Марек Краєвський, «Числа Харона»
У поїзді не спалося, тому прочитав «Числа Харона» Краєвського.
Головний парадокс творів Краєвського полягає в тому, що завжди знаходяться молоді і красиві жінки, готові морально й фізично кохати підстаркуватого, товстого, не найприємнішого у спілкуванні головного героя-мєнта, який, до того ж, щойно поблював м’ясом із цибулею. (Едвард Попельський блює менше за Ебергарда Мокка, будьмо справедливі, зато нюхає сморід гною з зубних каналів, прости Госсподи.)
Але сюжет розставляє все на свої місця - жінка виявляється або шльондрою, або зрадницею, або і те, й інше. Хоча надія, що вона все-таки трошки любила головного героя, залишається.
У Загребельного у другій половині творчого життя також весь час молоді красиві кобіти безумно кохали підстаркуватих інженерів і письменників, у яких була втілена вся сексуальність життєвого досвіду. В юності я це ненавидів, зараз просто смішно, в майбутньому, напевно, почну симпатизувати :)
Ага, так «Числа Харона». Львів і львівська говірка - залік. Фішка з гематрією і красиві єврейські літерки - залік. Фабула - майже залік (власне, самі числа Харона в ній як не приший до вагіни рукав, так і не зрозуміло, що це було таке). Виникає враження, що він дуже поспішав закінчити текст, сюжет вийшов зіжмаканий. Також мушу погодитись, що все, що стосується росіян і російської мови, виглядає у Краєвського настільки ж карикатурно, як в «Бондіані». Там генерал Гоголь і генерал Пушкін, тут брутальний польський граф-русофіл, який каже: «Я відповім вам цитатою найкращого в світі письменника, Федора Достоєвського: “Мы таким не занимаемся”» чи щось таке. Ну і сцена в Мозирі, «теперь ты римский священник»… мдя.
Прочитав із задоволенням, але чи сподобалось - сказати важко. Мівіну я також їм із задоволенням, але не знаю, чи вона мені подобається.
Головний парадокс творів Краєвського полягає в тому, що завжди знаходяться молоді і красиві жінки, готові морально й фізично кохати підстаркуватого, товстого, не найприємнішого у спілкуванні головного героя-мєнта, який, до того ж, щойно поблював м’ясом із цибулею. (Едвард Попельський блює менше за Ебергарда Мокка, будьмо справедливі, зато нюхає сморід гною з зубних каналів, прости Госсподи.)
Але сюжет розставляє все на свої місця - жінка виявляється або шльондрою, або зрадницею, або і те, й інше. Хоча надія, що вона все-таки трошки любила головного героя, залишається.
У Загребельного у другій половині творчого життя також весь час молоді красиві кобіти безумно кохали підстаркуватих інженерів і письменників, у яких була втілена вся сексуальність життєвого досвіду. В юності я це ненавидів, зараз просто смішно, в майбутньому, напевно, почну симпатизувати :)
Ага, так «Числа Харона». Львів і львівська говірка - залік. Фішка з гематрією і красиві єврейські літерки - залік. Фабула - майже залік (власне, самі числа Харона в ній як не приший до вагіни рукав, так і не зрозуміло, що це було таке). Виникає враження, що він дуже поспішав закінчити текст, сюжет вийшов зіжмаканий. Також мушу погодитись, що все, що стосується росіян і російської мови, виглядає у Краєвського настільки ж карикатурно, як в «Бондіані». Там генерал Гоголь і генерал Пушкін, тут брутальний польський граф-русофіл, який каже: «Я відповім вам цитатою найкращого в світі письменника, Федора Достоєвського: “Мы таким не занимаемся”» чи щось таке. Ну і сцена в Мозирі, «теперь ты римский священник»… мдя.
Прочитав із задоволенням, але чи сподобалось - сказати важко. Мівіну я також їм із задоволенням, але не знаю, чи вона мені подобається.