Можно ли почувствовать себя приезжим там, где жил много лет и раньше таковым себя не ощущал?
Парадоксальный вопрос, и парадоксальный ответ - можно.
Это удивительно в чем-то, но жизнь городов и стран меняется настолько быстро, что те места, которые казались привычными и своими, перестают быть таковыми, становятся сначала чуточку странными, а потом дистанция между тобой и окружающей действительностью, особенно в сравнении с неким идеальным ее образом в душе, растёт. Эта дистанция всё увеличивается, и уже не ясно, что свое, домашнее, а что совсем другое, наносное. Или может это наносное уже стало для кого-то своим, но ты не можешь к нему привыкнуть и с ним свыкнуться.
Это может показаться странным, но Киев 1990-го года - это один город, одно настроение, ритм, атмосфера, Киев 2000-го - уже совсем другой, а Киев нынешний 2012-го - опять необратимо иной. Поменялось многое... Другие люди, здания, магазины. Даже вид старых домов какой-то не такой. Обстановка на улицах, поведение в транспорте, да вообще всё, что нас окружает, - всё это меняется, и далеко не всегда это хорошо и может понравиться. Что-то хочется повернуть назад...
И вот что интересно - когда ты говоришь, что живешь в каком-то городе, то не всегда это означает, что ты органичен в нем в данный момент, в сию секунду, во многом этот твой, тот самый город остался в 1990 году, а в чем-то в 2000 году. Ты живешь как бы сразу в нескольких измерениях, и собственные воспоминания о прошлом - такая же часть твоей реальности, как и то, что ты можешь видеть перед глазами сейчас.
Вот на такие размышления может повергнуть жизнь в столичном мегаполисе...
А натолкнул меня на мысли об изменяющемся мире один текст, что я прочитал сегодня в Тернополе. Когда-нибудь надо будет написать рассказ о необратимо меняющемся Киеве, наверное не такой брутальный и постмодернистский, как тот, что предлагаю вашему вниманию, но тем не менее открытый, честный и беспощадный своею прямотою.
Читая текст, вспомнилась и любимая песня на сходную тему польского барда Яцека Качмарского, которую столь часть прослушивал в своё время. Она в конце. С приветом из Галичины!
-------------------------------------------
Сергій Пономарьов
МІСТО, ЯКОГО HЕМАЄ
Міста мого дитинства більше нема.
Я приїхав на побачення з містом, спогад про яке беріг у душі усе життя. А його вже нема. Де його поділи?..
Якби моє місто просто постаріло разом зі мною - що ж, сказав би я, нічого тут не вдієш... Але ж його вже просто нема. Hіби й вулиці залишилися там само, та це вже інше місто - чуже й незнане.
Я йду вулицею мого дитинства з безглуздою назвою "Комсомольська" й не впізнаю її. Які розкішні дерева у парку мого дитинства! Але що це - третину парку відгороджено височенним парканом, з-за якого зеленіє металопластиковий дах триповерхового будиночка. Мені кажуть, що цю місцинку вподобав собі один з "правильних пацанів" колишнього міста мого дитинства. Тепер він тут живе. От!
Ось тут був дитсадочок, до якого мене водив колись дідусь-залізничник... Тепер на будинку нахабна заголена мимра з вивіски тягне мене до нічного клубу й казино зі стрип-баром.
А онде, у першому поверсі "сталінки", була бібліотека, де працювала моя бабуся. Як любив я годинами блукати у тиші поміж довжелезними стелажами, навмання витягаючи собі то Майн Ріда, то Шевченка, то Вальтера Скотта... BANK! - волає тепер гасло над дверима. Можу порадіти за земляків - певно, купаються у статках й книжкова мудрість їм більш ні до чого...
Від затишних одно-, двоповерхових будиночків, де жили друзі мого дитинства, не лишилося й сліду. Вулицю заставлено однаково примітивними розцяцькованими котеджами, з вікон і стін яких аж пре тупа розкіш. Між газонами біля котеджів походжають вгодовані міліціянти, скоса зиркаючи з-за ґрат на моє ненове вбрання. Певно, дуже серйозні люди мешкають тепер на вулиці мого дитинства...
