Як народжувався та відроджувався Петриківський розпис
Звідси- http://zorya.org.ua/p/43573?lang=uk
Петриківський розпис радує око кожного. Хоча в історії самого петриківського розпису були свої випробування, коли народним майстрам треба було доводити, що цей розпис - не містечковість, а спадщина, якою треба пишатися. Все це в минулому. А недавно, як відомо, зусиллями багатьох людей Петриківка довела свою життєстійкість, увійшовши до Списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини.
На хуторі козака Петрика
Декоративний розпис живе в Петриківці з давніх-давен, згадував заслужений майстер народної творчості Федір Панко. Перша згадка про Петриківку відноситься до 1772 року, тобто до часу, коли останній кошовий отаман Війська Запорозького Петро Калнишевський переніс церкву з села Курилівка до Петриківки. Перенести довелося через те, що Курилівка затоплялася водою. До того ж село до реєстрів не потрапляло, поки в ньому не з’являлася церква. А саму назву села пов’язують з ім’ям козака Петрика. У пониззі річки Чаплинки був його зимівник.
Оскільки люди в Петриківці були вільні, петриківську жінку ніхто не гнав на панщину, вона відчувала себе вільною господинею і хотіла, щоб у своїй світлиці було гарно.
У ті часи козацькі церкви розписувалися в стилі українського бароко. Тому жінки, бачачи прекрасні розписи у храмі, розповідав Федір Савич на лекціях в петриківському музеї, прагнули зробити так і у себе вдома. Ці жінки не були художницями-професіоналами. Кожна малювала, як уміла, перед очима у неї була пишна природа степів, луків, городів. І це благодатно впливало на творіння їхніх рук. Все побачене в церкві й на природі їм хотілося відобразити в своїй хаті.
Пензлик з котячої шерсті
Жінки брали фарбу, додавали в неї молоко чи яйце, стригли кішечку, робили пензлик і малювали, як уміли, по білій стіні. Джерелом радості і натхнення була сама природа. Так народжувався цей розпис. Настінні розписи в Петриківці таким чином стали традиційними. Ці традиції увійшли в ужиток до такої міри, що з жінками, у яких вдома не було розписів, їхні сусідки просто не віталися.
Слово «чепурушка» відображало такі поняття: це дівчина молода, сама по собі охайна, вміє все робити: і мазати, і прясти, і ткати полотно, і килими, і вишивати, і малювати, і ще добрий борщ зварити. Отже, вміє зробити все, що в майбутньому знадобиться жінці. Завдяки таким майстриням петриківський розпис передавався з покоління в покоління аж до 1930-х років. Яскравими представницями того покоління стали майстри Т. Я. Пата, О. У. Пилипенко, Н. М. Білоконь та інші.
Домашній стінопис дав потужний поштовх розвиткові петриківського декоративно-орнаментального живопису. Сільські розписи не були розраховані на довге життя. Щороку під велике свято всі настінні розписи змивали і наносили нові.
На початку XIX століття розпис поширився на предмети домашнього вжитку - посуд, скрині, брички. Академік Дмитро Яворницький в XIX столітті став першовідкривачем для своїх сучасників цієї чудової краси народного декоративного розпи. До нього на території Придніпров’я ніхто не звертав особливої уваги ні на декоративний, ні на настінний розпис, ніхто не колекціонував ці народні малюнки. За дорученням Яворницького сто років тому зразки народного петриківського розпису заходилася збирати художниця Євгенія Евенбах (1889-1981), учениця Миколи Реріха. Своїми відкриттями вона захоплено ділилася, зокрема, з Іллею Рєпіним.
На республіканській виставці українського народного мистецтва в Києві в 1936-му, а потім у Москві та Ленінграді величезним успіхом користуються роботи петриківських майстринь народного розпису. Після цього Тетяна Пата розписала приміщення бібліотеки в Київському державному музеї російського мистецтва, аудиторії Київського художнього інституту, магазин кустарних виробів у Москві, а Г. І. Павленко і П. І. Глущенко - павільйон Української РСР на Всесоюзній сільгоспвиставці. Зразки петриківського мистецтва поповнили колекції музеїв країни.
Школа декоративного малювання
1936 року на долю петриківського вчителя середньої школи Олександра Федосійовича Стативи випало відкрити школу декоративного малювання. А як головного педагога петриківського розпису він запросив 52-річну на той час Тетяну Якимівну Пату. 1940 року в Петриківці відкрито музей зразків місцевого декоративно-прикладного мистецтва.
Школа декоративного малювання проіснувала з 1936 по 1941 р. Випускник 1941-го Федір Панко згадував, що той випуск виявився останнім: «Нас випустили 22 квітня 1941, а через два місяці - 22 червня 1941-го почалася війна. Учні займалися петриківським розписом лише на папері, тобто з виробами, як нині, тоді ніхто не працював. Тож звичного нині виробництва на базі петриківського розпису тоді не існувало».
Повоєнне відродження
Федорові Панку випало відроджувати петриківський розпис після війни. Ще 1929 року в Петриківці виникла артіль вишивальниць «Вільна селянка». При ній Панко і створює цех підлакового розпису, що згодом переріс у фабрику «Дружба», яка проіснувала до початку 2000 -х років. Тим самим він, за його визнанням, поставив петриківський розпис на твердий фундамент виробництва.
Спочатку майстри освоювали випуск сувенірів на дешевій і найдоступнішій сировині - пресованій тирсі. Згодом ці вироби вкривалися фарбою, яка і слугувала фоном для майбутніх малюнків. Так було створено виробництво на основі того виду мистецтва, про який досі багато хто і не знав.
Фабрика зростала, розширювалася, на початку 1960-х продукція стала йти на експорт. Всі ці роки Федір Панко був головним художником. Але з появою нового директора фабрики в 1970 році він змушений полишити фабрику. Проте як людина творча, ініціативна, він створює інше, якісно нове підприємство. 4 травня 1971 року Федір Панко заснував Експериментальний цех петриківського розпису при Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті Дніпропетровської організації Національної спілки художників України.
У цеху виготовляли вироби з пластику, дерева. Панко почав розпис по дерев’яних виробах, зберігаючи живий фон дерева, не покриваючи його фарбою. Тут розписували фарфор, фаянс, папір, метал, освоювали й інші матеріали - скло, тканину.
Петриківців запрошують оформляти як інтер’єри громадських приміщень, так і промислові виставки України, що проходили за кордоном.
Маленький цех потребував розширення, тому Ф. Панко доклав величезних зусиль, щоб побудувати нове просторе приміщення, яке і нині височіє в центрі Петриківки.
У 1998 році Експериментальний цех (вже тоді називався Експериментальним центром петриківського розпису) об’єднався з творчим об’єднанням «Петриківка» НСХУ (створено за сприяння Національної спілки художників України в 1991 р. Організатор - А. А. Пікуш, заслужений майстер народної творчості України). Нова назва підприємства - «Центр народного мистецтва «Петриківка». У сучасних умовах колектив Центру є творчим ядром петриківського розпису. Сьогодні колектив Центру об’єднує близько сорока провідних майстрів Петриківки, серед них 24 члени НСХУ, 6 заслужених майстрів народної творчості України.
Міжнародне визнання
На Дніпропетровщині народне мистецтво ще з 1990-х пропагують у школах. А вже з 2012 року петриківський розпис, як офіційна дисципліна, включений у програми середніх і вищих навчальних закладів області. Став готувати фахівців і Дніпропетровський театрально-художній коледж. Міністерство культури України 2012 року визначило Петриківський розпис об’єктом (елементом) нематеріальної культурної спадщини України. А 5 грудня 2013-го відбулася знаменна подія - завдяки великим зусиллям обласної влади розпис включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
Микола Чабан