Подвійна агентура НКВС і гестапо проти УАПЦ
Сьогодні, як і в 20-х роках, коли ЧК та ГПУ репресувало священиків, як і в роки Другої Світової війни, коли НКВД проводило спецоперації та зачистки, Українська Автокефальна Православна Церква залишається об’єктом пильної уваги пострадянських спецслужб як в Україні, так і ФСБ (КГБ).
Протягом двадцяти років, від моменту відновлення української державності, розвідувальна робота Москви проти УАПЦ прямує до мети, що її поставили більшовики одразу по встановленню радянської влади - не дати змоги українській Церкві стати канонічно визнаною всім православним світом. Один з методів такої діяльності російської спецслужби пов'язаний зі спробами, тенденційно тлумачачи дражливі факти з історії української церкви часів Другої Світової війни, впливати на суспільну свідомість громадян України. І тому саме зараз на часі протистояти цим маніпуляціям, відкриваючи правдиву історію Церкви, до якої ми належимо.
Головні передумови радянсько-німецької діяльності проти УАПЦ пов’язані, по-перше, з особливостями релігійної політики Третього Рейху, по-друге, зі сприятливими для вербування агентів умовами, що склалися перед початком та в перші роки війни.
Ставлення німецької окупаційної влади до УАПЦ та української Церкви загалом безпосередньо пов’язане із ставленням до перспектив української державності. На початок війни владна верхівка Німеччини мала декілька концепцій щодо мети війни на європейському Сході та, відповідно, майбутнього українців на завойованих територіях. Згідно з концепцією самого Гітлера, що майже незмінно тлумачив слов’ян як нижчу расу, придатну лише служити добробуту німців-переможців, Україна мала стати однією зі східноєвропейських колоній Рейху. Бездержавний статус України передбачало й втілення концепції «Радянського Союзу без більшовиків», тобто, відродження під патронатом Німеччини Російської імперії. Його підтримували частина оточення Гітлера, зокрема Гімлера, Кальтенбруннера, Шеленберга, та представники кола Ріббентропа (Див.1, с. 96). Відповідно до третьої концепції, яку лобіював Альфред Розенберг, очільник міністерства східних справ, Україна мала стати самостійною державою і союзником Німеччини в боротьбі проти Росії (Див.1, с. 101). Розенбергу не вдалося поширити свій вплив на решту владної верхівки Рейху. Тому, коли 30 червня 1941 року було проголошено Акт Державності у Львові, німці висунули вимогу відкликати Акт. Наслідком відмови української представницької делегації на чолі зі Степаном Бандерою було ув’язнення понад 2000 членів та симпатиків ОУН(б).
Оскільки Акт Державності визнав та підтримав, разом з владикою митрополитом Андрієм Шептицьким УГКЦ, і єпископ Полікарп Сікорський, УАПЦ для німців, як і для Совєтів до того, перетворилася на джерело очікуваної крайньої небезпеки. Політики обох держав-окупантів сприймали Автокефальну Церкву як духовну підвалину самостійної України. Лист найближчого співробітника Гітлера Мартіна Бормана «управителю східних теренів» Розенбергу від 23 липня 1942 року містив настанову залишити українцям релігію як «середник розваги», проте не дати згоди, як у самій церкві, так і між церквою та національною громадою (2, с. 75). Протягом всієї німецько-радянської війни гітлерівську політику стосовно Церкви, і передусім УАПЦ, визначала потреба використовувати Її як орган масової пропаганди в боротьбі з більшовиками, а також як один з інструментів порізнення й зіткнення окремих соціокультурних груп серед мирян у Церкві, інспірації недовіри й ворожнечі між священиками і насамперед між церковними ієрархами.
Ця політика використання церкви задля роз’єднання української спільноти цілком відповідала інтересам більшовиків: воюючи між собою, Росія і Німеччина спільно виступали проти УАПЦ і українського національного визвольного руху. Те, що радянська влада розглядала УАПЦ серед об’єктів пріоритетних політичних інтересів на окупованих територіях, добре висвітлює уривок зі свідчень протоієрея Олександра Кривомаза, заступника голови Харківського Єпархіального управління митрополита Теофіла Булдовського, агента ДПУ від 1926 року і гестапо - від березня 1942 року. На допиті 22 червня 1943 року О.Кривомаз розповів, як у вересні 1942 року від радянської влади до нього підіслали дівчину, щоб з’ясувати подробиці церковного життя на окупованих територіях і стосунки церкви та окупаційної влади. На запитання о. Кривомаза, яка Церква цікавить найбільше радянську владу, зв’язкова відповіла, що Автокефальна» (3).
