День Сурка
Пам"ятеєте фільм такий "День Сурка"? Коли один день повторювався багато-багато разів, аж поки герой не зробив цей день ідеальним. Так от у мене сьогодні якраз був День Сурка.
Одна з частин моєї роботи у Кракові (крім роботи з дітьми і у офісі організації) полягає в тому, що я маю провідувати людей, що пережили концтабори чи гетто чи якось ще постраждали від Другої світової. І важливо не так допомагати їм фізично як просто приходити порозмовляти, наприклад.
Дотепер я щочетверга провідувала пана Влодімєжа. Ми пили чайок, говорили на історичні теми, грали в шахи і ходили на прогулянку. Йому 96, і як на свій вік він досить добре тримається. А головне (це і весело, і сумно), що в душі він такий же молодий, тільки тіло постаріло.
Сьогодні мене координаторка привела до іншого чоловіка, якого я буду провідувати. Пан Єжи дуже освічена і вихована людина. Милий, цікавий і рухливий чоловік. Письменник, його книги отримували різні польські нагороди.
Він взагалі-то не вважає, що йому потрібна будь-яка допомога і розказував, що планує кудись поїхати днями. Може, в гори на лижі. Я через це почувалась трохи незручно: чого ж я тут, якщо він не потребує жодної допомоги? В побуті ним опікується пані Ірена, яка готує, прибирає і все ін.
Пані Ірена пішла прогулятись, щось купити, і ми сидимо у його красивій просторій квартирі зі старовинними меблями, високими стелями і видом на Віслу.
Пан Єжи питає:
Чи не сумуєш ти за Україною?
Чому ж ти вибрала цю роботу?
Як тобі в Польщі?
Краків подобається?
Хочеш вийти заміж?
Ой, тут тобі хлопці не будуть проходу давати.
Думаю, ти залишишся в Польщі.
А звідки ти з України? Як у вас там?
Потім він показує поличку зі своїми книжками, каже, що навіть не знає, що б мене тут зацікавило. Потім показує плакати. Питає, що робитиму ввечері. А він теж чекає дзвінка від друзів і, може, кудись піде з ними.
За хвилин 10 раптово: А ти не сумуєш за Україною? А чому все-таки вибрала цю роботу? і так далі.
Третій раз відповідати на ті самі питання з відповідною цікавістю і природністю було вже досить важко. а на раз десятий я почала вигадувати іншй відповіді. І раптом мені прийшли в голову дві думки. По-перше, у такій розмові завжди можна не переживати за дурну відповідь: наступного разу відповіш влучніше. І я вже або жартувала, чим його веселила, або відповідала по-філософськи. По-друге, а чи насправді я думаю так, як відповідаю? Чи справді я не сумую за домом? Чи справді хочу заміж, тільки не зараз? Чи багато-багато звичних відповідей - це правда?
Коли я мала йти, мило було почути, що, може, би я ще залишилась? (бо спочатку він говорив координаторці, що не зовсім розуміє, чому в цьому домі він має робити те, чого сам не вирішував і не потребує - то, мабуть, був натяк і на мене. Звісно, я б з радістю втекла в той момент). Потім два рази довелось розказувати, чому наступного разу я прийду тільки за тиждень. і в результаті домовились, що будемо пити наступного разу вудку. Звісно, він забуде і про вудку, і про те, що зійшлись ми таки на вині. Цікаво, чи взагалі згадає, хто я така.
Сумний-сумний день Сурка.
Одна з частин моєї роботи у Кракові (крім роботи з дітьми і у офісі організації) полягає в тому, що я маю провідувати людей, що пережили концтабори чи гетто чи якось ще постраждали від Другої світової. І важливо не так допомагати їм фізично як просто приходити порозмовляти, наприклад.
Дотепер я щочетверга провідувала пана Влодімєжа. Ми пили чайок, говорили на історичні теми, грали в шахи і ходили на прогулянку. Йому 96, і як на свій вік він досить добре тримається. А головне (це і весело, і сумно), що в душі він такий же молодий, тільки тіло постаріло.
Сьогодні мене координаторка привела до іншого чоловіка, якого я буду провідувати. Пан Єжи дуже освічена і вихована людина. Милий, цікавий і рухливий чоловік. Письменник, його книги отримували різні польські нагороди.
Він взагалі-то не вважає, що йому потрібна будь-яка допомога і розказував, що планує кудись поїхати днями. Може, в гори на лижі. Я через це почувалась трохи незручно: чого ж я тут, якщо він не потребує жодної допомоги? В побуті ним опікується пані Ірена, яка готує, прибирає і все ін.
Пані Ірена пішла прогулятись, щось купити, і ми сидимо у його красивій просторій квартирі зі старовинними меблями, високими стелями і видом на Віслу.
Пан Єжи питає:
Чи не сумуєш ти за Україною?
Чому ж ти вибрала цю роботу?
Як тобі в Польщі?
Краків подобається?
Хочеш вийти заміж?
Ой, тут тобі хлопці не будуть проходу давати.
Думаю, ти залишишся в Польщі.
А звідки ти з України? Як у вас там?
Потім він показує поличку зі своїми книжками, каже, що навіть не знає, що б мене тут зацікавило. Потім показує плакати. Питає, що робитиму ввечері. А він теж чекає дзвінка від друзів і, може, кудись піде з ними.
За хвилин 10 раптово: А ти не сумуєш за Україною? А чому все-таки вибрала цю роботу? і так далі.
Третій раз відповідати на ті самі питання з відповідною цікавістю і природністю було вже досить важко. а на раз десятий я почала вигадувати іншй відповіді. І раптом мені прийшли в голову дві думки. По-перше, у такій розмові завжди можна не переживати за дурну відповідь: наступного разу відповіш влучніше. І я вже або жартувала, чим його веселила, або відповідала по-філософськи. По-друге, а чи насправді я думаю так, як відповідаю? Чи справді я не сумую за домом? Чи справді хочу заміж, тільки не зараз? Чи багато-багато звичних відповідей - це правда?
Коли я мала йти, мило було почути, що, може, би я ще залишилась? (бо спочатку він говорив координаторці, що не зовсім розуміє, чому в цьому домі він має робити те, чого сам не вирішував і не потребує - то, мабуть, був натяк і на мене. Звісно, я б з радістю втекла в той момент). Потім два рази довелось розказувати, чому наступного разу я прийду тільки за тиждень. і в результаті домовились, що будемо пити наступного разу вудку. Звісно, він забуде і про вудку, і про те, що зійшлись ми таки на вині. Цікаво, чи взагалі згадає, хто я така.
Сумний-сумний день Сурка.