майдан. 5 років потому
українській дім, небагато машин, неяскраве світло. оператор подивися і сказав: а шо, там взагалі хтось є? найкраще освітлена точка європейської площі - рекламний борд литвина.
під охороною плаче баба параска. її не запросили. вчепилася в якусь тітку з криком: "віра іванівно" (ульянченко)! а то не вона. далі в мене -візьми з собою, дитино. у мене сантименти зі словом "дитино" і сльозами літніх людей. попри всі її попередні задвиги. перший кордон охорони пройшли успішно, на другому бабу параску відсіяли. за знімання процесу відсіювання баби параски співробітниками державної служби охорони, останні пообіцяли, шо накатають на мене бомажку на канал. в принципі, я така, шо мені пох. оскільки моє керівництво регулярно читає мій жж, думаю, про його думку я дізнаюся раніше, ніж прийде бомажка.
у нас же з оператором був тихий, майже сімейний вечір. ми гарна пара. він погано чує і трохи гальмує, я погано бачу і не люблю пояснювати шось двічі. тому ми стали на центральному вході (він же центральний вихід) і стали заважати шановному панству проходити на свої місця, вказані на запрошеннях. вирніше, я казала віталіку: фас на тут тьотю і віталік через "блять" ліз до тьоті. бо лучче лізти до тьоті, ніж ще раз сказати мені, шо він не встиг.
перші, хто мало не перекинувся через ногу нашого штатива, були мої колеги з 5 каналу христя бо і паша ку. прийшли вони просто так. в смислі, працювати не мікрофоном, а обличчям. і на момент нашої зустрічі навіть збиралися йти.
нечислені в цьому зібранні міністри - павленко і вовкун - активно морозилися.
ставнійчук побачила камеру, нахилила голову і забурмотала собі під ніс: ні-ні-ні, не зараз.
ігор тарасюк скосив на мене своє єдине око і сказав: я президента зустрічаю.
ющенко і справді прийшов майже без запізнень. та величезна юрба народу, що стояла-тусила-просила-у-нього-щось ще кілька років тому, кудись поділася. у зал він заходив з ванніковою, дружиною, тарасюком і вірою іванівною. у них теж був тихий сімейний вечір.
в імпровізовану і погано освітлену залу українського дому набили - за моїми підрахунками - не більше тисячі людей. це виглядало як будинок культури кпі в середині 90-х. на один довжелезний ряд всілися священники і поміж яскравого і світського люду були чимось потойбічним у куколях і темних рясах. я дивилася на них і думала, шо тут вони витримають недовго. і мала рацію.
бо після короткого - справді, короткого - вступного слова і нагород на честь дня свободи, почався концерт. і я в сенсі спікерів - а точніше, їхнього виходу з зали - покладала великі надії на тартак і кому вниз. бо публіка зібралася літня, хоча й загартована.
і я вірила, шо рокери не підведуть і швидко викурять нарід. першими гортанний спів "кому вниз" не витримали священники. за ними катеринчук. ющенко - судячи з картинки - мужньо тримався до кінця. знову ж таки, вибрався з дружиною на концерт.
ми з оператором віталіком кв достояли аж до піккардійської терції. дослухали їх і пішли.
чубай співав уже без нас. ми йшли до машини і раптом віталік повернувся і сказав: цей сніг, який падав, пам'ятаєш? штучний такий? ну, під час фільму, який крутили на початку? так от, коли ющенко потім виступав, цей сніжинки залишилися у нього на плечах і на крупному плані виглядали як лупа. як думаєш, це непристойно - так говорити? він же глава держави.
я не маю чіткої відповіді щодо непристойності. але:
- я дуже рада змінам, які сталися власне у моєму житті. саме завдяки подіям 2004
- я ні про шо не шкодую, мені немає чого соромится, я б не хотіла забути чи викреслити 2004 рік і майдан зі свого життя.
- я часто бачуся/чуюся з більшістю тих людей, з якими жила в наметовому містечку. бо більшість із них - журналісти, а деякі з цих журналістів - ще й родичі) зрештою, одне з майданівських найбільших надбань - не тільки атмосфера, а й люди.
я - в міру цинічна і не соромлюся цього. тому і не маю відповіді щодо пристойності присутності лупи, штучного снігу чи пуху від крил на плечах у ющенка, тимошенко, януковича чи ще когось.