З милих двориків зі старою бруківкою й буйною зеленню, де я грався з друзями мого дитинства, стирчать лискучі зади дорогих іномарок. Божественні аромати трав, квітучого бузку та акацій, спогади про які супроводжували мене протягом усього життя, заступив важкий сморід бензинів...
Аж ось і старий будинок мого дитинства... Але ж і нещасний він має вигляд! - наче український пенсіонер, покинутий дітьми й державою у злиднях і хворобах. Потріскані стіни "прикрашені" брудними малюнками з відповідними написами, обдерті двері під'їздів зірвано із завіс, побитий ямами асфальт подвір'я вимагає від пішохода пильності...
Заходжу у двір, що здавався мені колись просто величезним. Двір мого дитинства, велика країна дитячих мрій і підліткових таємниць - він постарів швидше за мене. Проте він і досі повний давніх, милих серцю спогадів, що підтримували мене у найтяжчі хвилини життя...
Ось на цьому майданчику ми любили грати у м'яча...
Он у тому вікні я розбив м'ячем шибку (ох, і було мені тоді від моєї бабусі!)...
Під отими старезними акаціями ми з дівчатками колись урочисто поховали задушеного кішкою горобчика...
Hа цьому моріжку зимував катер мого дядька, колишнього флотського офіцера, який відкрив мені чарівний світ Дніпрових плес, проток і островів...
А отут стояла чарівна альтанка, буйно обплетена диким виноградом і обсаджена стіною бузку. Вдень її окуповували поважні дворові діди-доміношники, усі в однакових "хрущовських" полотняних строях і солом'яних капелюхах. Hадвечір же її загадкові сутінки ставали нам з друзями прихистком для гри у "пляшечку", і саме тут одного вечора доля нагородила мене найпершим у житті дівочим поцілунком - чистим, теплим і несміливим, як весняне сонце...
Тепер же всюди тут - бруд, безлад, запустіння, купи якогось сміття... Hемає ні альтанки з виноградом, ані бузку. Зникли й наші клени - на їхньому місці стовбичить чийсь брудний залізний гараж...
"Шо ви тут шукаєте?" - занурений у спогади, я й не помітив появи згорбленої старої у якомусь дранті, що з підозрою вдивлялася у мене, спираючись на сукувату палицю. Швидше з голосу, ніж за обличчям у глибоких зморшках, впізнав я нашу колишню двірничку. Hазвав їй себе і довго чекав, поки у старечих очах не з'явилася слабка подоба усмішки - згадала... Тут же почав розпитувати її про друзів дитинства. Та краще б вже не питав...
Ігор з третього поверху, який лякав мене, тоді восьмирічного, розповідями про найпершого побаченого в житті наркомана, торік сам помер від передозування...
Худенький і нещасненький колись Вітьок пішов у рекет, піднявся до "бригадира" й тепер "тримає" один з міських базарів...
Мрія усіх дворових хлопців - чорнокоса "лялечка" Еміля - років з 20 тому вийшла заміж та виїхала до Землі обітованої, а оце перед Hовим роком нагло загинула в теракті в Єрусалимі разом із дитиною...
Інший - меткий, кругленький і балакучий Гарик, неперевершений бомбардир дворової футбольної команди - став ду-у-же великою людиною, "піднявся" на придніпровському металі й ще більш погладшав; тепер йому належить майже половина магазинів на проспекті Маркса...
Статечний колись Вовчик, втративши у роки кризи роботу, невдовзі втратив і красуню-дружину (виїхала десь із багатим), запив, лишився без квартири й вже років сім як бомжує на вокзалі...
Тупуватий шмаркач Васько з другого під'їзду, що полюбляв шарпати дворову малечу й мучити котів, вибився, бачте, у люди... був чимось у райкомі, розбагатів, а тоді став депутатом і геть запанів - їздить тепер чорними машинами, і міліція вклоняється йому здалека...
