(no subject)
В кафе я замовила каву з молоком. Принесли просто каву, я випила її, але коли розраховувалася - бевкнула, що молока-то не було. Офіціант відповів: «Ну вот, тепер вы всем расскажете, что в Донецке плохие официанты!» Нічого подібного, запевнила я.
Коли їхала в таксі, поруч стався інцидент в автобусі - якийсь чоловік обкладав добірним матом тата з дитиною на плечах. Таксист зауважив: «Ну вот, теперь вы будете думать, что в Донецке все такие». Що ви, що ви, всяке буває, сказала я.
На вокзалі я шукала колегу й звернулася до міліціонера, чи є тут інші каси, бо під головними я її не знайшла. Він відповів: «А вы шо, дивчына, думали, у нас тут в Донецке одна касса?»
Мені стало ніяково, що мешканці міста живуть у постійному очікуванні стороннього осуду. Інколи я говорила як вони, щоб побачити їх у природній ситуації - брала в дзьоба рибину й одягала на себе, так би мовити, костюм чаплі. Звичайнісінькі люди, тільки поранені інформаційною нелюбов’ю. Я б сказала, сталася велика педагогічна помилка. І навіть те, що я це кажу з позиції якогось уявного католицького місіонера в Африці - це теж велика помилка.
У потязі на Донецьк я спала на верхній поличці і мені наснився художник, ніби він їсть стронцій, щоб світитися на фотографіях. Я його знімаю й коментую: "Щось ти слабо світишся", а він мені - "Просто ще мало з'їв".
Донецьк сам собі Київ, йому не потрібна столиця. Тут є ріка, тополині завірюхи, пластикові бізнес-центри "Акула", магазини "Доярушка" (це нас єднає, в Києві я живу над магазином "Кумушка"), фантастичні вілли з ліпниною і гербами, гарні жінки з вольовими обличчями. Донецька жінка, якій виповнилося 50 - це Родинамать-зовёт, яка одягнула панамку і квітчастий сарафан. Довжелезні вулиці, як у фільмах про Детройт, авантюрна постать Артема (вчився в Парижі, працював у Гонконзі, сидів у Австралії, двадцять років регулярно організовував збройні повстання, і його ніхто за це не розстріляв). Промзона з гіпнотичною естетикою заворожує, як парад у Північній Кореї, думаєш - "Боже, яка краса, як добре, що вона далеко від мене".
Коли їхала в таксі, поруч стався інцидент в автобусі - якийсь чоловік обкладав добірним матом тата з дитиною на плечах. Таксист зауважив: «Ну вот, теперь вы будете думать, что в Донецке все такие». Що ви, що ви, всяке буває, сказала я.
На вокзалі я шукала колегу й звернулася до міліціонера, чи є тут інші каси, бо під головними я її не знайшла. Він відповів: «А вы шо, дивчына, думали, у нас тут в Донецке одна касса?»
Мені стало ніяково, що мешканці міста живуть у постійному очікуванні стороннього осуду. Інколи я говорила як вони, щоб побачити їх у природній ситуації - брала в дзьоба рибину й одягала на себе, так би мовити, костюм чаплі. Звичайнісінькі люди, тільки поранені інформаційною нелюбов’ю. Я б сказала, сталася велика педагогічна помилка. І навіть те, що я це кажу з позиції якогось уявного католицького місіонера в Африці - це теж велика помилка.
У потязі на Донецьк я спала на верхній поличці і мені наснився художник, ніби він їсть стронцій, щоб світитися на фотографіях. Я його знімаю й коментую: "Щось ти слабо світишся", а він мені - "Просто ще мало з'їв".
Донецьк сам собі Київ, йому не потрібна столиця. Тут є ріка, тополині завірюхи, пластикові бізнес-центри "Акула", магазини "Доярушка" (це нас єднає, в Києві я живу над магазином "Кумушка"), фантастичні вілли з ліпниною і гербами, гарні жінки з вольовими обличчями. Донецька жінка, якій виповнилося 50 - це Родинамать-зовёт, яка одягнула панамку і квітчастий сарафан. Довжелезні вулиці, як у фільмах про Детройт, авантюрна постать Артема (вчився в Парижі, працював у Гонконзі, сидів у Австралії, двадцять років регулярно організовував збройні повстання, і його ніхто за це не розстріляв). Промзона з гіпнотичною естетикою заворожує, як парад у Північній Кореї, думаєш - "Боже, яка краса, як добре, що вона далеко від мене".