Папірцевий дебют
Щойно на Першому Національному закінчилась «відверта і щира розмова про життя країни» президента Віктора Януковича й журналістів регіональних засобів масової інформації. Задля забезпечення щирості туди спершу акредитували тільки співробітників державних ЗМІ, відмовляючи всім іншим, а щоб хтось із акредитованих, не дай Боже, не запитав чогось не досить відвертого, чемно попросили зачитувати запитання з аркушиків. Запитання на зразок «розкажіть, будь ласка, про вчорашній Харківський Прорив». Цікаво, яка саме інформація з озвученого Януковичем «не доходить до регіонів», що аж йому довелося скликати до столиці журналістів заради годинної зустрічі й непевної можливості поставити запитання? Лише на завершення Соня Кошкіна з «Лівого берега» додала дійству краплю життя, поставивши Януковичу пару несподіваних (?) запитань, які, у свою чергу, викликали в нього ступор із 20-секундним зависанням.
Що ж, феномен хронічної невіри (а можливо, навіть погано прихованої зневаги) команди Януковича до власного лідера, що виражається в унеможливленні його нормального спілкування з пресою - аби ж, не дай Боже, не ляпнув чогось зайвого, - вже не раз був аналізований більшими умами за мій. Та все ж була якась мацюпусінька надія на те, що оточення президента після його перемоги та взяття під контроль усіх трьох з половиною гілок влади перестане нарешті боятись - і, як наслідок, ганьбитись. Натомість біло-блакитна братія бере нові висоти (вірніше, навпаки - низини): прес-конференції Януковича бездарніші, тупіші й фальшивіші навіть за останні піар-здибанки журналістів із Ющенком.
Але найсумніше, що цей фарс зайвий раз підтверджує уявлення про закріпаченість регіональних журналістів. Усе це відбувалось у прямому ефірі. Невже ніхто з присутніх на прес-конференції не міг начхати на папірець і поставити серйозне, важливе запитання? Невже їх не принижує необхідність запитувати всяку фігню на зразок «чому ви такий хороший»? Чим вони аж таким ризикують, що змушує їх бути настільки покірними?
Так-так, я в курсі: ці нещасні люди вимушені за жалюгідні копійки ґарувати у совкових редакціях, відчайдушно тримаючись за робочі місця, оскільки іншої роботи зі своїм фахом у рідній Зачепилівці не знайдуть. (При цьому щороку факультети журналістики випускають сотні новоспечених журналістів, які роботу і в Зачепилівці, і в Києві знаходять, але менше з тим.) Але вони мали б розуміти, що їхня участь у подібній виставі з папірцями продовжує на невизначений термін панування в країні політиків, завдяки яким вони отримують ці принизливі копійки. Що це в їхній готовності принижуватись навіть не за винагороду, а за відсутність покарання, і є головна причина їхніх злиднів.