовується абсолютно нормальна дигресивна оповідь у стилі того ж "Пана Тадеуша", я б таке подивилася, ну але.
Метод другий: нещадна мімікрія. Береш палітурку п'єси, що пройшла цензуру, п'єсу викидаєш, підганяєш під неї те, що треба. Пише Людмила Старицька-Черняхівська: «Серед «безусловно дозволенньіх к представлению» п’єс українських було чимало таких творів, яких ні в якому разі не можна було виставляти через їх літературну вартість. Проте вони мали один великий плюс: палітурка з маркою, з печаткою і з надписом: «К печатанию безусловно дозволена». Це був філософський камінь! Пам’ятаю, була якась така п’єса, властиво таки не п’єса, а тільки дійсно палітурка, на якій значилося: «Василь і Галя» - Драма в 5 действиях Бондаренка, безусловно разрешена к представлению». Ой, скільки п’єс українських врятував той Бондаренко!" Так, стверджує Людмила Старицька-Черняхівська, Василь і Галя стали найпопулярнішими іменами в тогочасній українській драматургії :)
***
Я думала, з нашим прагненням пам'ятнички вкопувати чи викопувати мало що зрівняється (крім нашого ж прагнення прикопати якусь овоч) - аж ба, в любові до пам'ятників поляки нас таки перевершили. 8 червня 1935 року, за місяць після смерті Пілсудського і майже в розпал кампанії відлову польських шпигунів у СРСР, польська військова розвідка дає своїм офіцерам, які з великим ризиком для життя працюють у підпіллі у Радянському Союзі, надтаємне завдання. Яке? - спитаєте. Викрасти інформацію, усунути кротів? Ні, вони мусять зібрати по торбинці землі з місця кожної великої битви часів польсько-більшовицької війни 1919-1920 року, щоб висипати їх потім на курган Пілсудського у Кракові. Завіса, оплески. Прекрасні, як світанок. Мені сказати нічого, крім мімімі.
(Читаю "Чорну землю" Снайдера - теж прекрасного, як світанок. Маю сказати, що від його ж "Кривавих земель" кількість загиблих під час Голодомору у Снайдера суттєво зросла.)
***
Читаю "Чорну землю" Снайдера, натрапила на розповідь про один несподіваний військовий союз. Краєм вуха чула і раніше - аж тут прочитала у барвах і з деталями. Напевно, ті, хто не займаються спеціально періодом і/чи регіоном, про це також не знають, а сюжетик забавний і суперечить пізнішим історичним стереотипам, тож швиденько перекажу.
Як пам'ятаємо, у Польщі у другій половині 1930х нагнітається державний антисемітизм. Євреї на той час складають коло 10% населення, влада думає, що це питання треба якось вирішувати - і додумується до того, що має бути створена єврейська держава Ізраїль, щоб євреям було куди з Польщі емігрувати. Польський міністр закордонних справ і польські посли активно починають вибивати у Британії збільшення квот на еміграцію євреїв до Британського мандату в Палестині. Британія хоче підтримувати добрі стосунки з місцевим арабським населенням і впирається рогом. (Жаботинський мрійливо стверджує, що краще б мандат в Палестині від Британії передати Польщі, та й Сирію заодно - мовби в Польщі своїх історичних проблем не вистачало:) )
І тоді польська армія вирішує взяти справу у свої руки: починає передавати зброю і влаштовувати літні табори з методів ведення партизансько-терористичної війни для парамілітарних сіоністських організацій - надворі 1937 рік, себто в той момент, читай, це ще не борці за свою вітчизну, а цілком собі терористи, які, скажімо, підривають британську адміністрацію. Центром тренувань стає наша Волинь. Картина, ви розумієте, маслом - Авраам Штерн, голова однієї з таких парамілітарних організацій (це він на фото - красівенний), польською дякує польським інструкторам і підкреслює спільне у визвольній боротьбі польського і єврейського народу, а івритом викладає своїм побратимам план терористичної боротьби проти британців у Палестині, а навколо шумлять волинські праліси.