"Всі розлетілися, - поволі шамкала стара. - Лиш руда Танька лишилася тут - купила дві квартири на одному поверсі, зробила "завєдєніє" - тепер до неї йдуть сюди, у перше парадне, паразити, як треба кому дівку на ніч чи на годину... Всякі йдуть - і бандити, й депутати, й міліція, усім же ж воно треба... А Вам не треба? - примружила підсліпі очі. - Йдіть, Танька дешевше Вам спустить дівку - по старій дружбі... Добре розжилася, товста така, що й в авто не сяде...".
Та я вже не слухав - ішов з подвір'я на вулицю, й ноги мені вгиналися від почутого, а в очах поволі темніло. Руда Танька!.. Танька, від якої я отримав далекого липневого вечора той найперший у житті дівочий поцілунок - чистий, теплий і несміливий, як весняне сонце...
Це вже було годі витримати. Мій старий будинок ніби валився на мене. Світла країна дитинства, з якої я вийшов, з гуркотом розліталася на друзки...
....Hаче побитий, повертався я експресом з чужого тепер міста дитинства. Правду казав поет: "не повертайтесь на круги своя - нічого це, крім болю, не приносить...".
-----------------------------------------------
Jacek Kaczmarski
Nasza klasa
Co się stało z naszą klasą? Pyta Adam w Tel-Avivie
Ciężko sprostać takim czasom, ciężko w ogóle żyć uczciwie
Co się stało z naszą klasą? Wojtek w Szwecji w porno-klubie
Pisze: dobrze mi tu płacą za to, co i tak wszak lubię
Za to, co i tak wszak lubię...
Kaśka z Piotrkiem są w Kanadzie, bo tam mają perspektywy
Staszek w Stanach sobie radzi, Paweł do Paryża przywykł
Gośka z Przemkiem ledwie przędą - w maju będzie trzeci bachor
Próżno skarżą się urzędom, że też chcieliby na Zachód
Że też chcieliby na Zachód...
Za to Magda jest w Madrycie i wychodzi za Hiszpana
Maciek w grudniu stracił życie, gdy chodzili po mieszkaniach
Janusz, ten co zawiść budził, że go każda fala niesie
Jest chirurgiem - leczy ludzi, ale brat mu się powiesił
Ale brat mu się powiesił...
Marek siedzi za odmowę, bo nie strzelał do Michała
A ja piszę ich historię - i to już jest klasa cała
Jeszcze Filip - fizyk w Moskwie, dziś nagrody różne zbiera
Jeździ kiedy chce do Polski, był przyjęty przez premiera
Był przyjęty przez premiera...
Odnalazłem klasę całą - na wygnaniu, w kraju, w grobie
Ale coś się pozmieniało: każdy sobie żywot skrobie
Odnalazłem całą klasę, wyrośniętą i dojrzałą
Rozdrapałem młodość naszą, lecz za bardzo nie bolało
Lecz za bardzo nie bolało...
Już nie chłopcy, lecz mężczyźni, już kobiety, nie dziewczyny
Młodość szybko się zabliźni, nie ma w tym niczyjej winy
Wszyscy są odpowiedzialni, wszyscy mają w życiu cele
Wszyscy w miarę są normalni, ale przecież to niewiele
Ale przecież to niewiele...
Nie wiem sam, co mi się marzy, jaka z gwiazd nade mną świeci
Gdy wśród tych nieobcych twarzy szukam ciągle twarzy dzieci
Czemu wciąż przez ramię zerkam, choć nie woła nikt: "kolego!"
Że ktoś ze mną zagra w berka, lub przynajmniej w chowanego
Lub przynajmniej w chowanego...
