Ненавиджу і люблю писати тексти
.
Я ненавиджу і одночасно люблю свою роботу - писати тексти. Навіть коли треба написати щось не по роботі, наприклад, промову для ToastmastersUkrainian.
Ненавиджу, бо спершу перед тобою лежить чистісінький білий аркуш, і ти навіть уявити собі не можеш, що там, на цьому аркуші може з'явитися. Ти не розумієш, куди йти і що шукати. Перед тобою - білий аркуш, у голові - білий туман. Ця невизначеність давить, гнітить, дратує, бісить. Відчуваєш себе безсилим нікчемою.
Потім я починаю думати: а для кого я це пишу? Що їм буде цікаво? Про що знаю я і ще не знають вони? Які почуття та думки я хочу в них викликати? Що я хочу, щоби вони зробили?
Тут з туману починають проступати якість неясні обриси, з'являються якісь мерехтливі вогні. Ти силишся їх піймати, але зась. Лише ти повертаєш голову в їх бік - ці спалахи блискавки вже зникають. Вони, наче сніжинки тополиного пуху, намагаються пролетіти у тебе між пальцями, втікти від тебе.
Тоді треба відкласти той клятий білий аркуш та залізти у душ. Або перемити посуд. Або прибрати у хаті. Або піти гуляти. Або все по черзі. І раптом ритм твоїх кроків або плескіт води підказує тобі перше слово, першу фразу, перше речення.
Звісно, ті перші слова шкутильгають та гаркавлять. Звісно, ти ще не знаєш, куди їх приткнути. Звісно, вони можуть загинути у першому ж бою з твоїм внутрішнім цензором. Але вони були першими, вони були героями, і, найголовніше, вони відкрили шлях для інших. Звісно, я ненавиджу свою роботу, бо ті перші слова доводиться безжально вбивати.
Але це буде потім. Поки що ж я стаю схожим на пса, що взяв слід. Я втягую повітря, я вже відчуваю, що моя здобич близько.
«Я збираю спокуси у зграю,
Я тепер ватажком їхнім буду.
Вийдем ми уночі полювати
І смачненьку вполюємо здобич».
Ти йдеш по сліду. Ти розплутуєш клубок асоціацій, ти виловлюєш у хащі думок яскраві образи, ти вишукуєш простий і зрозумілий шлях до суті.
Ти вже бачиш, що буде написано на обличчях твоїх слухачів. Залишається лише розписати партитуру та уявити себе диригентом цього оркестру. Чим ти їх захопиш з першої ж миті? Чим викличеш посмішку через кілька секунд? Якою буде остання фраза, перед тим, як сказати «Дякую»? Як підготувати їх до цього фіналу, чим здивувати їх?
Все, з цього моменту я вже обожнюю свою роботу. Я бачу мету, я бачу, на яких опорах стоятиме мій текст. Залишається лише продумати деталі, вибудувати послідовності, відшліфувати мову та жести.
Потім почекати і безжально вбити все зайве. Перечитати вголос. Знову вбити все зайве. Перечитати ще раз і ще раз. Виправити місця, де збивається ритм. Перечитати ще раз. Посміхнутися. Вдихнути й видихнути.
Я ненавиджу і одночасно люблю свою роботу - писати тексти. Навіть коли треба написати щось не по роботі, наприклад, промову для ToastmastersUkrainian.
Ненавиджу, бо спершу перед тобою лежить чистісінький білий аркуш, і ти навіть уявити собі не можеш, що там, на цьому аркуші може з'явитися. Ти не розумієш, куди йти і що шукати. Перед тобою - білий аркуш, у голові - білий туман. Ця невизначеність давить, гнітить, дратує, бісить. Відчуваєш себе безсилим нікчемою.
Потім я починаю думати: а для кого я це пишу? Що їм буде цікаво? Про що знаю я і ще не знають вони? Які почуття та думки я хочу в них викликати? Що я хочу, щоби вони зробили?
Тут з туману починають проступати якість неясні обриси, з'являються якісь мерехтливі вогні. Ти силишся їх піймати, але зась. Лише ти повертаєш голову в їх бік - ці спалахи блискавки вже зникають. Вони, наче сніжинки тополиного пуху, намагаються пролетіти у тебе між пальцями, втікти від тебе.
Тоді треба відкласти той клятий білий аркуш та залізти у душ. Або перемити посуд. Або прибрати у хаті. Або піти гуляти. Або все по черзі. І раптом ритм твоїх кроків або плескіт води підказує тобі перше слово, першу фразу, перше речення.
Звісно, ті перші слова шкутильгають та гаркавлять. Звісно, ти ще не знаєш, куди їх приткнути. Звісно, вони можуть загинути у першому ж бою з твоїм внутрішнім цензором. Але вони були першими, вони були героями, і, найголовніше, вони відкрили шлях для інших. Звісно, я ненавиджу свою роботу, бо ті перші слова доводиться безжально вбивати.
Але це буде потім. Поки що ж я стаю схожим на пса, що взяв слід. Я втягую повітря, я вже відчуваю, що моя здобич близько.
«Я збираю спокуси у зграю,
Я тепер ватажком їхнім буду.
Вийдем ми уночі полювати
І смачненьку вполюємо здобич».
Ти йдеш по сліду. Ти розплутуєш клубок асоціацій, ти виловлюєш у хащі думок яскраві образи, ти вишукуєш простий і зрозумілий шлях до суті.
Ти вже бачиш, що буде написано на обличчях твоїх слухачів. Залишається лише розписати партитуру та уявити себе диригентом цього оркестру. Чим ти їх захопиш з першої ж миті? Чим викличеш посмішку через кілька секунд? Якою буде остання фраза, перед тим, як сказати «Дякую»? Як підготувати їх до цього фіналу, чим здивувати їх?
Все, з цього моменту я вже обожнюю свою роботу. Я бачу мету, я бачу, на яких опорах стоятиме мій текст. Залишається лише продумати деталі, вибудувати послідовності, відшліфувати мову та жести.
Потім почекати і безжально вбити все зайве. Перечитати вголос. Знову вбити все зайве. Перечитати ще раз і ще раз. Виправити місця, де збивається ритм. Перечитати ще раз. Посміхнутися. Вдихнути й видихнути.