Трохи патетичного - 2013 або ефект метелика
Люблю в літаках розмовляти з сусідами - такі люди цікаві трапляються.
В цей раз сусідом вийвився француз, років сорока з копійками. Він був в Україні вперше. Сказав, що країна за ті два дні, що він там провів у справах йому сподобалася, особливо люди. У справах власного бізнеса він багато подорожує, наступна подорож до Китаю. Інша країна, яка йому подобається своїм динамізмом. Але сказав, що не сліпий, і бачить проблеми біності, нерівності в Україні. Сам він працює в медичному секторі. Видався також досить поінформованим станом медицини в Україні, країні, де краще бути багатим та здоровим, ніж бідним та хворим. Пан розробив засіб діагностики раку і сподівається його продати державі чи приватним клінікам в Україні. Планує повернутися ще у червні і вересні.
Сам мене запитав, чи бачу я зміни в країні за ті десять років подорожей.
Я свою щорічну поїздку завжди чекаю з нетерпінням. Перші дні дивні - ніби я під впливом наркотичної речовини, хожу трохи пришиблена, не розуміючи де я і що я. Особливо сильним було це відчуття на Ярославому Валу. Начитавшись книг про «Особняки Києва», в мене відбулося потроєння відчуття простору: я на цій вулиці сто років назад, десять років назад і сьогодні. Тобто одночасно уявлялося, згадувалося і вбиралося/всмоктувалося. Було дивно, ніби потрапила в інший вимір.
Через перші три-п»ять днів-тиждень, я нарешті приходжу до тями, і стаю як звичайний мешканець України. Хоча можливо не зовсім звичайний, бо продовжую мати порівняльний погляд. Ну оскільки велике видно з відстані - життя у Франції мені дає цю відстань(звідки, шановне панство, і моя українська, але про це іншим разом).
Ось деякі (поверхневі) підсумки 2013.
Негатив:
- українське радіо.
У батьків на кухні «проводне» (хоча б «бандерівці» сказали дротове :) ) радіо яке постійно включене. Воно є отим чимось нерухомим : здавалося б - ті ж голоси, ті ж заставки. Мене завжди дратує, коли канал чи сайт змінює форму, заставки, бо маркетинг вимагає. Так от - це радіо зберігло свою форму, але ж інформація яка там іде - це ж мама моя рідна! Постійно приховано-наявна реклама медикаментів, церков (чи то пак, церкви... не прислухалася). Якщо грошей нема, а хтось захворів здається тобі один шлях - до церкви, або в секту. Останнє, що мене вбило, це передача до уваги тих, хто шукає заробіток на літо. Там пані з центра зайнятості так і сказала - «діти, для вашої майбутньої кар»єри, працюйте безкоштовно влітку». Розумію про що мова, але ж людина офіційна, вона не має право таке радити: привіт тобі, кодекс праці! Не кажучи вже про власну оцінку цих дітей свої вартості.
- дороги.
Ну тут було багато що сказано і написано до мене. Без коментарів.
- закриття «Бабуїна».
Десять років назад закрили «Останню Барикаду». По-справжньому корисні заклади. Асфіксія.
Взагалі, здається життя саме на собі закривається. Якісь представництва згортаються компаній, країн...
Позитив:
- як кажуть в Одесі, - таки люди
В метро поступаються місцем пасажирам з дітьми, інвалідам та особам лінього віку. Дуже просто. У тому ж Парижі можна довго шукати когось хто поступиться місцем (якщо це буде не Парасоля.... яку ж, щоправда, відразу бабця вичитає, за те, що її сприйняли за інваліда, а вона ще ого-го нічогісінька!).
- Озеленення
можливо стосується тільки періферії, там де люди з села понаїхали, але в українського мешканця міста таки зелена рука. Які прекрасні квіти ростуть перед багатоповерхівками. Здається декілька років назад це було не так розвинено. А сьогодні враження, що іде «соцзмагання» в кого краще прикрашено територію навколо будинка.
- Здивував цирк
Він, як українське радіо - зберіг ту ж саму форму, що й у дитистві (за виключенням червоного килима який зник з манежа, і появою різних прибамбасів, які продають у фойє... зате тепер можна з артистами сфотографуватися. Нама приємно, а їм, бідним, нема коли перепочити). Якість номерів суперова. Що правда зилишилися, здається, чи-то старі, чи-то молодь. Тигрів не стало. Це Шевченки (Володимир і Тетяна, якщо пам»ять не зраджує) вийшла на пенсію і не знайшла кому передати своїх кошенят?
Взагалі щороку здається, що я потрапила у оповідання Рея Бредбері «Ефект метелика» - повернувшись у свій «старий» світ, бачиш, що світ непомітно, але сутт»єво змінився. Президент не той, літери в абетці не зовсім ті, тощо. Ось і подумалося, мабуть всі хто поїхав, своєю критичною масою, також створюють ефект метелика. Якби люди залишилися, то і сьогодення було б інакше.
