Якщо вже говорити про Ґреммі...
Click to viewЧи не найдивніший момент у телеісторії рок-н-роллу.
Боб Ділан був запрошений виступити на церемонії вручення премій «Ґреммі» 1991 року з нагоди одержання відзнаки за внесок у розвиток музики від Національної спілки мистецтва й науки звукозапису. Теоретично, подібні відзнаки презентують, щоб позначити неоціненний внесок у сучасну популярну музику. Проте у випадку з Діланом, таке визнання виглядало абсурдно запізнілим: хоч він і вплинув на фолк- і поп-музику більше ніж, напевне, будь-яка особистість американської культури, Ділана не удостоювали нагород - ні ця спілка, ні більшість инших впливових організацій у музичній індустрії - в період його найзначнішого впливу, чверть століття тому. Справді, 1965 року - коли Ділан випустив пісню «Like a Rolling Stone» і змінив обличчя рок-н-роллу - «Ґреммі» за найкращий запис року тоді дісталася гуртові Herb Alpert & the Tijuana Brass з піснею «A Taste of Honey». Сам Ділан не одержував «Ґреммі» аж до 1979 року, за «Gotta Serve Somebody».
Можливо, піднімаючись на сцену того вечора, Ділан думав про це. Чи якісь инші питання крутилися в його голові. У кожнім разі, за тих обставин, Боб Ділан вирішив поводитися точнісінько так само, як поводиться Боб Ділан. Прикрашений строкатим рок-н-рольним одягом, він плутано, засапано виконав версію його найревнішої антивоєнної пісні «Masters of War», і зробив він це у пік найміцнішої підтримки Америкою війни бушівської адміністрації у Персидській затоці. То був насуціль дивний перформанс: Ділан співав монотонно, похапливо - так, ніби усвідомлював, байдуже, наскільки часто чи емоційно він співав би ці слова, їх ніколи не буде достатньо для того, щоб зіпсувати світовий апетит на війни - тим часом, музиканти гурту позаду нього навіженіли, як пекельне полум’я. Протягом наступних днів критики сперечалися, чи сприймати виступ як блискучий, чи як ніяковий (нащо такі антивоєнні протести, - хтось запитував, - якщо слів неможливо розібрати?), та одне було ясно зрозуміло: поява Ділана була єдиним за довгі роки, на церемонії «Ґреммі», справжнім проявом рок-н-роллу.
За якусь мить на сцену вийшов чудернацьки веселий Джек Ніколсон, щоб вручити Діланові його нагороду, у вигляді таблички, за внесок у музику. Ділан, вбраний у надмір просторий темний костюм, стояв поруч нього, нервово сіпаючи свій капелюх із закрученими крисами й час від часу аплодуючи самому собі. Коли Ніколсон передав йому відзнаку, Ділан виглядав розгубленим: «Ну, е-е, гаразд,» - він сказав, ще більше сіпаючи капелюха. «Так. Ну, мій батько, він мені небагато лишив. Знаєте, він був дуже простим чоловіком. Але ось що він мені сказав: Він сказав, “Сину...”» - Ділан зупинився, потираючи рукою рота й мовчки читаючи напис на табличці, аж раптом смикнув головою: «Він багато чого сказав, знаєте?» - після цих слів глядачі захихикали. «Він сказав, “Сину, у цьому світі можна настільки опуститися, що й рідні мати і батько тебе покинуть. І якщо таке станеться, Бог завжди віритиме у твою здатність виборсатися”».
Вже ніхто особливо не сміявся. Ділан востаннє доторкнувся до капелюха, розвернувся на своїх каблуках, і пішов. Вже вкотре Боб Ділан зустрівся з Америкою, і Америка знову не зрозуміла, що з цієї зустрічі взяти.
(Переклад з англійської)
Mikal Gilmore, Night Beat. A Shadow History of Rock & Roll. (London: Picador, 1998), pp. 44-45