Меджибіж-2012: Реконструкція зимових боїв 1919 року
Лиш учора відбивали Меджибіж від буржуазно-націоналістичних формувань Української народної республіки, як вони її називають. Багато наших славних товаришів, бійців Червоної армії загинуло.
Рідкісною невмирущою сволотою виявився той, котрого вони називають "Запорожець". До останнього з ним стояв один на один товариш Бєлік.
(фото Світлани)
(фото Світлани)
Сьогодні знову в бій. Ліс, сніг, кучугури по коліно. Йдемо дорогою, ніяк звернути в ліс, ніяк замести сліди. Та й ніколи, бо буржуазна сволота дихає в потилицю .
Увійшли в зарослі між дерев. Командир, товариш Бєлік, не падаючи духом після вчорашнього, жваво підтримував бойовий дух вірних синів революції, дав дозвіл на п'ятихвилинний перепочинок. Хлопці позапалювали цигарки...
Командир витягнув карту і вказав наші позиції. Згуртувавши ближче до себе товариша Білку, товариша Гонту і найменш втомлених бійців, товариш Бєлік приблизно прикинув, де можуть бути війська УНР і як ними можуть скерувати їхні командири. Ті могли або наздоганяти нас по слідах, які неможливо не помітити в глибоченному снігу, або піти в обхід лісу, щоб захопити нас з тилу. Загалом вирішили, що УНР-івці після вчорашніх боїв теж потомлені, а гак в обхід доведеться робити величезний, то версія з тим, що нас просто доганятимуть, виглядала ймовірнішою. Прийняли рішення заплутати сліди і вести бій у трьох позиціях. Загін був розділений на три частини. Дві частини - перша і третя - звернули з дороги у ліс вправо, щоб по-перше, заплутати сліди, по друге, розташувати бойові сили згідно з планом командира. Завданням першої, в лавах якої зібрались вирвиголови-матроси, було іти в наступ широким фронтом, щоб виглядати якнайбільшим формуванням ЧА.
Ми, друга частина під командуванням товариша Білки, мали влаштувати засідку в переліску.
"Ховаємося за стовбурами дерев і кущів, - скомандував товариш командир Білка. - Ти і ти розмішуєшся тут. Товариш Олександра,- залишатися тут. Всі уважно дивимося вперед. Товариш Заступ - стій на краю переліску, слідкуй за правим флангом, вони точно наступатимуть звідти."
Переживав командир за кожного, знав, що нелегкий бій нас чекає. Сам пішов на край переліску з лівого флангу, підозрював, що й звідти можуть наступати теж.
"Дайте лопату!" - хлопці почали відкопувати сніг, щоб лежати на мерзлій землі, а не в танучій від теплого тіла мокрій жижі.
Командир вимагав якайшвидше лягти і замаскуватися. Хлопці слухалися неохоче. Товариш Швидкий відгавкувався на тему, що товаришу Білці добре, у нього вже є син, а хлопці ризикують все чоловіче достоїнство собі повідморожувати.
Пострілів ще не було чути, тож УНР-івці ще далеко. Але облаштування засідки можуть помітити розвідники ворога.
"Може, повідпорювати червоні стрічки..."
"Та пальці не слухаються, і часу нема."
"Обваляй шапку в снігу, і, може поверни задом наперед..." - намагалися ми стати якнайневидимішими.
Прозвучав перший постріл. Потім - другий. Наш перший загін уже відбивався від УНР-івців. Постріли вщухли. Через перелісок повз нас, кудись туди, в ліс, в інші світи, проходили тіні наших товаришів. Ось дівчинка пройшла, якої ніхто й імені не знає - вона з дідусем своїм воювала.. Ось товариш Зелений проплив...
"Убили?" - Питаємо.
"Ага, - відповідає. - Знаєш як: стою під деревом, чую, хтось мені: "Зелений!" Я йому:"Га?!" Він мене: БАХ!"
Ми позіщулювались у сугробах якнайнижче...
