Травнева балада (post and read regularly). Розмова для ввічливості, про погоду.
Щороку, приблизно в один і той самий час на мене нападає оце - "Травень, а так понімаєте холодно..." Така собі поетична дежаву.
За вікном дрібний дощик - обожнюю таку погоду! Її не гріх перечекати дома під чайок і книжку, але так само не гріх піти десь лазити. (Слава винахіднику парасолів!)
А навіть як без парасолі - все одно не вимокнеш, хіба троха зволожієш, вбереш в себе троха дощового аерозолю. (Ага, я колись вчила хімію, і мені чомусь здається, що дощ - то аерозоль, але може й нє. Не наполягатиму.)
І от, не залежно від того, що я роблю в такий день - я точно знаю, що само собою пригадається цей віршик. І буде крутитися на язику доти. доки я не напишу комусь смску з першими двома рядками, або не продекламую, або от наприклад як зараз - не нашкрабаю якусь дурницю.
Як тільки я це зроблю - мене попустить. Слова не кусатимуть за язик і не проситимуться вимовляти. І це триватиме приблизно рік.
Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки.
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об'їздна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу -
А може, полегшає, хто його зна...
Дорога так само, як я, неприкаянна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні -
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить,
І дуже вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже:"Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінджер".
Знаєш, - питає, - такого чи ні?
Я відповім (не те, що подумав).
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю - підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки - що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
бо я ще люблю
милу мою санітарочку Раю
І мокру - під нею - вітчизну мою.
Але таки коли прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темно-зелені,
Мокрі й холодні кущі в головах...
За вікном дрібний дощик - обожнюю таку погоду! Її не гріх перечекати дома під чайок і книжку, але так само не гріх піти десь лазити. (Слава винахіднику парасолів!)
А навіть як без парасолі - все одно не вимокнеш, хіба троха зволожієш, вбереш в себе троха дощового аерозолю. (Ага, я колись вчила хімію, і мені чомусь здається, що дощ - то аерозоль, але може й нє. Не наполягатиму.)
І от, не залежно від того, що я роблю в такий день - я точно знаю, що само собою пригадається цей віршик. І буде крутитися на язику доти. доки я не напишу комусь смску з першими двома рядками, або не продекламую, або от наприклад як зараз - не нашкрабаю якусь дурницю.
Як тільки я це зроблю - мене попустить. Слова не кусатимуть за язик і не проситимуться вимовляти. І це триватиме приблизно рік.
Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки.
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об'їздна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу -
А може, полегшає, хто його зна...
Дорога так само, як я, неприкаянна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні -
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить,
І дуже вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже:"Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінджер".
Знаєш, - питає, - такого чи ні?
Я відповім (не те, що подумав).
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю - підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки - що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
бо я ще люблю
милу мою санітарочку Раю
І мокру - під нею - вітчизну мою.
Але таки коли прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темно-зелені,
Мокрі й холодні кущі в головах...