Ну очень советую к прочтению!
Новый текст от моего университетского преподавателя - владыки Игоря.
архиєпископ Ігор Ісіченко. Суспільна місія Церкви перед викликами системної кризи
Не устаю поражаться ясности мысли и четкости формулировок, которым многие журналисты-колумнисты могли бы только позавидовать!
Вот избранное:
"Загалом сенс поняття «криза» чи то розширювався, чи розмивався, перетворюючись на рятівну комірку для порятунку чиновників від визнання власної некомпетентности й невміння гідно відповісти на виклики часу.
Безмежно наївно пов’язувати причини кризи, котра набула в Україні системного характеру, з особою котрогось із чотирьох президентів, жоден з яких, кажучи правду, не сягав виміру національного лідера, або з діяльністю політичних партій, котрі так і не вийшли поза суто декоративні функції. Звинувачуючи в кризі своїх попередників або опонентів, романтики від політики лише засвідчують небажання сприйняти як наслідок поразки авторитарно-ідеологічної системи, яку протягом двадятьох років намагаються реанімувати в Україні - чи то в національних шатах, чи в космополітичній або євразійській версії.
Поле для пастирської праці Церкви продемонстрували нам недавні бучні святкування «Дня перемоги», що занурили нас в атмосферу фальшу. Зворушливий міф про Велику Вітчизняну війну був свого часу породжений втечею сталінського режиму від історичної відповідальности за розв’язування Другої світової війни, спричиненої пактом «Молотова - Ріббентропа». Наші старші співвітчизники, індоктриновані цим міфом, легко стають об’єктами маніпуляцій цинічних політиків. Пригадаймо недавній скандал із пам’ятником Сталіну в Запоріжжі або ніби не помічений реґіональною владою портрет того ж таки Сталіна на чолі параду 9 травня в Харкові. І ось за посередництвом сентиментального міфу, якого не могли й не хотіли сприйняти справжні фронтовики, мільйони людей наповнюються почуттями ексклюзивности «радянського народу-переможця» й ненавистю до кожного, хто ставить під сумнів його єдність і велич. Справжня трагедія світової війни, розв’язаної соціялістичними режимами Німеччини й Росії, губиться в пітьмі ненависті, що більмом затуляє нездорове око.
Чіткий і однозначний осуд несправедливої й недосконалої системи судочинства - вихідна точка в здійсненні Церквою її власної соціяльної доктрини. Поєднання зусиль у формуванні в свідомості кожного громадянина, насамперед правника, депутата, високопосадовця, пієтету до закону, могли б істотно вплинути на ситуацію в Україні. Ми ж бо маємо такі потужні знаряддя, як проповідницький амвон, пастирські послання, конфесіонал. В іншому разі треба щиро зізнатися в неспроможності Церкви захищати євангельські цінності в Україні.
Історія людства ще не винайшла іншого шляху боротьби з корупцією, як відмова брати й давати хабарі. Неможливо уявити християнина, котрий би не чув про Юдину розплату за злощасні тридцять срібняків. Але чи згадуємо ми про них, коли приймаємо від кандидатів, що розраховують на електоральну підтримку Церкви, земельні ділянки й кошти на спорудження храмів, дорогі авто й права власности на історичні споруди?
Брак пошани до опоненів, до тих, хто програв і лишився в меншості, втеча з меншости - непомильна ознака тоталітарної психології, яка позбавляє сенсу будь-які розмови носіїв цієї психології про «європейський вибір» і «громадянське суспільство».
Здавалося б, говорити за наших сучасних умов про суспільну місію Церкви як цілісне явище неможливо. Україна - багатоконфесійна держава, і навіть історична Київська митрополія Константинопольського патріярхату поділилася була на кілька різних юрисдикцій. Однак же «неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк. 18:27). Там, де християнські конфесії здіймуться понад праґматичними, суто інституційними зацікавленнями, де зможуть подолати партикуляризм задля свого євангельського покликання, вони не лише виявляться здатними говорити суголосно, але й у спільному виконанні своєї природної суспільної місії зроблять важливий крок до повернення єдности. Бо для християнина немає іншої справжньої єдности, ніж у Христі й у служінні Його слову."