"Бути тихо. Передавати команди по ланцюгу... бути тихо... передавати команди по ланцюгу... бути тихо... передавати команди по ланцюгу..." - зазвучали пошепки в рядах вказівки від товариша командира Білки. - "Підпускаємо їх он до того дерева... підпускаємо їх он до того дерева... підпускаємо їх он до того дерева..."
"До акації?"
"Так"
"Так вона ж навіть не за 100 метрів..."
"Добре. Готуйтеся."
Буржуазна сволота в ейфоричному азарті вискочила з лісу, все ще доганяючи через поле залишки нашого першого формування, з криками, гуками голосними командами від командирів. Ми нерухомо вичікували в переліску.
"Білка, командуй," - не витримав товариш Швидкий, бо прямо назустріч його гвинтівці, голосно викрикуючи команди, біг той клятий Запорожець. Він ще не порівнявся з акацією, але вже ось-ось..
Швидкий вистрілив. За ним прозвучали постріли усіх наших. Командир Білка вибухнув криком: "Чому стріляємо без команди!!"
Але вже було пізно. Ми відстрілювалися наскільки могли. Білка скомандував відступ.
Наше третє, найчисельніше формування ЧА, виринуло з лісу зліва, прикриваючи наш відступ і наступаючи на залишки формувань УНР.
Потім ми ще переформовувалися. Був ще один бій серед залишків воєнних сил.
Всі хто вижили, пробралися лісом до його краю в наступному квадраті карти.
Серед потомлених хлопців не падав духом товариш Комендант, котрий супроводжуючи ряди полум'яних бійців, по ходу провадив політ-просвітницьку промову, підтримуючи в їхніх серцях гордість за праве діло великої революції. Товариш Комендант викликав велику повагу, оскільки був місцевим, стояв горою за власть совєтів, і як лиш почув про формування ЧА в меджибізькому лісі, одразу дістався до нього лиш йому відомими партизанськими стежками, але, ну дуже вже викликав підозру тренч-кеп з тризубом у нього на голові...
Далі силами ЧА було проведено обманний маневр з перебігом розвід-загону під командуванням Білки в перелісок через шматок поля.
Сили УНР великою масою кинулися в перелісок на розвід-загін. Основні сили ЧА тим часом вдарили збоку з лісу і розстріляли буржуазно-націоналістичну сволоту в полі, як зайців.
З перемінним успіхом бої велися також в лісі, куди УНР теж направила свій невеличкий загін. Але володіючи чисельнішими силами, ЧА перемогла...
Лист-спогад, конфіскований у важко пораненого полоненого УНР на прізвисько Георг
(справжнє ім`я Юрій Кудряшов, уродженець Прилук):
"Засніжена земля, блідий світанок, синювате світло вечора, голі чорні дерева. Зима повна поезії. Он, одне лишень вечірнє небо, що постійно міняє колір… І нехай людина голодна, зі зраненими ногами, неголена, брудна, нехай втома ламає все тіло, нехай нестерпно болить голова, нехай червоні від безсоння очі - але любов до прекрасного ж має якось жити у змученому тілі вояка? Але те запитання, ті слова - "зимова казка", "прекрасне".., видаються звичними в тепло натопленій кімнаті, і лишень посеред засніженого поля, в однострої, зі зброєю в руках - вони звучать як насмішка.
Я повільно витяг корок з фляги і відпив льодяної води. Горло стиснув холод. Озирнувся. Ми стояли в улоговині посеред поля. В білому світлі дня засніжені поля видавалися вогкими та холодними. Втома тиснула до землі, я б не проти полежати в снігу… Попереду виднокіл обрізав пагорб, до вершечку якого, пригнувшись ліз в снігу наш спостерігач. Вся наша розстрільня мовчки чекала сигналу. Ніхто не говорив. Напруга була така, що здавалося вогке зимове повітря можна було різати на шматки ножем. Обривки думок в голові.
Зранку триває бій, це сум’яття без кінця і краю, хаос шуму, втоми і страху. Втрачається відчуття часу, не знаєш, скільки вже годин живеш в атмосфері натягнутої струни між життям і смертю.
