Цейсвіт
Повернувся зі Львова - фотографії викладу днями; це, як завжди, було приємно, корисно і дуже втомливо.
І, сидячи у парку під Пороховою вежею, я раптом написав оповідання. Зовсім коротке, майже українською мовою. Ось воно:
Михайло Назаренко
ЦЕЙСВІТ
Напривесні кінцево-кінцем розтепліло, привщухли замітюхи, обчорніли та зводнилися кучосніги, із них про́зірками злиснули пелюсткозірчасті першовесники.
Русяна - моцновита, зруба витішена молодівка - порано, аж іще схилонебо не досвічувало, замітлошилась подвіриною: тро’ було позернити куреям, вгодовати зелениною свійськову худобцю, ба й гиндиченьків розтіпошити не сповадитиме.
Гай-гей! Зерні ж у споді ледь не гульк! І те: чого ж зерні не вишкребтися доноги́, як віднезнаколи гиць хто шляхував із кра́мов увід маґдебурґії. Ані ярмарошного завіззя, ані малогуртового, бодайбо. Повиздихалисьми б, якби не теє: пощодень у засічку хоч дрібково, а пригоршу напомести припаде. Тіко-но, але стане на тудень - наче-то домовидло якесь підгодівку нашпурює. Химородина, чи шо. Та байдуж.
І йойки, ледви розсоняло, а вже й змеркає. Недурково ж мовляють: робисьмо, робисьмо, доскон не переробисьмо... А шо ж? Завши так, від зроблення світ. Тутейше житє - довік працьованє.
Гич-гич-гич, анахтемо, най ти жабець упріє!
- Вона не знає? - спитав перший. Він стояв упритул до бар’єру. Простягнув кінцівку і обережно постукав по склу. Русяна нічичиркнула, хібаж зблимнула разів-другий, нівби ґудзь прохрущів повз личчя, та й повсьом. Куреята ізквохтали зновки, і вона запопадилася із зерниною.
- Знає, - сказав другий, спостерігаючи за енцефалограмою. - Ось, бачиш, тут і тут? Знає, не думає, отже, не усвідомлює. Дуже просто: вони завжди так жили.
- Як? - перепитав перший без особливої цікавості. - З худобиною і городиною?
- Не обов’язково. Це так, наочний приклад, лабораторні умови, і для неї комфортніше. Але вони завжди жили так, навіть у «маґдебурґіях»: етнографія та історія замість теперішнього, яке б воно не було. Власне, саме тому воно таким і є. Власне, й історія вигадана, бо життя йде не рік по року, а від Василя до Маланки і від Петрівок до Ю́динок.
- А коли це?
- Звідки ж мені знати. Країна камінних хрестів і народних хорів. І ще картоплі, вічної, безсмертної картоплі. Ну, а наслідки... - Він хитнув головою у бік вікна. - Ти сам бачив. Вони ніколи звідси не вийдуть.
Двійко все стовбурило по той бік шклянини: штицяли в її спрямі, мурмочали щось, але нечутко. Та байдуж.
Байдуже.
Скло прозоре з обох боків.
Скло б’ється з обох боків.
І Боже вас бережи, коли ми вийдемо звідси.
Ви вже виходили. В тому-то і справа. Ви вже виходили.
Ото тільки гиндичиняток розтіпошу. Ото тіки от.
(Львів, 13 вересня 2015 р.)
І, сидячи у парку під Пороховою вежею, я раптом написав оповідання. Зовсім коротке, майже українською мовою. Ось воно:
Михайло Назаренко
ЦЕЙСВІТ
Напривесні кінцево-кінцем розтепліло, привщухли замітюхи, обчорніли та зводнилися кучосніги, із них про́зірками злиснули пелюсткозірчасті першовесники.
Русяна - моцновита, зруба витішена молодівка - порано, аж іще схилонебо не досвічувало, замітлошилась подвіриною: тро’ було позернити куреям, вгодовати зелениною свійськову худобцю, ба й гиндиченьків розтіпошити не сповадитиме.
Гай-гей! Зерні ж у споді ледь не гульк! І те: чого ж зерні не вишкребтися доноги́, як віднезнаколи гиць хто шляхував із кра́мов увід маґдебурґії. Ані ярмарошного завіззя, ані малогуртового, бодайбо. Повиздихалисьми б, якби не теє: пощодень у засічку хоч дрібково, а пригоршу напомести припаде. Тіко-но, але стане на тудень - наче-то домовидло якесь підгодівку нашпурює. Химородина, чи шо. Та байдуж.
І йойки, ледви розсоняло, а вже й змеркає. Недурково ж мовляють: робисьмо, робисьмо, доскон не переробисьмо... А шо ж? Завши так, від зроблення світ. Тутейше житє - довік працьованє.
Гич-гич-гич, анахтемо, най ти жабець упріє!
- Вона не знає? - спитав перший. Він стояв упритул до бар’єру. Простягнув кінцівку і обережно постукав по склу. Русяна нічичиркнула, хібаж зблимнула разів-другий, нівби ґудзь прохрущів повз личчя, та й повсьом. Куреята ізквохтали зновки, і вона запопадилася із зерниною.
- Знає, - сказав другий, спостерігаючи за енцефалограмою. - Ось, бачиш, тут і тут? Знає, не думає, отже, не усвідомлює. Дуже просто: вони завжди так жили.
- Як? - перепитав перший без особливої цікавості. - З худобиною і городиною?
- Не обов’язково. Це так, наочний приклад, лабораторні умови, і для неї комфортніше. Але вони завжди жили так, навіть у «маґдебурґіях»: етнографія та історія замість теперішнього, яке б воно не було. Власне, саме тому воно таким і є. Власне, й історія вигадана, бо життя йде не рік по року, а від Василя до Маланки і від Петрівок до Ю́динок.
- А коли це?
- Звідки ж мені знати. Країна камінних хрестів і народних хорів. І ще картоплі, вічної, безсмертної картоплі. Ну, а наслідки... - Він хитнув головою у бік вікна. - Ти сам бачив. Вони ніколи звідси не вийдуть.
Двійко все стовбурило по той бік шклянини: штицяли в її спрямі, мурмочали щось, але нечутко. Та байдуж.
Байдуже.
Скло прозоре з обох боків.
Скло б’ється з обох боків.
І Боже вас бережи, коли ми вийдемо звідси.
Ви вже виходили. В тому-то і справа. Ви вже виходили.
Ото тільки гиндичиняток розтіпошу. Ото тіки от.
(Львів, 13 вересня 2015 р.)