"А потім вони питають..."
"а потім вони питають:
«ну, і де ваші поети?
у вас же нічого й почитати.
вас не існує.
кого тут слухати?
де вони? де ваші геніальні письменники?
де? немає?
ми їх убили.
ми їх з’їли,
ми їх зім’яли.
штовхнули у рів.
засипали своєю мовою
і своїми вигаданими іменами,
неначе камінням.
переламали їхні слова, як стебла квітів,
що ніколи не виростуть.
а тепер ну ж бо,
розкажіть нам, що ви народилися не вчора,
доведіть, що маєте право жити.
де про це написано?
хто міг би про це розказати?
поети, зачинені у підвалах?
поети з підпаленими руками,
щоб не писали.
зі сшитими губами,
щоби жодного слова
не передалося далі.
з виколеними очима,
аби нічого не бачили,
нічого не помічали,
нічого не описували».
Говорять, регочучи.
Розмахують обгорілими сторінками
над випаленою землею.
Мають зашморги замість рук
і кулі замість очей.
А розстріляні вірші раптом
дихають.
Усе одно дихають.
Спершу непевно й дрібно,
набирають вагу, наче діти,
розхитують землю зсередини,
проростають через каміння ненависті,
шукають своїх.
І, врешті, живуть,
шумлять -
хоч і навіки закарбовані.
Цим віршам пощастило -
їх встигли написати.
І тому вони живуть
за всі інші -
за недописані,
за недолюблені,
за обірвані на половині слова.
Живуть і озброюють
поетів -
і мертвих,
і живих,
і ще не народжених."
Власова Таня.
Сходить у ONFAM / Одеський національний художній музей там виставка Максима Кривцова, талановитого українського юнака, поета, фотографа. 1990 року народження. І
Який вже, на жаль, нічого ніколи не напише.
А Ніка Кожушко, 2004 року народження, неймовірна художниця ніколи нічого вже не намалює .
бо з ними сталося те, про що у вірші.
Скільки вже таких, кто не напише, не намалює, не народить..ніколи. Вони були живі, молоді, наповнені спрагою до життя, коханням та силою. Вони були інші, краще за нас. Їх вже не має. "