Нарешті, ніби спущений курок, лунає наказ рушати. Лізеш на пагорб, зісковзуючи і в’язнучи в снігу. Ось край пагорба… я не хочу на нього вилазити… я не хочу на нього вилазити... За ним чистісіньке біле поле із смужками лісу вдалині. Звідти зараз полетить смертоносний свинець, вп’ється в моє беззахисне тіло.
Залягаємо на краю пагорба. За ним виявилася ще одна канава. Перебігаємо по двоє з лівого флангу туди. Подих починає перехоплювати. Ноги ледь висмикуються з глибокого снігу.
Минаємо і цю улоговину. Далі перебігаємо по двоє, пересуваємось полем. Думок немає. Тобто, вони є, але не помічаєш їх і не можеш вхопитись за жодну. Стомлюються ноги, легені розриваються. Лежиш, ловиш вухом команду, дивишся, коли дійте черга, зриваєшся, біжиш кроків з двадцять і знов залягаєш. „Вирівняти шерег!” - доводиться знов вставати і перебігати кілька кроків вперед і залягати. А потім знов вперед. І знов. Сіра маса лісу наближається. Важкі чоботи в’язнуть у вологому снігу. Дихання перехоплює. Команда від командира зліва - я з юнаком, котрий в нас всього другий день, маю висунутись до самої опушки. Мов навіжений зриваюсь і біжу туди. Падаю в сніг, відпльовуюсь, відкашлююсь, відхекуюсь. В лісі нікого.
Ось воно!
Зліва, з іншої полоси дерев розривається рушничний залп. Крики, матюки... розсип пострілів. Я зриваюсь перебігти за дерево, рвучи гвинтівку з запобіжника. Щось сильно і боляче б’є мене в груди, я ще роблю два кроки вже кудись в бік, кроки непевні, як в новонародженого. І перед очами все блискавично міняється і я бачу лише смутне, меркнучи небо… Все. Все. Душа моя, тікай, втечи звідси! Сховайся від божевілля, від горя і страждань, невмолимої смерті, каліцтв, бруду, смраду гниючих трупів та немитих тіл ще живих… Тікай!"
Рідкісною невмирущою сволотою виявився той, котрого вони називають "Запорожець". До останнього з ним стояв один на один товариш Бєлік.
(фото Світлани)
(фото Світлани)
Сьогодні знову в бій. Ліс, сніг, кучугури по коліно. Йдемо дорогою, ніяк звернути в ліс, ніяк замести сліди. Та й ніколи, бо буржуазна сволота дихає в потилицю .
Увійшли в зарослі між дерев. Командир, товариш Бєлік, не падаючи духом після вчорашнього, жваво підтримував бойовий дух вірних синів революції, дав дозвіл на п'ятихвилинний перепочинок. Хлопці позапалювали цигарки...
Командир витягнув карту і вказав наші позиції. Згуртувавши ближче до себе товариша Білку, товариша Гонту і найменш втомлених бійців, товариш Бєлік приблизно прикинув, де можуть бути війська УНР і як ними можуть скерувати їхні командири. Ті могли або наздоганяти нас по слідах, які неможливо не помітити в глибоченному снігу, або піти в обхід лісу, щоб захопити нас з тилу. Загалом вирішили, що УНР-івці після вчорашніх боїв теж потомлені, а гак в обхід доведеться робити величезний, то версія з тим, що нас просто доганятимуть, виглядала ймовірнішою. Прийняли рішення заплутати сліди і вести бій у трьох позиціях. Загін був розділений на три частини. Дві частини - перша і третя - звернули з дороги у ліс вправо, щоб по-перше, заплутати сліди, по друге, розташувати бойові сили згідно з планом командира. Завданням першої, в лавах якої зібрались вирвиголови-матроси, було іти в наступ широким фронтом, щоб виглядати якнайбільшим формуванням ЧА.
Ми, друга частина під командуванням товариша Білки, мали влаштувати засідку в переліску.