Читаєш, звісно, і рахуєш: скільки там лишилося до Єдвабного? Скільки - до того, як крізь штетл Ошпецін проступить Аушвіц?
Але ж був той короткий момент, коли право-налаштована сіоністська єврейська молодь, пройшовши польську школу, а хтось і польські легіони, люто пиздила ліво-налаштовану єврейську молодь, співаючи при цьому польських патріотичних пісень і пристосовуючи польські гасла до своєї боротьби. Та шалена міжвоєнна центральна Європа, з усіма її виразками і з усіма її потворами, але і з усіма її чудесами, з гірляндами ідентичностей через дефіс, ще наївна, пряничний будиночок, де в пряничку, власне - жменька товченого скла.
Завершмо на кумедній ноті: ще раніше, у 1920ті роки, був план створити єврейську державу на французькому Мадагаскарі. Поляки отримали у Франції дозвіл обстежити острів на цей предмет, дійшли висновку, що ок норм острів, цілком годиться для колонізації. І тут рогом вперлися польські націоналісти - Мадагаскар тільки для поляків, Мадагаскар наш.
***
Чикаленко був зрозумів, що все з Україною буде добре, коли познайомився з редакцією сільськогосподарського журнальчику "Рілля", бо не може, мовляв, усе пропасти, якщо є така сповнена запалу молодь, готова на голому ентузіазмі клепати журнал.
Редакція журналу містилася просто у кімнаті головного редактора, бадилиночки безвусої (зате на ім'я Аристарх) - два квадратні метри, ліжка нема, бо якби було ліжко, то ніде було б складати неспродані примірники журналу, на неспроданих же примірниках журналу редактор і спить.
"Шинеля (плащ) у редактора, в якій він ходить і вкривається, видно, ще з 4-ї кляси середньої школи, з обірваною підшивкою і зовсім потерта.
Я наказав завідуючому нашою конторою, що коли прийде Терниченко і скине свою шинелю, то вкрасти її, щоб під тою прикривкою купити нову йому. Але, на жаль, приходячи до "Ради", він шинелі ніколи не скидав," - пише Чикаленко у щоденнику.
***
Під час Другої світової не було фейсбучику, де населення могло б самоорганізуватися у волонтерські організації, тож тоталітарній державі довелося взяти організацію волонтерства у свої руки. Це мало вигляд воєнної державної позики. (Анекдотка зі "Stalin's Citizens: Everyday Politics in the Wake of Total War" Сергія Єкельчика, яку я переклала.)
Загалом, риторична упаковка позики була така, що народ зливається у єдиному пориві й жертвує кошти на Червону Армію, щоб відомстити і перемогти. На практиці хто зливається, звісно, а хто й не зливається - але державу це мало обходить, факт такий, що на кожне підприємство спускають план, за яким сума пожертв має дорівнювати або перевищувати сумарну місячну зарплату робітників. Себто це - як іще один податок, десь так само обов'язково. Податок хочуть платити не всі, і тут в гру входять агітатори. Агітатори кожного підприємства мусять тактовно переконати своїх колег: пожертвувати щось - справедливо, усі навколо жертвують, а ти ж що, не як люди? Ну, і тд. Звісно, не всі агітатори мали хист до тактовних переговорів, відзначає Сергій Єкельчик: от, скажімо, агітатор Хоменко, інженер заводу № 512, побив робітника того ж заводу Коготюка, коли той погодився пожертвувати зарплату лише за три тижні, а не за п’ять.
Щоразу, як вам здається, що у волонтерів уже все є, згадуйте про спітнілого і розпашілого інженера Хоменка із заводу № 512. Вважайте це вашим сезонним нагадуванням, що ваша улюблена точка докладання волонтерським зусиль (незалежно від того, яка вона) потребує подарунків на Миколайчика.
***
Коли я виросту велика і мудра, я напишу історію української літератури, і називатиметься вона "Від "стилет і стилос" до "прозак і проза"".