Актуалізація класики
По радіо вчергове крутили «Панну Інну» Артема Пивоварова, і я нарешті сформулював, чим мені ця пісня так не подобається (окрім того, що я не люблю ані Пивоварова, ані цей вірш Тичини).
По-перше, текст нарізали на салат - мішанину рядків поза синтаксичними й семантичними зв’язками. Це не Тичина - це знак, що означає «ми співаємо Тичину».
Звідси, по-друге, страшенна еклектика (про естетику кліпу навіть не говоритиму): раптом брутальні голоси починають робити з нещасної Інни реп. Не спрацьовує, бо за цим немає ані розуміння Тичини, ані бодай розуміння того, нащо все це. Для порівняння: колись на реп перетворили Шевченків вірш «Сестрі» - і це було класно, бо Шевченко в цій своїй іпостасі - це гангста, це батл, це (при всій мінорності поезії) суцільний тестостерон. Тичина-реп - це настільки мимо, наскільки можливо.
Взагалі, спроби зробити з нашої поезії перших десятиліть ХХ ст. щось стильне-модне-молодіжне майже щоразу невдалі, навіть коли - на відміну від Пивоварова - виконавці розуміють, що роблять і для чого («Фокстроти» Жадана і Гуржи; а от «Сковороденс» - мабуть, через більшу історичну дистанцію - виявився напрочуд вдалим).
Адекватною матеріалу виявляється зовсім інша естетика: напівзабуті «Королівські зайці», теперішні «Пиріг і Батіг», деякі пісні на слова Семенка - ось воно, цілком сьогоденне і при цьому без ламання через коліно. Без панібратства.