Хаотична Анна
Дивитися цей фільм ніби шар за шаром знімати шкіру з власного життя, свідомості, підсвідомості, того що народжено таємним і того що приховане. Шарів рівно одинадцять, від 10 до 0. А коли 0, потім що? темнота чи ідеальне, бездоганне світло? Пустеля, гаряча плоть коханої людини, самотність, власне минуле чи чиєсь майбутнє?
Хуліо Медем (режисер фільму "Люсія і секс") створив дуже особистого і особливого листа-картину. Здається, більшість елементів сюжету вже десь були - і дівчина-медіум, яка заглиблюється в пра-пра-пражиття, і художниця-дивачка що нарешті закохалася, і щастя яке раптом зникає. Все нібито не нове. Втім хіба зтось вигадує нові фарби для того щоб створити неповторну картину?
І останнє. Фільм створює ефект того, що він насправді про тебе. Як хороша книжка - зразу впізнаєш в одному з героїв себе. або частинку себе. Чи це так насправді? Може цей ефект кінодежавю - просто бажання знайти собі подібне? А може й тому, що такі фільми, такі книги пишуться про те що є справжнім, і тому якщо таке пережив колись, то неодмінно впізнаєш навіть у порожньому екрані, мовчанні під номером "0"