Агеєвщина
Віра Агеєва публічно, на каналі «Шалені авторки», звинуватила нас із Victoria в тому, що в примітках до «Трубадурів імперії» Еви Томпсон ми просуваємо, «не побоюсь цього слова, проросійський наратив». Ростислав Семків підтакував, м’яко кажучи про те, що примітки «проблемні самі по собі» і виявляють «певну упередженість».
Коли ми звинувачували Агеєву в халтурі, невігластві і брехні - а робили ми це не раз і з різних приводів, - кожного разу ми робили це з фактами в руках. Ось це неправда, це кричуща помилка, це пересмикування, це теоретична безпорадність. А ось як воно насправді.
Коли Агеєва обурюється моїми працями (або, як у цьому випадку, нашими), нічого пред’явити вона не може, крім тих-таки пересмикувань і звинувачень у тому, чого в книзі немає. Бо ліпити ярлики й зводити наклепи значно простіше, ніж читати книги, про які говориш.
«Дивний вибір коментаторів-русистів. Коли фахівець із Салтикова-Щедріна коментує Еву Томпсон, це як мінімум трохи дивно». Справді, як дивно: книжку про російську літературу коментують двоє: один - русист й україніст за освітою (бува й таке), друга - україністка. «Але ж вона [Томпсон] не робить аналіз російської літератури!» - вигукує Агеєва і несподівано каже правду: аналізом літератури працю Томпсон не назвеш.
«Коли вона пише, що Пушкін був імперським поетом, їй заперечують: та ні, Пушкін був гуманістом!» - Такого твердження, звісно, в наших примітках немає, навпаки, на імперскості й «орієнталізмі» Пушкіна наголошується. Але хто ж зі слухачів стане перевіряти? Простіше ж повірити на слово.
«Певну маніпулятивність» вбачає Семків у нашому твердженні, що формалізм і структуралізм були мейнстримом в російському літературознавстві ХХ столітті («Повна маячня»! - Агеєва). «У 1920-х роках, на початку, може, трошки було… потім їх задушили всіх». Структуралізм, задушений у 1920-х роках, - це сильно. Коли ми кажемо в тій же примітці, що формалізм і структуралізм «офіційно не [були] підтримувані владою (чи партією)», має бути зрозумілим, що «мейнстрим» тут означає «головне русло справжньої науки», а не «те, що переважало кількісно». Тут-таки Агеєва додає, ніби ми стверджуємо, що структуралізм винайшли в Росії. Знов брехня, але не звикати.
І, звісно, звинувачення, яке навіть не Агеєвій належить: «Чорним по білому написано, що Україна 1654 року ввійшла до складу Російської держави». Контекст: «Україна входила до Речі Посполитої довше, ніж до Московії», - пише Томпсон (с. 23). Агеєва та інші не завважують, що «анексію України Московією» Томпсон датує якраз 1654 роком (с. 284). Якщо ми приймаємо цей погляд Томпсон (чому Агеєва її не звинувачує?) , то виходить, що - цитую нашу примітку - «у складі Речі Посполитої Україна була 226 років (1569-1795, Люблінська унія - Третій поділ Польщі), а у складі Росії - 263 (1654-1917)».
Це, власне, всі конкретні звинувачення
Ще Агеєву обурює те, ніби ми «поплескуємо по плечу» Томпсон. Гадаю, варто ще раз пояснити (хоча ми це вже зробили в передмові до нового видання), яку мету переслідував наш коментар. Ми звертали увагу читачів на принципові, наскрізні недоліки книги:
Ева Томпсон не розуміє естетичної специфіки літератури. Зокрема, тому вона приписує авторам слова й думки їхніх героїв - і в результаті не описує систему імперського мислення, яка справді стоїть за багатьма аналізованими текстами. Простіше написати, ніби Пушкін і Лєрмонтов вважали жителів Кавказу «мавпами» (словечко Томпсон, а не цих письменників!), ніж показати, який справжній - і складний - образ кавказців у їхніх творах.
Ева Томпсон (як і сама Віра Агеєва) цілком по-радянськи вибирає з текстів тільки те, що нібито відповідає її настановам, втрачаючи значно складнішу картину, яка насправді лише підтвердила би постулати постколоніальної теорії. Так само вона ігнорує чимало текстів, які значно краще ілюстрували б її ідеї, бо погано знайома з матеріалом.
Ева Томпсон (як і Віра Агеєва) легко приписує письменникам те, чого вони не писали. Часто - прямо протилежне тому, що вони писали.
Погляд Еви Томпсон значною мірою такий саме імперський і орієнталістський, як і в критикованих нею авторів. Вона практично повністю ігнорує українські контексти («поет Коцюбинський»), всі «азіати» для неї - однакові туземці (і вона плутає киримли з узбеками), вона розглядає книжки про Сибір, не уявляючи етнічний склад його населення.
Так не можна. Подібні праці й подібна методологія (як і праці й методологія Віри Агеєвої) грають на руку Росії, бо більшість конкретних тверджень надто легко спростувати. А отже - легко зробити вигляд, що й висновок Томпсон (російська культура - імперська) також хибний. Так Томпсон, Агеєва «і прімкнувший к нім Семків» завдають шкоду там, де роботи ще непочатий край.
Ось про що наші примітки. Це не «проросійський», а «пронауковий» наратив.
P. S. І не ми ж перші звернули увагу на специфічну методологію Агеєвої. Максим Стріха, загалом позитивно оцінивши книжку про Бажана, делікатно вказав, що «в ній забагато фактографічних помилок» (перелік додається). А Богдан Бойчук, аналізуючи агеєвську антологію «Українська мала проза XX століття», не знав, як пояснити деякі її особливості - «науковою нечесністю? науковою безвідповідальністю?» Моя відповідь на ці питання: «Так і так».