"Ховаємося за стовбурами дерев і кущів, - скомандував товариш командир Білка. - Ти і ти розмішуєшся тут. Товариш Олександра,- залишатися тут. Всі уважно дивимося вперед. Товариш Заступ - стій на краю переліску, слідкуй за правим флангом, вони точно наступатимуть звідти."
Переживав командир за кожного, знав, що нелегкий бій нас чекає. Сам пішов на край переліску з лівого флангу, підозрював, що й звідти можуть наступати теж.
"Дайте лопату!" - хлопці почали відкопувати сніг, щоб лежати на мерзлій землі, а не в танучій від теплого тіла мокрій жижі.
Командир вимагав якайшвидше лягти і замаскуватися. Хлопці слухалися неохоче. Товариш Швидкий відгавкувався на тему, що товаришу Білці добре, у нього вже є син, а хлопці ризикують все чоловіче достоїнство собі повідморожувати.
Пострілів ще не було чути, тож УНР-івці ще далеко. Але облаштування засідки можуть помітити розвідники ворога.
"Може, повідпорювати червоні стрічки..."
"Та пальці не слухаються, і часу нема."
"Обваляй шапку в снігу, і, може поверни задом наперед..." - намагалися ми стати якнайневидимішими.
Прозвучав перший постріл. Потім - другий. Наш перший загін уже відбивався від УНР-івців. Постріли вщухли. Через перелісок повз нас, кудись туди, в ліс, в інші світи, проходили тіні наших товаришів. Ось дівчинка пройшла, якої ніхто й імені не знає - вона з дідусем своїм воювала.. Ось товариш Зелений проплив...
"Убили?" - Питаємо.
"Ага, - відповідає. - Знаєш як: стою під деревом, чую, хтось мені: "Зелений!" Я йому:"Га?!" Він мене: БАХ!"
Ми позіщулювались у сугробах якнайнижче...
"Бути тихо. Передавати команди по ланцюгу... бути тихо... передавати команди по ланцюгу... бути тихо... передавати команди по ланцюгу..." - зазвучали пошепки в рядах вказівки від товариша командира Білки. - "Підпускаємо їх он до того дерева... підпускаємо їх он до того дерева... підпускаємо їх он до того дерева..."
"До акації?"
"Так"
"Так вона ж навіть не за 100 метрів..."
"Добре. Готуйтеся."
Буржуазна сволота в ейфоричному азарті вискочила з лісу, все ще доганяючи через поле залишки нашого першого формування, з криками, гуками голосними командами від командирів. Ми нерухомо вичікували в переліску.
"Білка, командуй," - не витримав товариш Швидкий, бо прямо назустріч його гвинтівці, голосно викрикуючи команди, біг той клятий Запорожець. Він ще не порівнявся з акацією, але вже ось-ось..
Швидкий вистрілив. За ним прозвучали постріли усіх наших. Командир Білка вибухнув криком: "Чому стріляємо без команди!!"
Але вже було пізно. Ми відстрілювалися наскільки могли. Білка скомандував відступ.
Наше третє, найчисельніше формування ЧА, виринуло з лісу зліва, прикриваючи наш відступ і наступаючи на залишки формувань УНР.
Потім ми ще переформовувалися. Був ще один бій серед залишків воєнних сил.
Всі хто вижили, пробралися лісом до його краю в наступному квадраті карти.
Серед потомлених хлопців не падав духом товариш Комендант, котрий супроводжуючи ряди полум'яних бійців, по ходу провадив політ-просвітницьку промову, підтримуючи в їхніх серцях гордість за праве діло великої революції. Товариш Комендант викликав велику повагу, оскільки був місцевим, стояв горою за власть совєтів, і як лиш почув про формування ЧА в меджибізькому лісі, одразу дістався до нього лиш йому відомими партизанськими стежками, але, ну дуже вже викликав підозру тренч-кеп з тризубом у нього на голові...
Далі силами ЧА було проведено обманний маневр з перебігом розвід-загону під командуванням Білки в перелісок через шматок поля.