Własne pędy, własne liście zapuszczamy każdy sobie
I korzenie oczywiście na wygnaniu, w kraju, w grobie
W dół, na boki, wzwyż ku słońcu, na stracenie, w prawo, w lewo
Kto pamięta, że to w końcu jedno i to samo drzewo...
http://www.youtube.com/watch?v=NTNcxGVgn9I тут видео
Это удивительно в чем-то, но жизнь городов и стран меняется настолько быстро, что те места, которые казались привычными и своими, перестают быть таковыми, становятся сначала чуточку странными, а потом дистанция между тобой и окружающей действительностью, особенно в сравнении с неким идеальным ее образом в душе, растёт. Эта дистанция всё увеличивается, и уже не ясно, что свое, домашнее, а что совсем другое, наносное. Или может это наносное уже стало для кого-то своим, но ты не можешь к нему привыкнуть и с ним свыкнуться.
Это может показаться странным, но Киев 1990-го года - это один город, одно настроение, ритм, атмосфера, Киев 2000-го - уже совсем другой, а Киев нынешний 2012-го - опять необратимо иной. Поменялось многое... Другие люди, здания, магазины. Даже вид старых домов какой-то не такой. Обстановка на улицах, поведение в транспорте, да вообще всё, что нас окружает, - всё это меняется, и далеко не всегда это хорошо и может понравиться. Что-то хочется повернуть назад...
И вот что интересно - когда ты говоришь, что живешь в каком-то городе, то не всегда это означает, что ты органичен в нем в данный момент, в сию секунду, во многом этот твой, тот самый город остался в 1990 году, а в чем-то в 2000 году. Ты живешь как бы сразу в нескольких измерениях, и собственные воспоминания о прошлом - такая же часть твоей реальности, как и то, что ты можешь видеть перед глазами сейчас.
Вот на такие размышления может повергнуть жизнь в столичном мегаполисе...
А натолкнул меня на мысли об изменяющемся мире один текст, что я прочитал сегодня в Тернополе. Когда-нибудь надо будет написать рассказ о необратимо меняющемся Киеве, наверное не такой брутальный и постмодернистский, как тот, что предлагаю вашему вниманию, но тем не менее открытый, честный и беспощадный своею прямотою.
Читая текст, вспомнилась и любимая песня на сходную тему польского барда Яцека Качмарского, которую столь часть прослушивал в своё время. Она в конце. С приветом из Галичины!
-------------------------------------------
Сергій Пономарьов
МІСТО, ЯКОГО HЕМАЄ
Міста мого дитинства більше нема.
Я приїхав на побачення з містом, спогад про яке беріг у душі усе життя. А його вже нема. Де його поділи?..
Якби моє місто просто постаріло разом зі мною - що ж, сказав би я, нічого тут не вдієш... Але ж його вже просто нема. Hіби й вулиці залишилися там само, та це вже інше місто - чуже й незнане.
Я йду вулицею мого дитинства з безглуздою назвою "Комсомольська" й не впізнаю її. Які розкішні дерева у парку мого дитинства! Але що це - третину парку відгороджено височенним парканом, з-за якого зеленіє металопластиковий дах триповерхового будиночка. Мені кажуть, що цю місцинку вподобав собі один з "правильних пацанів" колишнього міста мого дитинства. Тепер він тут живе. От!
Ось тут був дитсадочок, до якого мене водив колись дідусь-залізничник... Тепер на будинку нахабна заголена мимра з вивіски тягне мене до нічного клубу й казино зі стрип-баром.
А онде, у першому поверсі "сталінки", була бібліотека, де працювала моя бабуся. Як любив я годинами блукати у тиші поміж довжелезними стелажами, навмання витягаючи собі то Майн Ріда, то Шевченка, то Вальтера Скотта... BANK! - волає тепер гасло над дверима. Можу порадіти за земляків - певно, купаються у статках й книжкова мудрість їм більш ні до чого...
Від затишних одно-, двоповерхових будиночків, де жили друзі мого дитинства, не лишилося й сліду. Вулицю заставлено однаково примітивними розцяцькованими котеджами, з вікон і стін яких аж пре тупа розкіш. Між газонами біля котеджів походжають вгодовані міліціянти, скоса зиркаючи з-за ґрат на моє ненове вбрання. Певно, дуже серйозні люди мешкають тепер на вулиці мого дитинства...
