Костянтин Москалець. «Досвід коронації»
Поети бувають щасливими
Кость Москалець - фігура в українській літературі осібна і загадкова. Він називає свій дім «келією троянди», життя письменника схоже на ілюстрації до книжок його улюбленого Германа Гессе. Бувають і публічні дискусії з читачами, і спільні концерти з музикантом Віктором Морозовим. Але інтенсивність буття цього автора вочевидь спрямована вглиб, у світ слів, філософії Гайдеггера та квітникарства.
Літературних премій у творчій долі цього автора було вдосталь. Окрім академічних відзнак за поезію та есеїстику, наприкінці минулого року збірка вибраної прози Москальця «Досвід коронації» була визнана книжкою року в номінації «красне письменство». Тож поки він вирощує квіти і слова, його книжки поволі знаходять потрібних адресатів, особливо тих, які люблять повільне читання.
Найперше, що вирізняє письмо Москальця - поетична лінза, через яку він розглядає замерзлі тіла птахів у парку чи спостерігає, як вітер гортає сторінки жіночих спідниць і гойдає «гнучкі водорості запашних дівочих тіл». Його метафорична філософія нагадує притчі Заратустри, якби той був ліриком і сидів під яблунею в українському селі. Він би неодмінно говорив як ліричний оповідач Москальця в нарисі «Сполохи»: коли довго у морі, то перестаєш відчувати себе окремою рікою і здобуваєш відчуття того, що ти - море. Коли довкола стільки яблук, звикаєш до їхніх пахощів і сам стаєш осіннім яблуком.
Центральний текст книжки - роман «Вечірній мед», завдяки якому свого часу багато читачів відкрили для себе Москальця не лише як поета. Своєрідність роману полягає в різних регістрах оповіді, які змінюються ніби під пальцями вправного акордеоніста, від чого текст спочатку видається щільною, але безсюжетною атмосферою, до якої запрошують читача. Далі роман стає щоденником у листах, бувальщиною із життя пострадянської богеми, а завершується ліричною зустріччю головного героя Костика з янголом і тінню коханої.
«Вечірній мед» - це один з найкращих путівників по Львову, у якому немає кав’ярень з бомбетлями і пляцками, але живе дух творчості, романтичного пияцтва, а саме місто постає літературним текстом зі своїми персонажами - Чемоданом (Винничуком), Рябчуком, Чубаєм, Малковичем, художниками і музикантами, яким завжди чогось бракує - «то сигарети, то меча». Вони граються словами, пересипають мову каламбурами, від чого вона досягає тієї ж стадії п’янкості, що і самі персонажі. «Мова - це вино, а мислення - це свята тверезість», - кажуть вони, переконані у власній геніальності і сповнені сміливих планів.
Одначе приходять дев’яності роки і богемна тусовка опиняється у світі абсурду, де виказати свою належність до мистецтва - все одно, що натягнути на себе червоного клоунського носа. Тут з’являється цілком інший текст, київський - зі швидкісними трамваями, жебраками і мільйонерами, спонсорами і махінаторами. Колишня богема настільки розгублена перед обличчям злиденності, що не соромиться збирати недопалки під рестораном.
І навіть публікація книжки не приносить Костику щастя, адже довкола немає людей, яким потрібні його рими. Довга дорога поета з пачками книжок на «кравчучці», кпини міліціонерів і розідрані примірники під ногами перехожих - маленька Голгофа кожного творчого інтелігента того часу. Усе, як на картинах Бройгеля - зимові клопоти мурашиних людей і замерзлі птахи на деревах, до яких нікому немає діла.
Утім, авторові вдається подати цю зимову історію з гіркою самоіронією, він навіть розкриває буцімто страшний секрет написання «Московіади» Андруховича. Виявляється, вахтерка московського літературного інституту баба Кіра просто не пустила Андруховича по горілку, що вилилося у художній вирок цілій Імперії зла.
Ми дізнаємося про редакцію одного вірша Івана Малковича, у якій сутність цілої епохи, а також упізнаємо постать Ольги Герасим’юк в образі журналістки Аліни, яка наважується на зйомки свята спалення книги. Карнавал дев’яностих непомітно перетікає в любовну лірику Трістана та Ізольди - Костика та його коханої Андрусі, котрі пов’язані між собою цитатами з віршів. І не залишається жодних звинувачень і вироків часові, друзям чи коханим - лише вдячність і концентрований спогад про можливий рай на двох. За версією Москальця, він цілком досяжний.
Написано для журналу "ШО" №5-6