Таке життя...
Пройшло вже 3 місяці. Невже я сумую? Не хочу за ними сумувати.. Вірніше, не хочу визнавати, що полюбила їх, і тепер шукаю знайомі до болю обличчя тут... і кожного разу згадую, що в цьому місті їх і бути не може... це трохи тішить..... До сліз... Не знаю, коли побачимось знову.... А в серці щось боляче нагадує про себе....
Кожен день, як used to be раніше,... хоча, ні... щось не так, по-іншому,... чогось не вистачає..
Іду по вулиці... бачу натовп, обличчя, незнайомців,.. чую голоси, розмови, емоції, враження,.. То ніби образи з минулого,.. голоси, що боляче торкаюся найболючішого, того, чого не має зараз поруч...
То, мабуть, я все ж сумую....
Це літо було найособливішим! Останній дзвоник у прийомному класі, випускний (що мав бути моїм, але мене лише весь час просили не заважати. Так,.. це ж їхнє свято..), нові люди, яких нак любиш, але так рідко бачиш,.. і навіть не знаєш, чи сумують вони за тобою....
Тільки зараз потроху починаю розуміти, що зробилось....
А вони навряд дізнаються про те, скільки краплинок солонуватої рідини вже скотилось вниз по лиці...
Може, вони теж сумують,... але не так, як я,... їм не доводиться майже кожного дня ходити туди, де ми усі були разом, де сміялись разом, вчились, хворіли, мріяли, мали пригоди РАЗОМ...
Неможливо словами передати, як же я чекаю зустрічі випускників...
Я їх люблю... Усіх їх.. Усіх, кого бачила. з ким була поруч, кого обнімала, і кому так і не сказала, що люблю...
Сумую...
Примітка. На початку це про Єградківських, а потім про моїх, гімназійних однокласників.
Кожен день, як used to be раніше,... хоча, ні... щось не так, по-іншому,... чогось не вистачає..
Іду по вулиці... бачу натовп, обличчя, незнайомців,.. чую голоси, розмови, емоції, враження,.. То ніби образи з минулого,.. голоси, що боляче торкаюся найболючішого, того, чого не має зараз поруч...
То, мабуть, я все ж сумую....
Це літо було найособливішим! Останній дзвоник у прийомному класі, випускний (що мав бути моїм, але мене лише весь час просили не заважати. Так,.. це ж їхнє свято..), нові люди, яких нак любиш, але так рідко бачиш,.. і навіть не знаєш, чи сумують вони за тобою....
Тільки зараз потроху починаю розуміти, що зробилось....
А вони навряд дізнаються про те, скільки краплинок солонуватої рідини вже скотилось вниз по лиці...
Може, вони теж сумують,... але не так, як я,... їм не доводиться майже кожного дня ходити туди, де ми усі були разом, де сміялись разом, вчились, хворіли, мріяли, мали пригоди РАЗОМ...
Неможливо словами передати, як же я чекаю зустрічі випускників...
Я їх люблю... Усіх їх.. Усіх, кого бачила. з ким була поруч, кого обнімала, і кому так і не сказала, що люблю...
Сумую...
Примітка. На початку це про Єградківських, а потім про моїх, гімназійних однокласників.