Про Михайлівський Золотоверхий
Таки стара й добра традиція ще жива - наші монастирі завжди були у вирі визвольної боротьби, і були з народом, а не проти нього .)
Цікаво, а чи пустили б їх у Лавру, у Свято-Успенський храм, скажімо?..
Боляче від цього. Бо не пустили б.
* * *
Розмова із о. Антонієм, який вчинив так, як і мав учинити. Тут усе не дослівно, бо витягати мобілку й записувати я просто посоромився. Питав Олекса (бо вони знайомі), питав, по суті, для мене, бо він те все вже знав («Ходімо, я тебе з нашим героєм познайомлю»). Я стояв та слухав.
- Коли вони підбігли до брами, хтось один переліз десь отам, побіг стукати у те вікно, підняв о. Фотія. Отець Фотій побіг до мене. Я спершу подумав, що може бути й провокація, й що завгодно, а потім - буде, як буде. Як Бог дасть. Пустили їх, замкнули ворота. Вони ще хапалися за лавки, щоб, ніби, барикаду яку зробити, а я їм кажу: «Ні, хлопці, воно вам однак не допоможе; а тут - монастир, тут не треба барикад». А беркутівці підійшли до воріт.
- Якби хотіли, могли би так само перелізти, звичайно.
- Так... Ну, постояли трохи та й пішли... А я бачу - ці діти трусяться, й побиті. То я відчинив храм, пустив їх всередину.
- (трохи дивне питання, я сам не зрозумів, про що: чи чого таки пустили, чи чого саме в Михайлівський, а не в Трапезну чи ще кудись, чи чого саме о. Антоній) А чого ж Ви пустили їх у храм?
- Бо у мене ключі :-)
- То я ж і кажу, що Ви - наш герой :-)
- Та який я герой, герой - отець ... (він сказав, але я забув), я його розбудив, і він їм чаю нагрів та підгодував, і цілий день сьогодні чай готує.
- Так а далі що, на ніч як вирішили?
- Патріарх розпорядився, щоб храми на ніч не замикали. Хай заходять.
- А Ви?
- Ну, будемо усю ніч акафісти служити, по черзі. А як же. Будемо молитися.
* * *
Отаке.