Але історія не любить «якби».
Таке.
В цей раз сусідом вийвився француз, років сорока з копійками. Він був в Україні вперше. Сказав, що країна за ті два дні, що він там провів у справах йому сподобалася, особливо люди. У справах власного бізнеса він багато подорожує, наступна подорож до Китаю. Інша країна, яка йому подобається своїм динамізмом. Але сказав, що не сліпий, і бачить проблеми біності, нерівності в Україні. Сам він працює в медичному секторі. Видався також досить поінформованим станом медицини в Україні, країні, де краще бути багатим та здоровим, ніж бідним та хворим. Пан розробив засіб діагностики раку і сподівається його продати державі чи приватним клінікам в Україні. Планує повернутися ще у червні і вересні.
Сам мене запитав, чи бачу я зміни в країні за ті десять років подорожей.
Я свою щорічну поїздку завжди чекаю з нетерпінням. Перші дні дивні - ніби я під впливом наркотичної речовини, хожу трохи пришиблена, не розуміючи де я і що я. Особливо сильним було це відчуття на Ярославому Валу. Начитавшись книг про «Особняки Києва», в мене відбулося потроєння відчуття простору: я на цій вулиці сто років назад, десять років назад і сьогодні. Тобто одночасно уявлялося, згадувалося і вбиралося/всмоктувалося. Було дивно, ніби потрапила в інший вимір.
Через перші три-п»ять днів-тиждень, я нарешті приходжу до тями, і стаю як звичайний мешканець України. Хоча можливо не зовсім звичайний, бо продовжую мати порівняльний погляд. Ну оскільки велике видно з відстані - життя у Франції мені дає цю відстань(звідки, шановне панство, і моя українська, але про це іншим разом).
Ось деякі (поверхневі) підсумки 2013.
Негатив:
- українське радіо.
У батьків на кухні «проводне» (хоча б «бандерівці» сказали дротове :) ) радіо яке постійно включене. Воно є отим чимось нерухомим : здавалося б - ті ж голоси, ті ж заставки. Мене завжди дратує, коли канал чи сайт змінює форму, заставки, бо маркетинг вимагає. Так от - це радіо зберігло свою форму, але ж інформація яка там іде - це ж мама моя рідна! Постійно приховано-наявна реклама медикаментів, церков (чи то пак, церкви... не прислухалася). Якщо грошей нема, а хтось захворів здається тобі один шлях - до церкви, або в секту. Останнє, що мене вбило, це передача до уваги тих, хто шукає заробіток на літо. Там пані з центра зайнятості так і сказала - «діти, для вашої майбутньої кар»єри, працюйте безкоштовно влітку». Розумію про що мова, але ж людина офіційна, вона не має право таке радити: привіт тобі, кодекс праці! Не кажучи вже про власну оцінку цих дітей свої вартості.
- дороги.
Ну тут було багато що сказано і написано до мене. Без коментарів.
- закриття «Бабуїна».
Десять років назад закрили «Останню Барикаду». По-справжньому корисні заклади. Асфіксія.
Взагалі, здається життя саме на собі закривається. Якісь представництва згортаються компаній, країн...
Позитив:
- як кажуть в Одесі, - таки люди
В метро поступаються місцем пасажирам з дітьми, інвалідам та особам лінього віку. Дуже просто. У тому ж Парижі можна довго шукати когось хто поступиться місцем (якщо це буде не Парасоля.... яку ж, щоправда, відразу бабця вичитає, за те, що її сприйняли за інваліда, а вона ще ого-го нічогісінька!).
- Озеленення
можливо стосується тільки періферії, там де люди з села понаїхали, але в українського мешканця міста таки зелена рука. Які прекрасні квіти ростуть перед багатоповерхівками. Здається декілька років назад це було не так розвинено. А сьогодні враження, що іде «соцзмагання» в кого краще прикрашено територію навколо будинка.
- Здивував цирк
Він, як українське радіо - зберіг ту ж саму форму, що й у дитистві (за виключенням червоного килима який зник з манежа, і появою різних прибамбасів, які продають у фойє... зате тепер можна з артистами сфотографуватися. Нама приємно, а їм, бідним, нема коли перепочити). Якість номерів суперова. Що правда зилишилися, здається, чи-то старі, чи-то молодь. Тигрів не стало. Це Шевченки (Володимир і Тетяна, якщо пам»ять не зраджує) вийшла на пенсію і не знайшла кому передати своїх кошенят?
Взагалі щороку здається, що я потрапила у оповідання Рея Бредбері «Ефект метелика» - повернувшись у свій «старий» світ, бачиш, що світ непомітно, але сутт»єво змінився. Президент не той, літери в абетці не зовсім ті, тощо. Ось і подумалося, мабуть всі хто поїхав, своєю критичною масою, також створюють ефект метелика. Якби люди залишилися, то і сьогодення було б інакше.
Але історія не любить «якби».
Таке.