Зусиллями аналітичних структур розвідки СРСР й різноманітних пропагандистських служб, німецьку владу було просто нашпиговано, від найвищих щаблів до місцевих управ, комендатур, СД, абвера й гестапо, радянськими агентами. Вербуванню агентів сприяли головно два чинники. Перший - психологічний: перед Другою Світовою війною на тлі загальної «шпигуноманії» значна кількість українців з різних суспільних верств, передусім молоді, сприймала пропозиції від спецслужб ставати в ряди «бійців невидимого фронту» як найпочесніше визнання своїх здібностей і втілення честолюбних мрій. По-друге, у 30-х роках Берлін став центром кадрової військової і цивільної підготовки для майбутнього управлінського апарату на звільнених від радвлади територіях. Українські організації вкладали чималі кошти у навчання молоді в провідних європейських і зокрема німецьких університетах. Особливо помітна ця тенденція від 1939 року, коли молодь з Галичини, куди дісталися «визволителі», почала тікати до Європи і переважно до Берліна. Вона проходить там не тільки освітній, але й військовий вишкіл, готуючись у похід на східні українські терени. Серед цієї молоді, на жаль, була сила-силенна людей, яких завербували енкаведисти, користуючись з віри в комуністичні ідеали. Через це, як зазначають дослідники, під час війни «ані ОУНм ані ОУНб не змогли створити хоч коротко-часового державного правління, щоб оформити як історичний символічний вияв для дальших поколінь» (4, с. 23).
Те, як подвійні агенти НКВС і гестапо провадили свою діяльність проти українського народу й Церкви, можна висвітлити, звернувшись до постаті о. Якова Кравчука, що під час німецької окупації та після повернення радянської окупації відіграв фатальну роль в долі УАПЦ в Харкові. До міста він прибув на початку листопада 1941 року. У перші ж дні німецької окупації на зібранні перед священиками, які прийшли на реєстрацію в новостворений Релігійний відділ Харківської Міської управи, він відрекомендувався представником націоналістичних кіл, уповноваженим від них та німецького командування на керівництво церковними справами в Харкові.
«Очоливши» церковне життя Харкова, о. Яків Кравчук почав втілювати настанову на провокування конфліктів між митрополитом Теофілом Булдовським і представниками УАПЦ Липківського. Це йому вдавалось легко і просто, бо секретарем митрополита Теофіла був, подібно до о. Якова Кравчука, спеціаліст із плетення інтриг, подвійний агент гестапо та НКВС протоієрей Олександр Кривомаз. Так, митрополиту постійно подавали інформацію, що «липківці» лише формально визнають його за митрополита і він їм потрібний як ширма, а о. Кравчук і о. Кривомаз сповіщали Теофіла, що німці тільки його хочуть бачити главою усієї української Церкви. Подібну тактику о. Кравчук від імені німецького командування ще від 1940 року вів і щодо єпископа Іларіона Огієнка, який, до речі, висвятив його на священика після того, як той закінчив Богословський греко-католицький інститут в Парижі 1937 року і перейшов у православ’я. У Києві влітку 1941 року серед місцевої української інтелігенції з’являється о. Яків Кравчук й організовує групи підтримки кандидатури єпископа Огієнка на главу УАПЦеркви в альтернативі до «москаля» митрополита Дионісія Валединського. Пізніше київську УНРаду на чолі з професором Миколою Величківським налаштували проти архієпископа Полікарпа, призначеного адміністратором УАПЦ на Україні, та київського архієпископа Никанора.
Вірогідно, що о. Яків Кравчук, перебуваючи в Києві, був причетний і до такої гестапівсько-енкаведистської операції, як арешт Української Церковної Ради, яка зібралася 6-го листопада на нараду. Професор Величківський згадує: «На тій нараді були представники від усіх церков Києва. Прибув і архієпископ (пізніше митрополит) Олексій. Він приїхав до Києва з Почаєва. (…) Коли Церковна Рада зібралася на своє засідання, якась препаскудна людина (мабуть, більшовистський агент) донесла в гестапо, що в садибі Софійського Собору зібралися «більшовики», які готують повстання проти німців у річницю жовтневої революції» (9, с. 157). Німці заарештували не тільки членів і учасників розширеного засідання Церковної ради, а й усіх чоловіків, які жили в будинках садиби - усього 122 особи.
Зауважимо, що діяльність подвійних агенти НКВС і гестапо, безпосередньо причетних до харківського церковного життя, мала фатальний вплив на долю митрополита Теофіла Булдовського. Драматизм ситуації митрополита Теофіла полягав у тому, що його щирі намагання налагодити канонічне церковне життя за українською православною традицією стикалися з інтригами церковно-політичного характеру, а також персональними амбіціями багатьох священиків та архієреїв - представників різних церковних орієнтацій. Його найближчий співробітник, протоієрей Олександр Кривомаз на допитах зізнався, що на початку війни розшукав митрополита в Харкові з метою, щоби за його сприяння отримати єпископську хіротонію. Він був вкрай амбітною і честолюбною людиною і справді мав хист розробляти операції із зіткнення різних українських церков між собою, із німецькою владою, а також із різними ідеологічними і національно-патріотичними угрупуваннями.