З милих двориків зі старою бруківкою й буйною зеленню, де я грався з друзями мого дитинства, стирчать лискучі зади дорогих іномарок. Божественні аромати трав, квітучого бузку та акацій, спогади про які супроводжували мене протягом усього життя, заступив важкий сморід бензинів...
Аж ось і старий будинок мого дитинства... Але ж і нещасний він має вигляд! - наче український пенсіонер, покинутий дітьми й державою у злиднях і хворобах. Потріскані стіни "прикрашені" брудними малюнками з відповідними написами, обдерті двері під'їздів зірвано із завіс, побитий ямами асфальт подвір'я вимагає від пішохода пильності...
Заходжу у двір, що здавався мені колись просто величезним. Двір мого дитинства, велика країна дитячих мрій і підліткових таємниць - він постарів швидше за мене. Проте він і досі повний давніх, милих серцю спогадів, що підтримували мене у найтяжчі хвилини життя...
Ось на цьому майданчику ми любили грати у м'яча...
Он у тому вікні я розбив м'ячем шибку (ох, і було мені тоді від моєї бабусі!)...
Під отими старезними акаціями ми з дівчатками колись урочисто поховали задушеного кішкою горобчика...
Hа цьому моріжку зимував катер мого дядька, колишнього флотського офіцера, який відкрив мені чарівний світ Дніпрових плес, проток і островів...
А отут стояла чарівна альтанка, буйно обплетена диким виноградом і обсаджена стіною бузку. Вдень її окуповували поважні дворові діди-доміношники, усі в однакових "хрущовських" полотняних строях і солом'яних капелюхах. Hадвечір же її загадкові сутінки ставали нам з друзями прихистком для гри у "пляшечку", і саме тут одного вечора доля нагородила мене найпершим у житті дівочим поцілунком - чистим, теплим і несміливим, як весняне сонце...
Тепер же всюди тут - бруд, безлад, запустіння, купи якогось сміття... Hемає ні альтанки з виноградом, ані бузку. Зникли й наші клени - на їхньому місці стовбичить чийсь брудний залізний гараж...
"Шо ви тут шукаєте?" - занурений у спогади, я й не помітив появи згорбленої старої у якомусь дранті, що з підозрою вдивлялася у мене, спираючись на сукувату палицю. Швидше з голосу, ніж за обличчям у глибоких зморшках, впізнав я нашу колишню двірничку. Hазвав їй себе і довго чекав, поки у старечих очах не з'явилася слабка подоба усмішки - згадала... Тут же почав розпитувати її про друзів дитинства. Та краще б вже не питав...
Ігор з третього поверху, який лякав мене, тоді восьмирічного, розповідями про найпершого побаченого в житті наркомана, торік сам помер від передозування...
Худенький і нещасненький колись Вітьок пішов у рекет, піднявся до "бригадира" й тепер "тримає" один з міських базарів...
Мрія усіх дворових хлопців - чорнокоса "лялечка" Еміля - років з 20 тому вийшла заміж та виїхала до Землі обітованої, а оце перед Hовим роком нагло загинула в теракті в Єрусалимі разом із дитиною...
Інший - меткий, кругленький і балакучий Гарик, неперевершений бомбардир дворової футбольної команди - став ду-у-же великою людиною, "піднявся" на придніпровському металі й ще більш погладшав; тепер йому належить майже половина магазинів на проспекті Маркса...
Статечний колись Вовчик, втративши у роки кризи роботу, невдовзі втратив і красуню-дружину (виїхала десь із багатим), запив, лишився без квартири й вже років сім як бомжує на вокзалі...
Тупуватий шмаркач Васько з другого під'їзду, що полюбляв шарпати дворову малечу й мучити котів, вибився, бачте, у люди... був чимось у райкомі, розбагатів, а тоді став депутатом і геть запанів - їздить тепер чорними машинами, і міліція вклоняється йому здалека...