під охороною плаче баба параска. її не запросили. вчепилася в якусь тітку з криком: "віра іванівно" (ульянченко)! а то не вона. далі в мене -візьми з собою, дитино. у мене сантименти зі словом "дитино" і сльозами літніх людей. попри всі її попередні задвиги. перший кордон охорони пройшли успішно, на другому бабу параску відсіяли. за знімання процесу відсіювання баби параски співробітниками державної служби охорони, останні пообіцяли, шо накатають на мене бомажку на канал. в принципі, я така, шо мені пох. оскільки моє керівництво регулярно читає мій жж, думаю, про його думку я дізнаюся раніше, ніж прийде бомажка.
у нас же з оператором був тихий, майже сімейний вечір. ми гарна пара. він погано чує і трохи гальмує, я погано бачу і не люблю пояснювати шось двічі. тому ми стали на центральному вході (він же центральний вихід) і стали заважати шановному панству проходити на свої місця, вказані на запрошеннях. вирніше, я казала віталіку: фас на тут тьотю і віталік через "блять" ліз до тьоті. бо лучче лізти до тьоті, ніж ще раз сказати мені, шо він не встиг.
перші, хто мало не перекинувся через ногу нашого штатива, були мої колеги з 5 каналу христя бо і паша ку. прийшли вони просто так. в смислі, працювати не мікрофоном, а обличчям. і на момент нашої зустрічі навіть збиралися йти.
нечислені в цьому зібранні міністри - павленко і вовкун - активно морозилися.
ставнійчук побачила камеру, нахилила голову і забурмотала собі під ніс: ні-ні-ні, не зараз.
ігор тарасюк скосив на мене своє єдине око і сказав: я президента зустрічаю.
ющенко і справді прийшов майже без запізнень. та величезна юрба народу, що стояла-тусила-просила-у-нього-щось ще кілька років тому, кудись поділася. у зал він заходив з ванніковою, дружиною, тарасюком і вірою іванівною. у них теж був тихий сімейний вечір.
в імпровізовану і погано освітлену залу українського дому набили - за моїми підрахунками - не більше тисячі людей. це виглядало як будинок культури кпі в середині 90-х. на один довжелезний ряд всілися священники і поміж яскравого і світського люду були чимось потойбічним у куколях і темних рясах. я дивилася на них і думала, шо тут вони витримають недовго. і мала рацію.
бо після короткого - справді, короткого - вступного слова і нагород на честь дня свободи, почався концерт. і я в сенсі спікерів - а точніше, їхнього виходу з зали - покладала великі надії на тартак і кому вниз. бо публіка зібралася літня, хоча й загартована.
і я вірила, шо рокери не підведуть і швидко викурять нарід. першими гортанний спів "кому вниз" не витримали священники. за ними катеринчук. ющенко - судячи з картинки - мужньо тримався до кінця. знову ж таки, вибрався з дружиною на концерт.
ми з оператором віталіком кв достояли аж до піккардійської терції. дослухали їх і пішли.
чубай співав уже без нас. ми йшли до машини і раптом віталік повернувся і сказав: цей сніг, який падав, пам'ятаєш? штучний такий? ну, під час фільму, який крутили на початку? так от, коли ющенко потім виступав, цей сніжинки залишилися у нього на плечах і на крупному плані виглядали як лупа. як думаєш, це непристойно - так говорити? він же глава держави.
я не маю чіткої відповіді щодо непристойності. але:
- я дуже рада змінам, які сталися власне у моєму житті. саме завдяки подіям 2004
- я ні про шо не шкодую, мені немає чого соромится, я б не хотіла забути чи викреслити 2004 рік і майдан зі свого життя.
- я часто бачуся/чуюся з більшістю тих людей, з якими жила в наметовому містечку. бо більшість із них - журналісти, а деякі з цих журналістів - ще й родичі) зрештою, одне з майданівських найбільших надбань - не тільки атмосфера, а й люди.
я - в міру цинічна і не соромлюся цього. тому і не маю відповіді щодо пристойності присутності лупи, штучного снігу чи пуху від крил на плечах у ющенка, тимошенко, януковича чи ще когось.