Сили УНР великою масою кинулися в перелісок на розвід-загін. Основні сили ЧА тим часом вдарили збоку з лісу і розстріляли буржуазно-націоналістичну сволоту в полі, як зайців.
З перемінним успіхом бої велися також в лісі, куди УНР теж направила свій невеличкий загін. Але володіючи чисельнішими силами, ЧА перемогла...
Лист-спогад, конфіскований у важко пораненого полоненого УНР на прізвисько Георг
(справжнє ім`я Юрій Кудряшов, уродженець Прилук):
"Засніжена земля, блідий світанок, синювате світло вечора, голі чорні дерева. Зима повна поезії. Он, одне лишень вечірнє небо, що постійно міняє колір… І нехай людина голодна, зі зраненими ногами, неголена, брудна, нехай втома ламає все тіло, нехай нестерпно болить голова, нехай червоні від безсоння очі - але любов до прекрасного ж має якось жити у змученому тілі вояка? Але те запитання, ті слова - "зимова казка", "прекрасне".., видаються звичними в тепло натопленій кімнаті, і лишень посеред засніженого поля, в однострої, зі зброєю в руках - вони звучать як насмішка.
Я повільно витяг корок з фляги і відпив льодяної води. Горло стиснув холод. Озирнувся. Ми стояли в улоговині посеред поля. В білому світлі дня засніжені поля видавалися вогкими та холодними. Втома тиснула до землі, я б не проти полежати в снігу… Попереду виднокіл обрізав пагорб, до вершечку якого, пригнувшись ліз в снігу наш спостерігач. Вся наша розстрільня мовчки чекала сигналу. Ніхто не говорив. Напруга була така, що здавалося вогке зимове повітря можна було різати на шматки ножем. Обривки думок в голові.
Зранку триває бій, це сум’яття без кінця і краю, хаос шуму, втоми і страху. Втрачається відчуття часу, не знаєш, скільки вже годин живеш в атмосфері натягнутої струни між життям і смертю.
Нарешті, ніби спущений курок, лунає наказ рушати. Лізеш на пагорб, зісковзуючи і в’язнучи в снігу. Ось край пагорба… я не хочу на нього вилазити… я не хочу на нього вилазити... За ним чистісіньке біле поле із смужками лісу вдалині. Звідти зараз полетить смертоносний свинець, вп’ється в моє беззахисне тіло.
Залягаємо на краю пагорба. За ним виявилася ще одна канава. Перебігаємо по двоє з лівого флангу туди. Подих починає перехоплювати. Ноги ледь висмикуються з глибокого снігу.
Минаємо і цю улоговину. Далі перебігаємо по двоє, пересуваємось полем. Думок немає. Тобто, вони є, але не помічаєш їх і не можеш вхопитись за жодну. Стомлюються ноги, легені розриваються. Лежиш, ловиш вухом команду, дивишся, коли дійте черга, зриваєшся, біжиш кроків з двадцять і знов залягаєш. „Вирівняти шерег!” - доводиться знов вставати і перебігати кілька кроків вперед і залягати. А потім знов вперед. І знов. Сіра маса лісу наближається. Важкі чоботи в’язнуть у вологому снігу. Дихання перехоплює. Команда від командира зліва - я з юнаком, котрий в нас всього другий день, маю висунутись до самої опушки. Мов навіжений зриваюсь і біжу туди. Падаю в сніг, відпльовуюсь, відкашлююсь, відхекуюсь. В лісі нікого.
Ось воно!
Зліва, з іншої полоси дерев розривається рушничний залп. Крики, матюки... розсип пострілів. Я зриваюсь перебігти за дерево, рвучи гвинтівку з запобіжника. Щось сильно і боляче б’є мене в груди, я ще роблю два кроки вже кудись в бік, кроки непевні, як в новонародженого. І перед очами все блискавично міняється і я бачу лише смутне, меркнучи небо… Все. Все. Душа моя, тікай, втечи звідси! Сховайся від божевілля, від горя і страждань, невмолимої смерті, каліцтв, бруду, смраду гниючих трупів та немитих тіл ще живих… Тікай!"