«Дядя Ваня» Льва Додіна
Тиждень
тому ходила на чудовий спектаклю Санкт-Петербурзького Малого Драматичного
Театру (Театр Європи). Давали «Дядю Ваню» Чехова в постановці Льва Додіна. Увесь
тиждень ходжу під враженням. Щось в мені цей спектакль перевернув , збурив. Аж
надто різкий контраст з тим, що я робила напередодні і з усім в загалі, але
почнемо по-порядку.
Я фактично вперше побачила «Дядю Ваню» на сцені. І то де? В Парижі. Смішна історія, дай думаю на російський спектакль сходжу, запарюсь (бо місцеві театри здається спеціалізують на одних водевілях, от вони реально “розважають” публіку). Ну і публіка має зібратись цікава (і не помилилась - на спектакль з’явилась гаряча суміш: російські емігранти з французами-русофілами, мамма-мія !!! “все як я не люблю”, зате фріків багато, я сиділа в другому ряді - бо французам, які купили там квитки, з нього субтитрів не видно (в місцевих театрах субтитри над сценою), а ще мене добросердні французи прийняли за голодну росіянку і млинцем пригостили).
Інтерпретація Додіна мені видалась дещо схематичною і трошки стереотипною (я пов’язую це з тим, що спектакль “виїздний”, він з ним багато гастролює - треба ж іноземним варварам матінку-Росію показати ), деякі актори взагалі просто грають типаж. Мабуть, це щоб відтінити основних авторів. Але я на них мало дивилась, бо була повністю поглинута виконавицею ролі Соні Оленою Калініною. Вона вигідно відрізнялась від інших задіяних акторів легкістю виконання ролі. Можливо їй допомогла зовнішність, а можливо внутрішня віра. Чесність з якою вона виконала роль некрасивої дочки старого професора хочеться порівняти з драматичним надривом та внутрішньою роботою героїнь Інгрід Тулін (фільми Бергмана, зокрема «Мовчання», «Обличчя» і «Сунична Галявина»). Калініна чудово втілила типаж некрасивої жінки (без тіні кокетства, куди там тій Неллі Уваровій), яка знає, що вона не красива, але живе, працює, кохає і не хоче нікого щодо себе обманювати. Актриса зуміла підкреслити дві основні риси Соні: - наївність (адже чоловіків у неї ніколи не було) і практичну житейську мудрість (все господарство на ній).
Особливо мені сподобались два моменти. Перший важко переказати. Це сцена між Сонею та її молодою мачухою Оленою, коли Соня зізнається в коханні до лікаря Астрова.
Соня (смеется, закрыв лицо) . Я так счастлива… счастлива!
Цей момент вийшов у актриси настільки легко, невимушено, правдоподібно. Вимовляючи ці слова вона усвідомлює, що лікар її не кохає і нічого з цього не вийде, але саме почуття робить її настільки щасливою, що літати хочеться. Здається я маю певну схильність до такого роду сентиментів, тому мене цей момент так сильно зачіпає :)
І звісно знаменита чехівська кінцівка, про яку в наступному пості і яку просто треба бачити !!! Я ніколи не задумувалась, що ці слова, в яких фактично йдеться про те, що людина створена не для задоволення, а для тяжкої праці були вимовлені молодою дівчиною, у якої все життя попереду.
А ще в цієї актриси є власний сайт: http://www.elena-kalinina.ru/
Я фактично вперше побачила «Дядю Ваню» на сцені. І то де? В Парижі. Смішна історія, дай думаю на російський спектакль сходжу, запарюсь (бо місцеві театри здається спеціалізують на одних водевілях, от вони реально “розважають” публіку). Ну і публіка має зібратись цікава (і не помилилась - на спектакль з’явилась гаряча суміш: російські емігранти з французами-русофілами, мамма-мія !!! “все як я не люблю”, зате фріків багато, я сиділа в другому ряді - бо французам, які купили там квитки, з нього субтитрів не видно (в місцевих театрах субтитри над сценою), а ще мене добросердні французи прийняли за голодну росіянку і млинцем пригостили).
Інтерпретація Додіна мені видалась дещо схематичною і трошки стереотипною (я пов’язую це з тим, що спектакль “виїздний”, він з ним багато гастролює - треба ж іноземним варварам матінку-Росію показати ), деякі актори взагалі просто грають типаж. Мабуть, це щоб відтінити основних авторів. Але я на них мало дивилась, бо була повністю поглинута виконавицею ролі Соні Оленою Калініною. Вона вигідно відрізнялась від інших задіяних акторів легкістю виконання ролі. Можливо їй допомогла зовнішність, а можливо внутрішня віра. Чесність з якою вона виконала роль некрасивої дочки старого професора хочеться порівняти з драматичним надривом та внутрішньою роботою героїнь Інгрід Тулін (фільми Бергмана, зокрема «Мовчання», «Обличчя» і «Сунична Галявина»). Калініна чудово втілила типаж некрасивої жінки (без тіні кокетства, куди там тій Неллі Уваровій), яка знає, що вона не красива, але живе, працює, кохає і не хоче нікого щодо себе обманювати. Актриса зуміла підкреслити дві основні риси Соні: - наївність (адже чоловіків у неї ніколи не було) і практичну житейську мудрість (все господарство на ній).
Особливо мені сподобались два моменти. Перший важко переказати. Це сцена між Сонею та її молодою мачухою Оленою, коли Соня зізнається в коханні до лікаря Астрова.
Соня (смеется, закрыв лицо) . Я так счастлива… счастлива!
Цей момент вийшов у актриси настільки легко, невимушено, правдоподібно. Вимовляючи ці слова вона усвідомлює, що лікар її не кохає і нічого з цього не вийде, але саме почуття робить її настільки щасливою, що літати хочеться. Здається я маю певну схильність до такого роду сентиментів, тому мене цей момент так сильно зачіпає :)
І звісно знаменита чехівська кінцівка, про яку в наступному пості і яку просто треба бачити !!! Я ніколи не задумувалась, що ці слова, в яких фактично йдеться про те, що людина створена не для задоволення, а для тяжкої праці були вимовлені молодою дівчиною, у якої все життя попереду.
А ще в цієї актриси є власний сайт: http://www.elena-kalinina.ru/