для роверистів пошкодували фарби
Властиво людям забивати забувати про дрібниці. Через які можна втрапити в серйозну халепу. Кілька тижнів тому вирішили ми покататись в горах біля Ворохти. Зараз в горах якраз активно розробляють маршрути для прогулянок на велосипедах, організатори цієї справи намалювали і розтиражували вже першу карту з маршрутами. Тобто все виглядало цивілізовано. Тож вивчили ми карту, взяли роверики, начепили велочепчики для більшої безпеки і поїхали кататися. Перший маршрут виявився доволі простим і необтяжливим (все, як писали укладачі карти) -- така собі романтична роверова подорож дорогами, що ведуть попід старі австрійські мости Ворохти.
А от вертатись ми вирішили іншим маршрутом - трохи довшим і складнішим. Тут нас і підстерігала прикра несподіванка - ми збилися з дороги. По тій простій причині, що мітки, якими ознаковували маршрут, знаходились на значній відстані одна від одної. А час від часу траплялися роздоріжжя. І обирати, куди їхати, доводилось інтуїтивно. От одного разу інтуїція нас і підвела - і ми забрели в хащі. Результат - до села ми дійшли пізно вночі, дві години довелося йти з роверами напотемках по лісу без ліхтариків (бо на нічну прогулянку ми не розраховували). Не знаю, чи водяться в навколоворохтянських лісах якісь непривітні до людей дикі звірі, але страху я наїлася.
Звісно, якби не наша самовпевненість, то ми б не заблукали у лісі, хоча б тому, що повернулися б до села вже відомою дорогою. Але питання в іншому - чому люди, які беруться за розробку туристичних маршрутів, так легковажно до цього ставляться. Знак на роздоріжжі, який би вказував чіткий напрям маршруту, зекономив би нам час і сили. Якби мітки маршруту були розміщені ближче одна до одної, то не треба було б перепитувати у господарів поодиноких хат, що траплялися на дорозі, чи правильним шляхом ми їдемо, що теж заощадило б трохи часу. Фактично зайвий літр фарби, витрачений на позначки, зробив би маршрут безпечнішим...
А от вертатись ми вирішили іншим маршрутом - трохи довшим і складнішим. Тут нас і підстерігала прикра несподіванка - ми збилися з дороги. По тій простій причині, що мітки, якими ознаковували маршрут, знаходились на значній відстані одна від одної. А час від часу траплялися роздоріжжя. І обирати, куди їхати, доводилось інтуїтивно. От одного разу інтуїція нас і підвела - і ми забрели в хащі. Результат - до села ми дійшли пізно вночі, дві години довелося йти з роверами напотемках по лісу без ліхтариків (бо на нічну прогулянку ми не розраховували). Не знаю, чи водяться в навколоворохтянських лісах якісь непривітні до людей дикі звірі, але страху я наїлася.
Звісно, якби не наша самовпевненість, то ми б не заблукали у лісі, хоча б тому, що повернулися б до села вже відомою дорогою. Але питання в іншому - чому люди, які беруться за розробку туристичних маршрутів, так легковажно до цього ставляться. Знак на роздоріжжі, який би вказував чіткий напрям маршруту, зекономив би нам час і сили. Якби мітки маршруту були розміщені ближче одна до одної, то не треба було б перепитувати у господарів поодиноких хат, що траплялися на дорозі, чи правильним шляхом ми їдемо, що теж заощадило б трохи часу. Фактично зайвий літр фарби, витрачений на позначки, зробив би маршрут безпечнішим...