Так само, як було забито клин між церковними ієрархами, енкаведисти намагалися унеможливити стосунки й між адміністраціями міст, зокрема, Харковом і Києвом. До цієї діяльності були причетні передусім ті галичани-оунівці, що їх НКВС завербувало ще в Берліні або дорогою від нього. Як члени Похідних груп вони прийшли до міст разом з окупаційними військами. Обійнявши керівні посади в німецьких органах влади, зокрема Міських управах Харкова й Києва, більшовицькі агенти спрямовували всю свою диявольську енергію на знищення української еліти. Так, у листопаді 1941 року в Харкові як керівник відділу кадрів Міської управи з’явився Кіндрат Полуведько. Раніше відповідальний за українізацію в апараті Миколи Скрипника, агент ДПУ від початку 20-х років, К. Полуведько був головним організатором убивства полковника Євгена Коновальця в травні 1938 року в Роттердамі та причетний до вбивства провідників ОУН О. Сеника та М. Сціборського в Житомирі в серпні 1941 року.
За «легендою», К. Полуведько начебто втік із Соловків до Фінляндії, де став керівником української громади, і на початку 30-х років увійшов в середовище найближчих до Є. Коновальця людей. Є всі підстави вважати, що К. Полуведько належав до т.зв. глибоких резидентів, які з одного боку, готували й здійснювали теракти проти лідерів ОУН, а з іншого, інспірували підконтрольні НКВС псевдонаціоналістичні організації в Україні. У такий спосіб, «налагоджуючи» зв'язок із закордонними націоналістичними організаціями, яких насправді не існувало, НКВС мав на меті виявляти серед українців потенційно активні антирадянські кадри та знищувати їх, так би мовити, у зародку. Саме таку діяльність у Харкові провадив К. Полуведько: він приймав анкети від уцілілих у 30-ті роки українських патріотів, які донедавна нелегально перебували в місті та області. Імена цих людей передавали водночас як до гестапо з «викриттям» їх як радянських диверсантів, так і радянським підпільникам, сотні яких залишилися в Харкові перед вступом до міста гітлерівських військ.
Лише завдяки вольовому рішенню В. Доленка, організатора підпільної антирадянської «Шістки» у Харкові 20-х років, а з початку окупації - голови нелегального українського Громадського Комітету, місцева українська еліта активно не «засвітилася» взимку 1941 року. В. Доленко, зваживши на вірогідність присутності більшовистських агентів серед новоприбулих галичан, застеріг харківських українських патріотів, щоб вони не поспішали контактувати з мельниківцями. Через цю опозиційність до влади міста, на перше засідання УНРади в листопаді 1941 року від Харкова було спрямовано не представників національно-свідомої еліти, а групу під проводом колишнього білогвардійця Столярова. У Харкові він був одним з ініціаторів створення Автономної Православної Церкви, а також належав до «дворянську групу» на чолі з білоемігрантом і монархістом Троїцьким. Цих харківських делегатів кияни вважали представництвом організованого українського громадянства на противагу групі доленківців, яких вони звинувачували у пронімецькій політиці. Так, спільними зусиллями НКВС і гестапо, ні в церковних справах, ні в політиці стосунків між українцями Києва і Харкова в часи війни не було встановлено.
Проаналізувавши діяльність подвійної радянсько-німецької агентури часів Другої Світової війни, ми прийшли до таких висновків:
1. Політики обох держав-окупантів, воюючи між собою, спільно виступали проти УАПЦ і національного визвольного руху.
2. Радянські і німецькі спецслужби докладали зусиль, щоби в Церкві не було згоди.
3. Агенти Москви, працюючи в гестапо провокували міжцерковні конфлікти, дискредитували ієрархів УАПЦ, стимулювали недовіру і ворожість між ними самими та між владиками й різними національно-патріотичними середовищами, суспільними групами.
4. Спецслужби окупантів у часи війни інспірували конфлікт східно- і західноукраїнського духівництва.
5. НКВС і гестапо на багато років запрограмували схему фальсифікації історії УАПЦ та створювання негативних стереотипів українського духівництва часів війни.
6. Радянська розвідка, використовуючи своїх агентів у владних німецьких органах, доклала всіх зусиль, щоби роз’єднати не лише церковну, але й світську громаду України, зокрема не дала налагодити зв'язок між патріотичними силами Харкова й Києва.
Виходячи з того, що історію УАПЦ часів Другої Світової війни і сьогодні використовують як об’єкт інформаційно-ідеологічної війни, яку ведуть спільно з РПЦ московські спецслужби проти українського православ’я, потрібно навчитися оперативно, спираючись на архівні, документальні джерела, давати відповідь на ці виклики.
Повністю статтю Ольги Різниченко: Подвійна агентура НКВС і гестапо проти Української Автокефальної Православної Церкви можна прочитати тут: