Оповідка про спину дракона

[paddyradz]

Одного росяного ранку дві пари легких ніг ішли містом. Одна тупотіла радісно і кудись постійно поспішала, инша з відтінком втоми ступала поруч.

• Мам, мам... там пагорб!  - порослий брунатно- зеленою травою вигин, здавалося, от-от струсне із себе пилюку недобудови і потягнеться старезними кістками та міцними жилами коріння.
• Так, Славуньо, то Спина Дракона.
• Тато казав, що він заснув отут і крила йому понад҆ їдали миші, так? А це правда? А дракони иснували? А він мене не ковтне? - слова сипалися, мов дрібна квасоля з полотняного мішечка бабці. Мати мовчки зітхнула, і, підхопивши під бік малого, в одну мить опинилася на камені, що лежав унизу, там, де закінчувалася стежка пагорбом.
• А це схоже на голову Дракона!  - весело продзвенів малюк і незґрабно поліз на шмат бетону. - Я - великий лицар, Переможець драконів! - заволав він і горобці майнули від нього врозтіч, мов ожиле листя.

 
Вони були чужинцями і чулися дивно в цій сірій скрині великого міста. Воно не видавалося ані давнім, ані романтично- наївним, як провінційні містечка. Цьому велетові бракувало слів ніжности та самого духу таємничости. Натомість пелена гордовитости та містики стелилася аж ген-ген за межі його рук. Мов той маг із відомої книги, він міняв кольори, хоч все одно лишався сірим. Сірий бетон і сіро-зелені паркани будівництв. Сірий одяг офісних працівників, та, зрештою, їхнє сіре життя, яке сірим павутинням тягло стежками суєти в болото сірої буденности. І чим більше пручалися деякі, навмисне одягаючи немислимо яскравий одяг чи роблячи собі якісь дивовижні витівки - тим більше їх огортало дихання Велета, у володіннях якого вони так нахабно порушували мурашиний лад.

Їх рятувало одне. Невимовно тонка срібна нитка, на яку нанизані були намистинки справжніх днів - по десять у рядку, потім свято... часом всього один день, але він вартий був року життя за монітором чи в нетрях власних страхів. Їх рятувала підтримка тата, голос та сильні плечі, що підхоплювали малого і несли під зірками вперед, вперед - і з кожним кроком дихати ставало легше, а відвідини друзів вливали наснагу вештатись музеями та закутками, вкритими лускою бруківки, ще не залитої монотонним костюмом бетону.

Мережана металева сітка повільно підійнялася вгору.

• Мам, а ми туди підемо?

Більша пара ніг поворушила пальцями, її власниця зітхнула, подумавши хвилю, і дозволила. Що таке видиратися за непосидючим хлопчаком на стрімкі сходи, ловити його за комір чи поспіхом діставати камеру, щоби зберегти і потім відіслати відбиток цього літа за океан? А що таке ковток води посеред каплиці, де живі лишилися мабуть тільки вікна?
Колись вона мала розкіш смакувати тишу в білих мурованих стінах, де навіть шепіт відбивавсь стократною луною, а вода була смаковитіша за джерельну, бо у ній купалися відгуки дзвонів.
Немов почувши думки, малюк озирнувся і глибокими очима позирнув на неї. Ще один ковток води. Ще одна мить благословенного спокою. Але за тим долинув гул лавини, що сповнив день іскристою радістю:

• Мам, а тут проїжджали вояки. Вони, мабуть, захищали колись ці ворота. О, поглянь, дивись!.. такі величезні! А машина там проїде? А на коні можна? А мені пролізти?...

Незворушний охоронець натиснув на стіну і сітка поповзла донизу. Його монотонне зауваження тримати дитину злилося в тон із лязкотом металу та голосом на плівці, що розповідав про історію споруди.
Клац! І ще один кадр у пам҆ яті чарівної скриньки Коричневої матусі заховався до ранку.
Надобраніч, чоколядних снів)