Як українська мова потрапила у засади державної політики
Як українська мова потрапила у засади державної політики
Мова у цій статті піде про мову, бо наболіло. Точніше про дискримінацію, яку зазнає державна українська мова в державі Україна. За останній час тиск на все українське, і в першу чергу на українську мову - душу нації, тільки посилюється. Звісно, якщо ми плануємо потихеньку здати Україну, то хай воно так і йде собі. Якщо ні, то треба, як Котигорошко, не миритися, а битися...
А поки що тільки вигляд робимо. Ну зареєстрували на Водохреща аж три проекти «Закону про державну мову», і що? Та лишень приберіть „засади державної мовної політики”, в які втрапила Україна у 2012 році, дякуючи Ківалову з Колесніченком. Так на це рука не піднімається! Мабуть і досі „дони” та „шевальє”, за влучним ляпасом Ліни Костенко, перш ніж щось робити заклично дивляться в бік Москви. Чому так?
А тому, що коли, наприклад, ходиш по Харкову, та, що там, самому Києву, почуваєш себе де завгодно, але не в Україні. Скрізь чути російську мову, а вивіски і реклама на вулицях в кращому випадку 50/50 з ламаною українською. І це тільки перше враження, а якщо копнути глибше... Жінка мого кращого друга колись скаржилась, що її україномовна дитина тільки-но пішла в садочок відразу залопотіла російською. І це була Буча під Києвом. Що ж казати про сумнозвісний Схід!?
Як наша мова могла потрапити у такі засади?
Кажете, історично склалося? Можливо. Але вже маємо 25 років незалежної історії. За цей час багато хто з тих, кого я знаю, так і залишився в полоні власних ілюзій, кінцево забувши, або й так і не згадавши, якого вони роду-племені. І начебто все так логічно пояснюють... Наприклад, „какая разніца на каком язикє гаваріть, главнає, штаби чєловєк бил хароший” або „я магу і так і так разгаварівать”, „чєм больше люді знают язиков, тєм лучьше”, „украінскій ані в школє учат” (в Білорусі вже довчились, що діти не знають, як перекласти „бульба”).
І одночасно ті ж самі люде кажуть, що Україна їм „нравітца”, але... Десь я чув, що саме з цього „але” і починається зрада Батьківщині. Можливо, занадто гучно сказано, та, якщо ви так любите Україну, то полюбіть і її мову! Згодний, бувають російськомовні патріоти України і таких багато, але україномовного сепара навіть уявити важко. Якщо людина вважає себе українцем, то і говорити хоче українською. Один мій товариш, який працював в Донецькому аеропорті, зараз живе у Харкові, слухає українську рок-музику і спілкується суржиком. А до війни він українську музику й на дух не переносив, а щодо мови і поготів.
Дійсно, ця війна розмежувала населення, але громадянського в ній тільки і того, що громадяни України воюють з представниками іншої країни, які не хочуть, але мають українського паспорта. Адже, громадянство це не тільки те, що написано в аусвайсі. Коли ми були в Хорватії ніхто в нас паспорти не перевіряв, та ми самі себе виказали. Це було в містечку Ілочка на святі винограду. В розпалі пиятики нашу по більшості російськомовну делегацію легко розсекретив місцевий хорват. Походив навколо столу, поприслухався, та й каже: „А! Руся...”
Що таке мова і чи потрібна їй політика.
Отже, все дуже просто - мова це не тільки слова, які ми кажемо, це показник того, про що і як ми думаємо, ким себе вважаємо, чого прагнемо. У Сергія Шелухіна в його «Значенні рідної мови для народності й творчості» про це добре написано. Хто зраджує рідну мову, зраджує свою народність і втрачає творчі сили, як Ілля Муромець без рідної землі. Тепер зрозуміло, чому стільки зусиль робила кожна наступна злочинна влада, щоб знищити мову?
Коли нахрапом зробити російську другою державною не вийшло, державні політики почали влаштовувати для неї „засади”. Виявилось, що в «Європейській хартії регіональних мов або мов меншин», яку придумали для захисту зникаючих культурних спадщин, йдеться не тільки про ледь жевріючі караїмську і кримчацьку, а ще й про російську. Навіть не намагайтесь це зрозуміти! Головне, що ціль досягнута, та ще й за допомогою „клятих” європейських цінностей.
Таким чином, хай не на всій території, а лише в окремих регіонах південного сходу України, російську все ж таки вдалось зробити панівною не тільки фактично, але й юридично. А далі все, як по нотках - „нас нє слишат”, „Путін прійді, Расія памагі”, референдуми „руськоязичнаго насілєнія”, братська допомога сусідньої держави у вигляді ешелонів з технікою та боєприпасами, юрб найманців та заблукавших у степах Донбасу десантників.
Хочете, щоб і у вашім «регіоні» було те саме?
Тоді „разгаварівайтє толька на свайом харькавском язикє”, читайте газету «Вести», дивіться Інтер, слухайте російську попсу, віддавайте своїх дітей до російськомовних шкіл, яких в одному Харкові в 2016 році було аж 54 (у всій РФ немає жодної української школи). Розказуйте, про блага федералізації, майдан, на якому „одні западєнци проплачєниє стаялі”, а тих, хто мовить вважайте або бидлом і селюками, або „бєндєровцамі”!
Але ж тоді не дивуйтесь, якщо інформаційна війна перейде в свою матеріальну фазу, і на вулицях Харкова з'являться російські танки!
Може все ж таки краще і простіше чужого навчатися, а свого не цуратися!?
Вчить мову - мать вашу!!!
Андрей Филлипов ©
