Частина 2. Петриківські майстри
Найпомітнішими художніми фігурами середнього покоління є Федір Панко й Василь Соколенко які протягом багатьох років очолювали промисел, плідно та творчо працювали й викладали. На відміну від майстринь-одноліток, яким властива у творчості камерна інтонація, вони активно розширювали сферу застосування малювання, першими опановували нові техніки й технології, уводили й обробляли нові теми, образи, мотиви, експериментували в області художньо-виразних засобів.
Проте по характері світосприйняття й художньої обдарованості це дуже різні художники. З 1958 року Ф.Панко викладає композицію петриківського орнаменту в петриківському філіалі Дніпропетровської дитячої художньої школи. Учні, які закінчили цю школу, здебільшого працювали художниками на фабриці "Дружба" або на Дніпропетровськом художньо-виробничому комбінаті. Ф.Панко працював також й в області стінопису. В 1962 році він очолив бригаду петриківських майстрів, які під його керівництвом і за його ескізами розписали інтер'єри петриківської їдальні, а більш пізній - фойє Будинку культури в селі Гарному й прохідна на фабриці "Дружба" у Петриківці. Багато часу присвятив майстер педагогічної діяльності. На фабриці "Дружба" працювали художниками також такі майстри середнього покоління петриківців, як Євдокія Клюпа, Ганна Данилейко, Іван Завгородній.
В 1970 році при Дніпропетровськом художньо-виробничому комбінаті була створена бригада майстрів-надомників, що очолив Ф. Панко. У ній працювали Г.Ісаєва, Н.Шулик, М.Шишацька, 3.Кудиш та інші. Всіх їх поєднує загальна художня школа - вони вчилися у свій час у Т.Пати, проте кожен з них зберіг у розписах індивідуальний смак, улюблені орнаментальні мотиви й кольорову гаму. Ф.Панко багато й плідно працював над пошуками нових сюжетів і форм підлакового розпису. Так, він розписав чудовими квітами тарілку з написом "Хвала рукам, які пахнуть хлібом", де розпис здійснений на тілі природно дерева без шпаклівки й ґрунтовки. Експансивна віртуозність, перейнята від Федора Панка його численними учнями й послідовниками, була домінуючою тенденцією в малюванні 1970-х років. Погоня за зовнішніми ефектами поступово приводила до втрати художньої образності й "матеріальності" добутків, які оберталися або суцільним абстрактними фантазіями з мереживом або на ілюстрації пісень, поезій, казок і т.п. з елементами "граничного" малювання. Це відчувала петриківська молодь, що прийшла працювати в 1970-х роках, і яка, зрештою, начебто "згадала" давню локальну традицію. Так, наприкінці 1970-х - початку 1980-х років з'явилися дещо відмінні від загальної стилістики твори Андрія й Марії Пікушів й їхніх учениць Олени Зінчук і Наталки Рибалки. Фактично за змістом це були художні декларації прихильності до традиції, а за формою - своєрідні ремінісценції композицій старших малювальниць, які особливо помітні в порівнянні зразків, які експонувалося на різноманітних виставках.
Наступні художники Віра Тезик, Ніна Турчин, Людмила Шулик, Володимир Глущенко, Анатолій Чорнуський, Федір Клешня, Надія Кошляченко, Марія Кухарчук, Марія Бельмас, Тамара Кудіш, Марія Кравець і Ніна Кіріненко успадковували кращі риси петриківського орнаменту, брали участь в обласних і республіканських художніх виставках. Загальними рисами їхньої творчості є розмаїтість сюжетів й орнаментальних мотивів. Майстри пишуть казкові й декоративні панно, букети із традиційних квітів у новій інтерпретації, тематичні панно, присвячені ювілейним датам та інші. Щодо композиційної структури, то новим у їхніх добутках є динамічне розташування головних елементів по діагоналі. Крім складних тональних відносин основних і додаткових квітів, часто зустрічається тепла або холодна кольорова гама. В окремих випадках з'являються й нейтральні (сірі й чорні) тони живопису. Щодо техніки виконання, то вона відзначається більшою розмаїтістю прийомів і звичок, застосуванням темпери, гуаші й олійних фарб.
Цікавим явищем є також поява психологічних елементів у сюжетних розписах, де з теплим народним гумором переданий настрій героїв. Своєрідним зразком творчого рішення став триптих, присвячений 50-річчю Жовтневої революції, створений Т. Кудіш. Складний сюжет, образи робітника й селянина, по-новому трактовані традиційні квіти (квітка-реторта, квітка-електролампочка) свідчать про те, що художниця вдало зв'язала сучасність зі стародавнім народним мистецтвом. Любовно зберігаючи традиційні мотиви й композиційні схеми декоративного розпису петриківці розвивають і збагачують його новими елементами, їхня органічна сполука із традиційним рослинним орнаментом указує на прогресивну життєву основу, закладену в народному мистецтві.
До 1970-х років петриківське малювання придбало офіційно організованої виробничої форми. Те, що узагальнено йменували "художнім промислом", було системою підприємств під керівництвом Міністерства місцевої промисловості й союзу художників: цех підлакового розпису на базі художньо-виробничої артілі "Вільна селянка", пізніше реорганізованої у фабрику сувенірних виробів "Дружба"; а в 1970 році був заснований ще й експериментальний цех петриківського розпису Художнього фонду УРСР. Це було якісно інше, у порівнянні з давньою традицією, явище.
Якийсь час ці напрямки - той, що наслідував досягнення новітнього художнього промислу, і "фольклористичний", - співіснували, що об'єктивно було корисної для молодих художників, тому що надавало можливості плідного взаємозбагачення. Згодом підкреслена декларативність поступилася місцем зваженої помірності, майстри "повзрослели", сформувалися й затвердилися їхні художні індивідуальності, адже малювання 1980 - початку 1990-х років - найяскравіше явище другої половини XX сторіччя, що визначається, з одного боку, розмаїтістю авторських позицій, а з іншого - стабільно високим технічним рівнем добутків. Саме тому так важко виділити із цієї блискучої художньої когорти провідних майстрів. Згадаємо художників народжених в 1940-х роках, Анатолія й Ніну Чернуських, Ганну Самарську, Віру Тезик, Ніну Турчин; в 1950-х роках -Валентину й Лідію Статив, Андрія й Марію Пікушів, Наталку Рибалка, Олену Зінчук, Надію Коваленко, Тамару Самець, Надію Васильківську, Наталку Калюгу; в 1960-х роках - Марію Стативу, Ірину Назаренко, Тетяну Лапшин, Валентину Панко; в 1970-х роках - Валентину Капець.
Наприкінці XX сторіччя змінилися функції традиційного петриківського малювання. Воно втратило свою природну "прикладність", тобто зв'язок із селянським побутовим середовищем, і при нових умовах повинне репрезентувати народне мистецтво як сувенір або як авторський добуток. Змінився й тип майстра, що звичайно мав ту або іншу форму фахової освіти, брав участь у виставках, стежив за загальним культурним процесом і почував себе художником декоративного мистецтва. Звідси походить розмаїтість художніх проявів у пошуку власного "Я", характерна для післявоєнної генерації.
З початком 1990-х років майстри майже не малюють на папері. Вони створюють композиції для великих художніх заходів і музеїв, але, скоріше, заради престижу, тому що прожити із цього неможливо. Руйнування колишньої централізованої системи фінансування промислу й більших планових закупівель добутків змусило багатьох петриківців шукати нових ринків збуту, пропонуючи можливому покупцеві інші, більше "прикладні" варіанти малювання.
Однак з одержанням Україною незалежності почалася нова хвиля відродження українського мистецтва. Але економічні труднощі, що виникли на шляху становлення української державності, сприяли деякому упадку багатьох народних промислів. Нині на перше місце життя висуває відтворення давніх традицій, відновлення славнозвісних громад. І цей процес уже відбувається.
Проте по характері світосприйняття й художньої обдарованості це дуже різні художники. З 1958 року Ф.Панко викладає композицію петриківського орнаменту в петриківському філіалі Дніпропетровської дитячої художньої школи. Учні, які закінчили цю школу, здебільшого працювали художниками на фабриці "Дружба" або на Дніпропетровськом художньо-виробничому комбінаті. Ф.Панко працював також й в області стінопису. В 1962 році він очолив бригаду петриківських майстрів, які під його керівництвом і за його ескізами розписали інтер'єри петриківської їдальні, а більш пізній - фойє Будинку культури в селі Гарному й прохідна на фабриці "Дружба" у Петриківці. Багато часу присвятив майстер педагогічної діяльності. На фабриці "Дружба" працювали художниками також такі майстри середнього покоління петриківців, як Євдокія Клюпа, Ганна Данилейко, Іван Завгородній.
В 1970 році при Дніпропетровськом художньо-виробничому комбінаті була створена бригада майстрів-надомників, що очолив Ф. Панко. У ній працювали Г.Ісаєва, Н.Шулик, М.Шишацька, 3.Кудиш та інші. Всіх їх поєднує загальна художня школа - вони вчилися у свій час у Т.Пати, проте кожен з них зберіг у розписах індивідуальний смак, улюблені орнаментальні мотиви й кольорову гаму. Ф.Панко багато й плідно працював над пошуками нових сюжетів і форм підлакового розпису. Так, він розписав чудовими квітами тарілку з написом "Хвала рукам, які пахнуть хлібом", де розпис здійснений на тілі природно дерева без шпаклівки й ґрунтовки. Експансивна віртуозність, перейнята від Федора Панка його численними учнями й послідовниками, була домінуючою тенденцією в малюванні 1970-х років. Погоня за зовнішніми ефектами поступово приводила до втрати художньої образності й "матеріальності" добутків, які оберталися або суцільним абстрактними фантазіями з мереживом або на ілюстрації пісень, поезій, казок і т.п. з елементами "граничного" малювання. Це відчувала петриківська молодь, що прийшла працювати в 1970-х роках, і яка, зрештою, начебто "згадала" давню локальну традицію. Так, наприкінці 1970-х - початку 1980-х років з'явилися дещо відмінні від загальної стилістики твори Андрія й Марії Пікушів й їхніх учениць Олени Зінчук і Наталки Рибалки. Фактично за змістом це були художні декларації прихильності до традиції, а за формою - своєрідні ремінісценції композицій старших малювальниць, які особливо помітні в порівнянні зразків, які експонувалося на різноманітних виставках.
Наступні художники Віра Тезик, Ніна Турчин, Людмила Шулик, Володимир Глущенко, Анатолій Чорнуський, Федір Клешня, Надія Кошляченко, Марія Кухарчук, Марія Бельмас, Тамара Кудіш, Марія Кравець і Ніна Кіріненко успадковували кращі риси петриківського орнаменту, брали участь в обласних і республіканських художніх виставках. Загальними рисами їхньої творчості є розмаїтість сюжетів й орнаментальних мотивів. Майстри пишуть казкові й декоративні панно, букети із традиційних квітів у новій інтерпретації, тематичні панно, присвячені ювілейним датам та інші. Щодо композиційної структури, то новим у їхніх добутках є динамічне розташування головних елементів по діагоналі. Крім складних тональних відносин основних і додаткових квітів, часто зустрічається тепла або холодна кольорова гама. В окремих випадках з'являються й нейтральні (сірі й чорні) тони живопису. Щодо техніки виконання, то вона відзначається більшою розмаїтістю прийомів і звичок, застосуванням темпери, гуаші й олійних фарб.
Цікавим явищем є також поява психологічних елементів у сюжетних розписах, де з теплим народним гумором переданий настрій героїв. Своєрідним зразком творчого рішення став триптих, присвячений 50-річчю Жовтневої революції, створений Т. Кудіш. Складний сюжет, образи робітника й селянина, по-новому трактовані традиційні квіти (квітка-реторта, квітка-електролампочка) свідчать про те, що художниця вдало зв'язала сучасність зі стародавнім народним мистецтвом. Любовно зберігаючи традиційні мотиви й композиційні схеми декоративного розпису петриківці розвивають і збагачують його новими елементами, їхня органічна сполука із традиційним рослинним орнаментом указує на прогресивну життєву основу, закладену в народному мистецтві.
До 1970-х років петриківське малювання придбало офіційно організованої виробничої форми. Те, що узагальнено йменували "художнім промислом", було системою підприємств під керівництвом Міністерства місцевої промисловості й союзу художників: цех підлакового розпису на базі художньо-виробничої артілі "Вільна селянка", пізніше реорганізованої у фабрику сувенірних виробів "Дружба"; а в 1970 році був заснований ще й експериментальний цех петриківського розпису Художнього фонду УРСР. Це було якісно інше, у порівнянні з давньою традицією, явище.
Якийсь час ці напрямки - той, що наслідував досягнення новітнього художнього промислу, і "фольклористичний", - співіснували, що об'єктивно було корисної для молодих художників, тому що надавало можливості плідного взаємозбагачення. Згодом підкреслена декларативність поступилася місцем зваженої помірності, майстри "повзрослели", сформувалися й затвердилися їхні художні індивідуальності, адже малювання 1980 - початку 1990-х років - найяскравіше явище другої половини XX сторіччя, що визначається, з одного боку, розмаїтістю авторських позицій, а з іншого - стабільно високим технічним рівнем добутків. Саме тому так важко виділити із цієї блискучої художньої когорти провідних майстрів. Згадаємо художників народжених в 1940-х роках, Анатолія й Ніну Чернуських, Ганну Самарську, Віру Тезик, Ніну Турчин; в 1950-х роках -Валентину й Лідію Статив, Андрія й Марію Пікушів, Наталку Рибалка, Олену Зінчук, Надію Коваленко, Тамару Самець, Надію Васильківську, Наталку Калюгу; в 1960-х роках - Марію Стативу, Ірину Назаренко, Тетяну Лапшин, Валентину Панко; в 1970-х роках - Валентину Капець.
Наприкінці XX сторіччя змінилися функції традиційного петриківського малювання. Воно втратило свою природну "прикладність", тобто зв'язок із селянським побутовим середовищем, і при нових умовах повинне репрезентувати народне мистецтво як сувенір або як авторський добуток. Змінився й тип майстра, що звичайно мав ту або іншу форму фахової освіти, брав участь у виставках, стежив за загальним культурним процесом і почував себе художником декоративного мистецтва. Звідси походить розмаїтість художніх проявів у пошуку власного "Я", характерна для післявоєнної генерації.
З початком 1990-х років майстри майже не малюють на папері. Вони створюють композиції для великих художніх заходів і музеїв, але, скоріше, заради престижу, тому що прожити із цього неможливо. Руйнування колишньої централізованої системи фінансування промислу й більших планових закупівель добутків змусило багатьох петриківців шукати нових ринків збуту, пропонуючи можливому покупцеві інші, більше "прикладні" варіанти малювання.
Однак з одержанням Україною незалежності почалася нова хвиля відродження українського мистецтва. Але економічні труднощі, що виникли на шляху становлення української державності, сприяли деякому упадку багатьох народних промислів. Нині на перше місце життя висуває відтворення давніх традицій, відновлення славнозвісних громад. І цей процес уже відбувається.