Свіча на підвіконні
Торік моя свіча у вікні була єдиною у великому дворі з трьох дев'ятиповерхівок в Інгульскому районі міста Миколаєва.
Можливо, потім хтось ще запалив, я не перевіряв. Це не те дійство, щоб влаштовувати соцзмагання.
В моєї родині, наскільки мені відомо, від голоду ніхто не помер. Моя прабабця три доби пішки йшла в Одесу, щоб виміняти золотий хрест з камінням (що залишився з тих часів, яки були до історичного матеріалізму) на півмешка борошна. Бо хліба під час Голодомору не було ніде - лише у Торгсіні, за золото і валюту.
Іншого разу вона десь роздобула картопляного лушпіння та зварила його, а моя бабуся, ще маленька, їсть та нахвалює:
- От добре, от щоб завжди таке було.
А прабабця кинулась та заходилась ії бити.
- Що ти таке кажеш?! Я тобі дам - завжди!!!
Дід у Сумьскій області ловів під стріхою горобців, а його мати терплячє їх патрала і варила чи запікала. Там було трохи легше, і звідти навіть направляли гуманітарку більш постраждалим.
А взагалі це страшно - коли люди, кинуті більшовиками напризволяще, хворіли та помирали від голоду, а їхні нащадки виродились у такіх жлобів, що навіть пам'ятну свічку не ставлять.
Світла пам'ять.