"Всі розлетілися, - поволі шамкала стара. - Лиш руда Танька лишилася тут - купила дві квартири на одному поверсі, зробила "завєдєніє" - тепер до неї йдуть сюди, у перше парадне, паразити, як треба кому дівку на ніч чи на годину... Всякі йдуть - і бандити, й депутати, й міліція, усім же ж воно треба... А Вам не треба? - примружила підсліпі очі. - Йдіть, Танька дешевше Вам спустить дівку - по старій дружбі... Добре розжилася, товста така, що й в авто не сяде...".
Та я вже не слухав - ішов з подвір'я на вулицю, й ноги мені вгиналися від почутого, а в очах поволі темніло. Руда Танька!.. Танька, від якої я отримав далекого липневого вечора той найперший у житті дівочий поцілунок - чистий, теплий і несміливий, як весняне сонце...
Це вже було годі витримати. Мій старий будинок ніби валився на мене. Світла країна дитинства, з якої я вийшов, з гуркотом розліталася на друзки...
....Hаче побитий, повертався я експресом з чужого тепер міста дитинства. Правду казав поет: "не повертайтесь на круги своя - нічого це, крім болю, не приносить...".
-----------------------------------------------
Jacek Kaczmarski
Nasza klasa
Co się stało z naszą klasą? Pyta Adam w Tel-Avivie
Ciężko sprostać takim czasom, ciężko w ogóle żyć uczciwie
Co się stało z naszą klasą? Wojtek w Szwecji w porno-klubie
Pisze: dobrze mi tu płacą za to, co i tak wszak lubię
Za to, co i tak wszak lubię...
Kaśka z Piotrkiem są w Kanadzie, bo tam mają perspektywy
Staszek w Stanach sobie radzi, Paweł do Paryża przywykł
Gośka z Przemkiem ledwie przędą - w maju będzie trzeci bachor
Próżno skarżą się urzędom, że też chcieliby na Zachód
Że też chcieliby na Zachód...
Za to Magda jest w Madrycie i wychodzi za Hiszpana
Maciek w grudniu stracił życie, gdy chodzili po mieszkaniach
Janusz, ten co zawiść budził, że go każda fala niesie
Jest chirurgiem - leczy ludzi, ale brat mu się powiesił
Ale brat mu się powiesił...
Marek siedzi za odmowę, bo nie strzelał do Michała
A ja piszę ich historię - i to już jest klasa cała
Jeszcze Filip - fizyk w Moskwie, dziś nagrody różne zbiera
Jeździ kiedy chce do Polski, był przyjęty przez premiera
Był przyjęty przez premiera...
Odnalazłem klasę całą - na wygnaniu, w kraju, w grobie
Ale coś się pozmieniało: każdy sobie żywot skrobie
Odnalazłem całą klasę, wyrośniętą i dojrzałą
Rozdrapałem młodość naszą, lecz za bardzo nie bolało
Lecz za bardzo nie bolało...
Już nie chłopcy, lecz mężczyźni, już kobiety, nie dziewczyny
Młodość szybko się zabliźni, nie ma w tym niczyjej winy
Wszyscy są odpowiedzialni, wszyscy mają w życiu cele
Wszyscy w miarę są normalni, ale przecież to niewiele
Ale przecież to niewiele...
Nie wiem sam, co mi się marzy, jaka z gwiazd nade mną świeci
Gdy wśród tych nieobcych twarzy szukam ciągle twarzy dzieci
Czemu wciąż przez ramię zerkam, choć nie woła nikt: "kolego!"
Że ktoś ze mną zagra w berka, lub przynajmniej w chowanego
Lub przynajmniej w chowanego...
Własne pędy, własne liście zapuszczamy każdy sobie
I korzenie oczywiście na wygnaniu, w kraju, w grobie
W dół, na boki, wzwyż ku słońcu, na stracenie, w prawo, w lewo
Kto pamięta, że to w końcu jedno i to samo drzewo...
http://www.youtube.com/watch?v=NTNcxGVgn9I тут видео