архиєпископ Ігор Ісіченко. Суспільна місія Церкви перед викликами системної кризи
Не устаю поражаться ясности мысли и четкости формулировок, которым многие журналисты-колумнисты могли бы только позавидовать!
Вот избранное:
"Загалом сенс поняття «криза» чи то розширювався, чи розмивався, перетворюючись на рятівну комірку для порятунку чиновників від визнання власної некомпетентности й невміння гідно відповісти на виклики часу.
Безмежно наївно пов’язувати причини кризи, котра набула в Україні системного характеру, з особою котрогось із чотирьох президентів, жоден з яких, кажучи правду, не сягав виміру національного лідера, або з діяльністю політичних партій, котрі так і не вийшли поза суто декоративні функції. Звинувачуючи в кризі своїх попередників або опонентів, романтики від політики лише засвідчують небажання сприйняти як наслідок поразки авторитарно-ідеологічної системи, яку протягом двадятьох років намагаються реанімувати в Україні - чи то в національних шатах, чи в космополітичній або євразійській версії.
Поле для пастирської праці Церкви продемонстрували нам недавні бучні святкування «Дня перемоги», що занурили нас в атмосферу фальшу. Зворушливий міф про Велику Вітчизняну війну був свого часу породжений втечею сталінського режиму від історичної відповідальности за розв’язування Другої світової війни, спричиненої пактом «Молотова - Ріббентропа». Наші старші співвітчизники, індоктриновані цим міфом, легко стають об’єктами маніпуляцій цинічних політиків. Пригадаймо недавній скандал із пам’ятником Сталіну в Запоріжжі або ніби не помічений реґіональною владою портрет того ж таки Сталіна на чолі параду 9 травня в Харкові. І ось за посередництвом сентиментального міфу, якого не могли й не хотіли сприйняти справжні фронтовики, мільйони людей наповнюються почуттями ексклюзивности «радянського народу-переможця» й ненавистю до кожного, хто ставить під сумнів його єдність і велич. Справжня трагедія світової війни, розв’язаної соціялістичними режимами Німеччини й Росії, губиться в пітьмі ненависті, що більмом затуляє нездорове око.
Чіткий і однозначний осуд несправедливої й недосконалої системи судочинства - вихідна точка в здійсненні Церквою її власної соціяльної доктрини. Поєднання зусиль у формуванні в свідомості кожного громадянина, насамперед правника, депутата, високопосадовця, пієтету до закону, могли б істотно вплинути на ситуацію в Україні. Ми ж бо маємо такі потужні знаряддя, як проповідницький амвон, пастирські послання, конфесіонал. В іншому разі треба щиро зізнатися в неспроможності Церкви захищати євангельські цінності в Україні.
Історія людства ще не винайшла іншого шляху боротьби з корупцією, як відмова брати й давати хабарі. Неможливо уявити християнина, котрий би не чув про Юдину розплату за злощасні тридцять срібняків. Але чи згадуємо ми про них, коли приймаємо від кандидатів, що розраховують на електоральну підтримку Церкви, земельні ділянки й кошти на спорудження храмів, дорогі авто й права власности на історичні споруди?
Брак пошани до опоненів, до тих, хто програв і лишився в меншості, втеча з меншости - непомильна ознака тоталітарної психології, яка позбавляє сенсу будь-які розмови носіїв цієї психології про «європейський вибір» і «громадянське суспільство».
Здавалося б, говорити за наших сучасних умов про суспільну місію Церкви як цілісне явище неможливо. Україна - багатоконфесійна держава, і навіть історична Київська митрополія Константинопольського патріярхату поділилася була на кілька різних юрисдикцій. Однак же «неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк. 18:27). Там, де християнські конфесії здіймуться понад праґматичними, суто інституційними зацікавленнями, де зможуть подолати партикуляризм задля свого євангельського покликання, вони не лише виявляться здатними говорити суголосно, але й у спільному виконанні своєї природної суспільної місії зроблять важливий крок до повернення єдности. Бо для християнина немає іншої справжньої єдности, ніж у Христі й у служінні Його слову."